Спочатку:
На сторінку книги
Перший день у храмі минув для мене значно спокійніше, ніж я очікувала. Я прийшла ще з самого ранку, коли сонце лише починало підійматися над горами, а вулиці Рівенхоллу тільки прокидалися. В саду мене вже чекала Сейла. Побачивши мене, вона привітно усміхнулася.
— Доброго ранку, Ліано. Готова працювати?
— Готова, — усміхнулася я у відповідь.
Світлий Ельнар не перебільшував, коли казав, що для мене знайдеться робота. Доручень вистачало протягом усього дня. То потрібно було занести записку одному з ремісників, то забрати з ринку свіжі овочі, молоко чи хліб, то допомогти на кухні почистити овочі й нарізати їх для обіду. Після цього мене попросили допомогти в храмовому саду. Разом із ще кількома служителями ми пололи клумби, підв’язували високі квіти, обрізали сухі гілочки кущів і поливали молоді деревця.
Робота була нескладною. Не надто приємною, але я ніколи не гидувала фізичною працею. Та й люди в храмі були хороші. Мені подобалося, що тут ніхто не кричав, не поспішав і не дивився зверхньо. Якщо я чогось не знала, мені спокійно пояснювали. Якщо робила щось повільніше, ніж інші, ніхто не дорікав. Атмосфера в храмі була напрочуд теплою, ніби кожен, хто тут працював, справді відчував себе частиною великої родини.
Під час коротких перерв я майже завжди поринала в читання. Книга, яку мені дав світлий Ельнар, виявилася надзвичайно цікавою. Саме з неї я дізналася, що місцева релігія називається культом Дев’яти Хранителів. Чим більше я читала, тим більше переконувалася, що це зовсім не схоже на ті релігії, про які я знала у своєму світі. Тут майже не говорилося про покарання чи гріхи. Натомість багато уваги приділялося рівновазі, повазі до природи, знанням і відповідальності за власні вчинки.
Особливо мене здивувало те, що Велике Дерево Ільвар вважалося не лише Першим Джерелом магії, а й Хранителем часу. У книзі писалося, що саме крізь нього проходить безперервний потік часу, який поєднує минуле, теперішнє й майбутнє, дозволяючи світові безперервно змінюватися й водночас залишатися собою.
Після обіду, коли роботи стало трохи менше, я нарешті мала змогу уважніше роздивитися дерево, що росло просто посеред храму. Підійшовши ближче, я помітила дивну річ. На його гілках росло листя найрізноманітнішої форми. Одні листочки були схожі на дубові, інші — на кленові, треті нагадували березові. Між ними траплялися й такі, яких я взагалі ніколи не бачила.
Я саме стояла, зачаровано розглядаючи незвичайну крону, коли поруч з’явилася Сейла.
— Гарне, правда?
— Дуже, — тихо відповіла я, не відводячи погляду від дерева. — Але як так може бути? На одному дереві ростуть листочки від різних дерев.
Сейла усміхнулася.
— Бо це дерево — не звичайне. Воно виросло з пагону Великого Дерева Ільвар.
Я здивовано подивилася на неї.
— Справді?
— Так. Кожен храм має таке дерево. Воно не є самим Ільваром, лише його нащадком і провідником. А різні листочки символізують єдність усієї природи. Для Ільвара немає окремих дерев чи окремих рослин. Усе живе пов’язане між собою.
Я знову перевела погляд на крону. Тепер вона здавалася мені ще прекраснішою. Потім моя увага перейшла до чаш-вівтарів, що стояли в різних кутках великої зали. Тепер я вже не поспішала й могла уважно роздивитися кожну з них.
Чаша Ігнара сяяла насиченим помаранчевим сяйвом, у її центрі безперервно горіло полум’я.
Чаша Нерії була наповнена кришталево чистою водою дивовижного блакитного кольору, вона здіймалася вгору й ніби постійно текла.
У чаші Лавейни кружляв сріблястий вихор, що нагадував маленьке торнадо.
Чаша Кайроса була наповнена коричневою землею у формі невеличкого пагорба.
Найдовше я простояла біля чаші Лісари, Хранительки Життя. Посеред неї росла білосніжна квітка, що ніби світилася зсередини м’яким молочним сяйвом. Її бутон завжди залишався розкритим, а сама рослина, як пояснила Сейла, не потребувала ні поливу, ні догляду.
Поруч стояла чаша Вельсара, Хранителя Смерті. І вона справляла зовсім інше враження. З неї здіймалося тонке стебло, вкрите майже чорним, висохлим листям. Воно здавалося давно мертвим, але жоден листочок не опадав, ніби сама смерть не дозволяла часу торкнутися цього дивного символу.
Біля чаші Аріди, Хранительки Долі, я побачила великий фіолетовий кристал. Він повільно переливався зсередини, змінюючи відтінки від бузкового до майже чорнильного.
А над чашею Оріса висів золотавий сувій, який м’яко світився теплим світлом.
— Кожен Хранитель має свій символ і свій колір, — пояснила Сейла, помітивши мою цікавість. — Зазвичай люди обирають одного Хранителя, який ближчий їм за духом, і присвячують служіння саме йому. Хоча є й такі, хто однаково шанує всіх Дев’ятьох.
— А ти?
Сейла усміхнулася й подивилася на золотий сувій.
— Я служу Орісу. Хранителю Знань. Завжди любила книги.
Я тихенько засміялася.
— Це помітно.
З кожним днем я дедалі більше занурювалася у життя цього світу. У вільний час я часто заходила до бібліотеки, читаючи книги не лише про культ Дев’яти Хранителів, а й про історію Терравеля, його традиції, свята й місцеві звичаї. Мені було цікаво буквально все.
Саме тоді я дізналася, що королівство, в якому я опинилася, називається Терравель. Його столицею було велике місто Елдрайн, де знаходився королівський палац, головна академія магії й найбільша бібліотека королівства. Рівенхолл виявився невеликим поселенням далеко від столиці. Зате зовсім недалеко звідси лежало портове містечко Кальдраса, розташоване на самому березі безкрайнього океану.
Щовечора, повертаючись додому до Ендаріса, я ловила себе на думці, що цей світ уже не здається мені чужим. Він поступово відкривав переді мною свої таємниці, і чим більше я про нього дізнавалася, тим сильніше мені хотілося вивчити його до найменших дрібниць.
