Раді Вас бачити!

Прокинулася я від того, що сонце вже добряче пригрівало обличчя. Кілька секунд лежала нерухомо, ще не до кінця виринувши зі сну. І лише потім зрозуміла, що я лежу одна. Я розплющила очі й підвела голову. Дракона поруч не було. Я лежала там, де і заснула вночі, на терасі, а от дракон зник.

Сон миттєво випарувався. Я різко сіла, озирнулася навколо, потім підвелася на ноги. Тераса була порожньою. 

— Дракончику? — покликала я, вдивляючись у сад.

У відповідь почувся лише спів птахів. Я спустилася сходами й пройшлася між деревами. Заглянула за будинок, обійшла виноградник, навіть зазирнула до кущів із дивними ягодами, ніби величезний золотий дракон міг там сховатися.

— Дракончику, ти де? — гукнула вже голосніше.

Тиша. Мене почала охоплювати тривога. Це було дивно. Ще кілька днів тому я боялася його до тремтіння в колінах, а тепер відчувала себе так, ніби загубила єдину близьку істоту в цьому світі.

Я вийшла на галявину й задерла голову догори. Небо було ясним, майже безхмарним. Може, він кудись полетів? Але ніде не було видно навіть маленької золотавої цятки.

Важко зітхнувши, я потерла лоба.

— Чудово, я загубила дракона. Величезного, золотого дракона. І як таке може бути?

Від власних слів стало навіть трохи смішно. Якби хтось розповів мені таке ще тиждень тому, я б вирішила, що він збожеволів.

Постоявши ще трохи, я вирішила пройтися до озера. Може, дракон подався туди попити води. Уже звернула на знайому стежку, коли раптом помітила рух ліворуч.

З лісу виходив дракон. Не летів, а просто йшов неквапливою, розміреною ходою, ніби здійснював ранкову прогулянку й зовсім не підозрював, що я тут ледь не посивіла від хвилювання.

— Дракончику!

Я майже побігла до нього, але за кілька кроків різко загальмувала. Дракон помітив мене й дивився своїми золотими очима, трохи примружившись.

— Я хвилювалася, — сказала я, зупинившись поруч. — Де ти був?

Замість відповіді дракон несподівано штовхнув мене мордою в живіт. Легенько — мабуть, на його думку. Для мене ж цей поштовх виявився достатньо сильним, щоб я ледь не втратила рівновагу. Довелося поспіхом схопитися за його шию.

— Гей! — обурилася я.

Дракон пирхнув. Я вже хотіла висловити все, що думаю про його манери, але раптом замислилася. Мабуть, він ходив на полювання. Він же не живиться сонцем і вітром.

Я відпустила його шию й відступила на крок.

— Ти полював?

Дракон кивнув і одразу рушив в бік будинку, ніби питання було вичерпане.

— А чому ти ходиш? — поцікавилася я. — Чому не літаєш?

Дракон так різко обернувся, що я аж здригнулася. Його золоті очі звузилися. З пащі вирвався дим. Не легка хмаринка, як зазвичай, а цілком виразний сердитий клубок. Я кліпнула. Дракон лише прискорив крок.

— Що не так? — розгублено спитала я, наздоганяючи його. — В нашому світі вигадують історії про літаючих драконів. Я думала, так всюди. Адже в тебе є крила.

Дракон знову обернувся. Цього разу він видихнув дим просто мені в обличчя. Я закашлялася й замахала руками.

— Зрозуміла, — зітхнула я. — Неприємна тема. Добре, не буду більше розпитувати.

Дракон ще кілька секунд дивився на мене так, ніби перевіряв, чи справді я все зрозуміла, а потім рушив далі.

До будинку ми дійшли мовчки. Дракон піднявся на терасу й звично влаштувався на своєму місці, склавши лапи й опустивши на них голову. Я ж ще раз глянула на нього, похитала головою й попрямувала до кухні.

Після прогулянки на свіжому повітрі шлунок уже недвозначно натякав, що хвилюватися за драконів набагато легше на ситий шлунок, ніж на голодний.

Після сніданку я повернулася до вітальні з твердим наміром продовжити вивчення магії. Вчорашні успіхи з лікуванням дерева надихали, а ще мені страшенно хотілося зрозуміти, що зі мною відбувається. Якщо вже доля закинула мене в інший світ і нагородила магією, то варто було хоча б розібратися з правилами гри.

Я підійшла до книжкових полиць, ковзаючи поглядом по корінцях книг, але раптом помітила те, на що раніше зовсім не звернула уваги.

На стіні висіла велика мапа. Я зацікавлено підійшла ближче. Мапа була намальована дуже ретельно, з безліччю дрібних деталей. Уздовж одного краю тягнувся гірський хребет, причому художник навіть позначив зміни рельєфу, показуючи, де починаються підйоми й скелясті схили. Нижче я побачила кілька озер, річку, що звивалася між пагорбами, ліс, рівнини і навіть океан. А ще на мапі були позначені поселення.

Я нахилилася ближче. Неподалік від озера, біля самого краю лісу, був намальований будиночок. Не умовний значок, як інші позначки, а саме деталізований будинок із деревами навколо. Мій погляд мимоволі ковзнув до вікна.

— Схоже на наш дім, — пробурмотіла я.

Якщо це справді був цей будинок, то виходило, що неподалік знаходиться поселення. І навіть не одне. На мапі я нарахувала кілька невеликих поселень, а трохи далі виднівся океан, позначений насиченим синім кольором. Від цієї думки серце забилося швидше. До цього моменту я жила так, ніби існували лише я, дракон і цей будинок посеред лісу. Але ж десь поруч були люди. Справжні люди. Не дракони, не загадкові золотаві постаті з моїх марень, а звичайні мешканці цього світу. Можливо, у них я зможу знайти роботу, почати нове життя або хоча б зрозуміти, що робити далі. Я ще трохи постояла біля мапи, прикидаючи відстані, а потім рішуче рушила до тераси.

Дракон, як завжди, лежав на своєму місці. Побачивши мене, він ліниво розплющив одне око і простежив поглядом, як я підходжу ближче.

— Я тут знайшла мапу на стіні, — сказала я, зупинившись поруч. — Деталізований будиночок — то наш?

Дракон кивнув.

— То поруч дійсно є поселення? До нього далеко йти? Хочу побачити, чи є там люди. Може, роботу знайду. Мені гроші потрібні. Я ж зможу хоч щось знайти? А ти бував там?

Поки я засипала його питаннями, дракон повільно підняв голову й подивився на мене тим самим поглядом, яким дивляться на людину, що надто захопилася розмовою. З його ніздрів вирвалася лінива хмарка диму.

— Що? — не розуміла я. 

І тут у моїй голові пролунав чоловічий голос, низький, з оксамитовими нотками. Настільки реальний, ніби його власник стояв зовсім поруч і промовив ці слова мені просто на вухо.

«Ти занадто багато говориш».

У мене миттєво похололи руки. Я різко озирнулася, але позаду нікого не було. Лише сад, дерева і дракон.

— Хто це?

Серце шалено закалатало. Саме так воно билося тоді, коли я вперше побачила дракона на терасі. Дракон знову видихнув хмарку диму, і майже відразу той самий голос пролунав у мене в голові вдруге.

«Я».

Я завмерла й кілька секунд просто кліпала, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Хто — я?

Мій погляд мимоволі ковзнув по золотій лусці, величезних лапах, мідних рогах і золотих очах, у яких зараз виразно читалася насмішка. І раптом окремі шматочки мозаїки почали складатися в єдину картину. Я повільно відкрила рота, відчула, як усередині наростає неймовірне здивування, і втупилася в дракона.

— Дракончику, це ти зі мною говорив?!