Спочатку:
На сторінку книги
Глибоко вдихнувши, я піднялася широкими сходами й відчинила двері гільдії магії. Всередині було напрочуд світло й затишно. Високі вікна пропускали багато сонячного світла, яке м’яко лягало на світлу кам’яну підлогу. Вздовж стін стояли шафи, заставлені книгами, сувоями й дивними скляними посудинами, у яких переливалися різнокольорові рідини. Десь у глибині будівлі лунав приглушений гомін людей, а повітря було наповнене тонким ароматом трав, чорнила й чогось невловимо солодкого.
Я хвилювалася, але вже не так сильно, як перед входом до храму. Після розмов із Сейлою та світлим Ельнаром цей світ уже не здавався мені настільки чужим. Навпаки, з кожною годиною він ніби потроху відкривав переді мною свої двері.
Не встигла я як слід озирнутися, як до мене підійшов молодий чоловік років двадцяти п’яти. Він був одягнений у темно-синю мантію з тонкою сріблястою вишивкою вздовж коміра й рукавів. На грудях поблискував металевий знак у вигляді восьмипроменевої зірки.
— Доброго дня, террі. Чим можу допомогти?
— Доброго дня, — усміхнулася я. — Підкажіть, будь ласка, чи можуть тут допомогти мені з навчанням в обмін на якусь роботу?
Чоловік зацікавлено підняв брови.
— Можливо. Ходімо, я проведу вас до старшого мага.
Я мовчки кивнула й пішла за ним довгим коридором. Ми минули кілька кабінетів, із прочинених дверей яких долинали голоси. Нарешті чоловік постукав у масивні дубові двері.
— Заходьте.
Кабінет виявився просторим і акуратним. Уздовж стін височіли книжкові шафи, заставлені товстими фоліантами, на широкому столі лежали сувої, відкриті книги й кілька дивних кристалів, що ледь помітно світилися зсередини. За столом сидів чоловік років п’ятдесяти. Його темне волосся вже починала торкатися сивина на скронях, а уважний погляд сірих очей здавався спокійним і проникливим водночас.
— Терре Дайрене, — звернувся до нього молодий маг. — Террі хоче поговорити щодо навчання.
Чоловік відклав перо й перевів погляд на мене.
— Прошу, сідайте.
Я обережно опустилася на стілець навпроти нього.
— То що привело вас до гільдії?
Я кілька секунд збиралася з думками, а потім вирішила нічого не приховувати.
— Я перемістилася сюди з іншого світу. У моєму світі магії не існувало, тому я зовсім не вмію нею користуватися. Але вже знаю, що магічний дар у мене є. Я дуже хочу навчитися його контролювати.
Старший маг уважно вислухав мене, не перебиваючи. Потім відкинувся на спинку крісла й замислено переплів пальці.
— Чужинці з інших світів час від часу з’являються, хоча й досить рідко, — нарешті промовив він. — Зазвичай їм справді потрібна допомога, особливо якщо вони не знайомі з магією.
Він ще трохи помовчав, ніби остаточно ухвалюючи рішення.
— Гаразд. Думаю, ми можемо вам допомогти. Спочатку доведеться опанувати найпростіші речі: концентрацію, контроль потоку магії, базові заклинання й правила безпеки. А натомість ви допомагатимете гільдії з нескладними дорученнями. Роботи тут завжди вистачає.
Я відчула, як усередині розливається тепле полегшення.
— Дякую вам.
Чоловік ледь усміхнувся.
— Тоді приходьте завтра після обіду. Почнемо з основ.
— Обов’язково прийду.
Попрощавшись із ним і подякувавши ще раз, я вийшла з кабінету. Коли двері гільдії зачинилися за моєю спиною, я не стримала усмішки. За один день мені вдалося зробити купу важливих справ. В піднесеному настрої я поверталась додому. Вулиці Рівенхоллу були заповнені людьми. Хтось поспішав із покупками додому, хтось сидів біля крамниць, обговорюючи новини, а з відчинених дверей таверни «Срібний ріг» долинали веселий сміх, дзвін кухлів і запах смаженого м’яса.
Саме проходячи повз таверну, я мало не врізалася в чоловіка, який саме виходив із неї.
— Перепрошую, — одночасно сказали ми й одразу усміхнулися.
Чоловік був високим, широкоплечим і на вигляд трохи старшим за мене. Темно-русяве волосся було недбало зачесане назад, а в сіро-зелених очах світилися доброзичливість і легка веселість.
— Це я винен, — сказав він. — Занадто поспішав.
— Та ні, я теж не дивилася перед собою.
Він уважніше подивився на мене.
— Здається, я раніше вас у Рівенхоллі не бачив.
— Бо я тут уперше.
— Ось воно що. І як вам наше поселення?
Я мимоволі усміхнулася.
— Чесно? Дуже подобається. У мене сьогодні взагалі надзвичайно вдалий день.
— Це варто відсвяткувати, — усміхнувся він у відповідь. — Може, вип’ємо по келиху пива?
Я на мить замислилася. Ще кілька годин тому я навряд чи погодилася б сісти за один стіл із зовсім незнайомою людиною. Але зараз усе було інакше. Цей чоловік не здавався небезпечним чи нав’язливим, а після всіх подій дня мені було навіть приємно, що хтось звернув на мене увагу й просто запропонував поговорити.
— Гаразд, — усміхнулася я. — По одному келиху.
Ми випили, поговорили про дрібниці, чоловік навіть запропонував провести мене додому, але я відмовилася. Дізнавшись, що я живу разом з драконом він чомусь наполягати не став.
Дорога назад здалася мені коротшою, ніж зранку. Напевно, справа була не в відстані, а в настрої. Я неквапливо йшла знайомою стежкою, вдихаючи тепле повітря. Легкий вітерець ворушив високу траву обабіч дороги, а десь неподалік безтурботно цвірінькали пташки. На плечі приємно погойдувалася торбина з покупками, яка завдяки заклинанню Сейли майже нічого не важила. Я з усмішкою думала про все, що сталося за сьогодні. Ще вранці я боялася навіть зайти до храму, а тепер уже мала роботу, домовилася про навчання магії, познайомилася із Сейлою, дізналася більше про цей світ і навіть трохи поспілкувалася з місцевими жителями. Здавалося, життя нарешті перестало скидатися на суцільний хаос і почало повільно складатися в зрозумілу картину.
Коли між деревами показався знайомий будинок, я мимоволі усміхнулася ще ширше. На терасі, як і завжди, лежав Ендаріс. Почувши мої кроки, він підняв голову й подивився на мене своїми золотими очима.
«Чому так довго?» — пробурмотів він.
Я хитро всміхнулася.
— Ти що скучив за мною?
«Хвилювався, — відповів він спокійно. — Ти що п’яна?»
Я тихенько захихотіла.
— Випила келих пива в таверні. Мене чоловік пригостив. Дуже милий.
Золоті очі дракона миттєво примружилися.
«Не роби так більше. Тебе будуть вважати доступною».
Я одразу насупилася. Я навіть не задумалася про таке, коли погодилася випити з чоловіком.
— Тут що надто суворі звичаї? Дівчина не може в таверні випити?
«Може, але не з незнайомцем. В нас так не прийнято серед пристойних дівчат. Він, певно, і провести тебе збирався».
Я кивнула.
— Так, але коли я сказала, що живу з драконом — передумав.
У дракона з ніздрів вирвалася невеличка хмарка диму.
«От і добре. Ти роботу знайшла? Купила все, що треба?»
— Знайшла. Все купила. Дякую.
Ендаріс лише кивнув, і я попрямувала до будинку. Спочатку занесла покупки на кухню, акуратно розклала овочі, борошно, яйця й молоко, а нову сукню, тканину та швейне приладдя віднесла до своєї кімнати. Приємно було усвідомлювати, що тепер у мене з’явилися власні речі, куплені вже в цьому світі.
Коли надворі остаточно стемніло, я винесла на терасу плед і знову влаштувалася поруч із Ендарісом. Над головою повільно запалювалися незнайомі зорі. Їх було значно більше, ніж я звикла бачити вдома, вони здавалися такими яскравими, ніби хтось розсипав по небу срібний пил. Навколо панувала така тиша, яка буває лише далеко від великих міст.
Я підтягнула коліна до грудей і довго мовчки дивилася в небо. Цей день виявився напрочуд вдалим. Ще вчора я не знала, що робитиму далі, а сьогодні вже мала роботу, навчання і навіть кількох людей, яких могла назвати знайомими. Поруч тихо дихав Ендаріс. Я дивилася на його величезну золотаву фігуру і мимоволі усміхнулася. Мене досі дивувало, що весь цей час він умів говорити й уперто мовчав. Напевно, у мене було ще дуже багато запитань до нього, але сьогодні я не хотіла жодного з них ставити. Здавалося, що якщо зараз почати розпитувати, то ця дивна, спокійна мить просто зникне.
Мені було добре просто сидіти поруч із ним, слухати рівне драконяче дихання й дивитися на зоряне небо. Чомусь саме зараз я особливо гостро відчула, що вже не сприймаю Ендаріса як щось дивовижне. Він став для мене кимось близьким, мовчазним, трохи буркотливим, іноді загадковим, але таким, поруч із ким я почувалася у безпеці. І сьогодні цього відчуття було цілком достатньо, щоб почуватися трошки щасливою.
