Спочатку:
На сторінку книги
Я озирнулася. До мене швидко наближалася Сейла, тримаючи в руках свій кошик, наповнений овочами, зеленню й загорнутими в папір згортками.
— Так.
— Тоді ходімо до храму.
— Почекай. Мені ще треба купити яєць, молока і борошна.
Сейла вказала рукою на невеличку крамницю на протилежному боці.
— Он там зможеш все купити.
Та не встигла я зробити й кількох кроків, як старенька торговка овочів голосно мене зупинила.
— Та ти що, дитино? Там дорого! То для храму байдуже, вони з пожертвувань і королівських надходжень купляють, а коли для себе, то можна і кращий варіант знайти. Он, — жінка махнула рукою в бік теж немолодої торговки зі світлим волоссям і в яскравій квітчастій сукні, поруч з якою стояла дівчинка-підліток, — йди до старої Тели з онучкою. В них все свіже й недорого.
— Дякую вам, — щиро усміхнулася я.
Ми з Сейлою підійшли до іншого прилавка. Стара Тела привітно усміхнулася, швидко насипала мені в невеличкий полотняний мішечок борошно, подала пляшку зі свіжим молоком і дбайливо загорнула в солому п’ять яєць, щоб дорогою вони не побилися. За все це я віддала лише чотири останні тервілі й, складаючи покупки до своєї полотняної сумки, мимоволі замислилася, чи справді продукти тут настільки дешеві, чи мені продали зі знижкою.
Ніби вгадавши мої думки, Сейла усміхнулася.
— Це дійсно дешево. Зазвичай за таке просять 8-10 тервілів. Тобі пощастило.
Я лише задоволено кивнула. Я витратила всі гроші, але принаймні тепер я мала вдома продукти на кілька днів і новеньку сукню.
Ми рушили в бік храму. У кожній руці я несла по кілька пакунків, через плече висіла сумка і вже через кілька хвилин я вже відчула, як починають боліти руки. Сейла раптом зупинилася, уважно подивилася на мене й здивовано запитала:
— А чому ти заклинання полегшення не наклала?
Я ніяково усміхнулася. Саме цього питання я й боялася. Брехати не хотілося, але й розповідати про себе незнайомій людині було трохи страшно. Проте я вже відчула, що Сейлі можна довіряти.
Обережно поставивши пакунки просто на бруківку, я жестом покликала її ближче. Вона одразу нахилилася до мене, а я тихенько прошепотіла їй просто на вухо:
— Розумієш, я не з цього світу. В моєму не було магії. Я тільки почала її вивчати і ще майже нічого не вмію.
— Нічого собі! — захоплено вигукнула Сейла. — Я, звісно, чула про таких, як ти, але ніколи не зустрічала.
Я миттєво притиснула вказівний палець до губ, благаючи її не реагувати так бурхливо.
— Та тихіше. Я не хочу, щоб всі про мене дізналися.
Сейла винувато кивнула й теж перейшла на майже шепіт.
— Добре, але ти не хвилюйся. В нас до такого ставляться добре. Це хоч і не буденна подія, але надзвичайного в ній теж нічого немає. Але світлому Ельнару ти маєш сказати.
— Світлому Ельнару? — здивувалася я.
— Так. Він настоятель нашого храму. Ельнар — це його ім’я, а світлий — титул за яким звертаються.
Я відразу згадала ще одне питання, яке крутилося в мене в голові.
— А «террі» — це що?
— Звичайна форма ввічливості. З древньої мови, яку зараз використовують лише в магії і що залишилась в іменах і назвах, террі — це жінка, а терр — чоловік. Так звертаються до незнайомих, старших і поважних людей. Якщо знаєш ім’я, то з ним. До дітей або ж людей набагато молодших за тебе так не звертаються.
Я кивнула. Отже, майже так само, як у моєму світі зверталися «пані» чи «пан». Нарешті це слово перестало бути для мене загадкою.
— Я тобі зараз накладу заклинання, а ти після храму обов’язково зайди до гільдії магії. Запропонуй свою допомогу з різними дорученнями, а натомість вони навчать тебе основам магії.
— Я саме збиралася зайти туди після храму. Дякую.
Сейла підняла праву руку, і з її пальців з’явилася золотава магічна енергія. Вона не просто світилася, а ніби текла тоненькими струмочками, слухняно повторюючи кожен рух її руки. Вказівним пальцем вона почала впевнено виводити в повітрі візерунок із переплетених ліній. Магічний малюнок завис перед нами, пульсуючи теплим світлом, а коли був завершений, Сейла спрямувала його в бік моєї сумки і пакунків, і він розсипався сотнями золотих іскорок.
Я обережно підняла пакунки й здивовано завмерла. Вони майже нічого не важили.
— І довго це заклинання діє?
— Саме це — близько години. Але є й інші. Я тобі накладу сильніше, коли будеш йти з храму, щоб був час і до гільдії зайти, і додому дістатися. А де ти, до речі, живеш?
Я мимоволі усміхнулася, пригадавши слова старої торговки.
— За Рівенхоллом. У дракона.
— Оце так! — здивувалася Сейла. — Несподівано. А він нормальний? Не ображає тебе?
Я тихенько засміялася.
— Та ні. Хороший дракон.
Сейла полегшено усміхнулася у відповідь.
— Ну добре. Але якщо виникнуть якісь проблеми — приходь до храму. Тут завжди можна знайти притулок.
Поки ми розмовляли, самі не помітили, як дійшли до храму. Я піднялася широкими сходами слідом за Сейлою. Важкі дерев’яні двері відчинилися майже безшумно, і я переступила поріг храму. Першим, що я побачила, була арка навпроти входу. За нею, просто посеред храму, росло велетенське дерево. Я навіть завмерла від несподіванки. Його могутній стовбур був таким широким, що його навряд чи змогли б обхопити кілька людей, а розкішна крона здіймалася високо вгору, майже торкаючись склепіння. Сонячне світло проникало крізь вітражі й ковзало по листю, від чого здавалося, ніби дерево м’яко світиться зсередини. Воно не виглядало звичайною рослиною. Від нього віяло дивним спокоєм, теплом і силою, здавалося, ніби саме повітря навколо нього було густішим і наповненим магією.
Я вже хотіла підійти ближче, але Сейла звернула в одну з менших арок, розташованих праворуч від входу.
— Сюди, — тихо покликала вона.
Я неохоче відірвала погляд від дерева й пішла за нею.
За аркою виявилися кам’яні сходи, що вели вниз. Тут було прохолодніше, а повітря пахло деревиною, травами і їжею. Спустившись, я побачила велику простору залу восьмикутної форми. В стінах було безліч дверей, і я мимоволі подумала, що храм усередині значно більший, ніж здавався зовні.
Сейла відчинила одну з дверей, і ми зайшли до просторої комори. Вздовж стін стояли полиці, заставлені банками, полотняними мішками, кошиками, пляшками й різноманітними припасами. Тут же акуратно лежали складені тканини, свічки, господарське начиння й ще безліч речей, призначення яких я навіть не могла вгадати.
Ми швидко розклали продукти, віднесли на свої місця згортки з ательє, хліб із пекарні та пляшки з винної крамниці, після чого Сейла задоволено кивнула.
— Все.
Ми знову піднялися нагору. Щойно я повернулася до головної зали, мій погляд знову притягнуло величне дерево. Цього разу я вже не змогла пройти повз. Зупинилася просто посеред храму й заворожено дивилася на нього. Мені хотілося підійти ближче, торкнутися шорсткої кори, вдихнути запах листя, зрозуміти, чому від нього йде таке дивне відчуття спокою. Та мої роздуми перервала Сейла. Вона легенько смикнула мене за руку.
— Ходімо до світлого Ельнара. Потім тут все роздивишся.
Я неохоче відірвала погляд від дерева й кивнула. Ми пройшли трохи вперед і підійшли до дверей, пофарбованих у м’який золотавий колір. На них був вирізьблений символ сувою. Сейла, не стукаючи, відчинила двері.
Я переступила поріг і з подивом виявила, що ми опинилися в бібліотеці. Приміщення було просторим. Високі книжкові шафи поділяли його на кілька окремих секцій. Між ними стояли масивні столи для читання, м’які дивани й крісла, а в дальній частині я помітила ще кілька дверей, що, мабуть, вели до інших кімнат. Тут панували тиша, запах старого паперу, дерева й легкий аромат сушених трав.
Біля однієї з книжкових шаф стояв чоловік років сімдесяти. На ньому була довга світла туніка, схожа на ту, яку носила Сейла, лише поверх плечей лежала коротка накидка, прикрашена тонкою золотою вишивкою. Його волосся мало той самий теплий пшеничний відтінок, що й у Сейли, але вже було густо посріблене сивиною й спадало до плечей. Почувши, що ми зайшли, чоловік обернувся. Я не могла не помітити його очі — вони були напрочуд ясними, світло-блакитними, і в них світилися така доброта й тепло, що поруч із цією людиною чомусь одразу ставало спокійніше.
— Цікаву гостю ти до нас привела, Сейло.
Він обережно поставив книгу на полицю, тепло усміхнувся й повільно підійшов до нас.
— Світлий Ельнаре, це Ліана. І вона з іншого світу, — тихо сказала Сейла.
Чоловік лише спокійно кивнув, ніби почув щось цілком звичайне.
— Я бачу. Займись, будь ласка, он тими книгами, — він кивнув на стіл поблизу, — а я з нею поговорю.
— Добре, світлий Ельнаре.
Сейла одразу пішла до великого столу, на якому лежали стоси книг, а настоятель храму знову перевів погляд на мене. Його усмішка залишалася такою ж теплою й спокійною.
— Ходімо зі мною, дитино.
Я мовчки рушила слідом за ним до одних із дверей у глибині бібліотеки. У голові одна за одною виникали нові думки. Найбільше мене вразило навіть не те, що він одразу повірив словам Сейли, а те, що він сказав, ніби бачить, що я з іншого світу. Я не мала жодного уявлення, як це можливо, і від цієї загадки цікавість лише сильніше розгорялася всередині мене.
