Спочатку:
На сторінку книги
Дні непомітно почали складатися в новий, незвичний для мене ритм. Щоранку я вирушала до храму, де допомагала з різними справами, а після обіду поспішала до гільдії магії. Спершу мені здавалося, що навчання буде суцільною практикою, блискавками, вогняними кулями й загадковими ритуалами, але реальність виявилася набагато прозаїчнішою. Старший маг лише усміхнувся на мої очікування і сказав, що будь-який маг починає не з могутніх заклинань, а з порядку. Саме тому моїм першим обов’язком стало перебирати бібліотеку гільдії. Я годинами розкладала книги за темами, авторами й школами магії, записувала нові надходження до реєстру, замінювала пошкоджені ярлики й переносила важкі стоси фоліантів із полиці на полицю. Робота була доволі одноманітною і спершу навіть трохи мене розчарувала, але дуже швидко я зрозуміла її справжню перевагу. Ніхто не забороняв мені відкривати книги, перегортати сторінки, читати окремі розділи чи виписувати найцікавіші думки.
Для нотаток мені видали невеличкий блокнот із жовтуватими сторінками, чорнильницю й простеньке перо. Перші кілька днів я невдоволено бурчала собі під ніс, розмазуючи чорнило й лаючи його за кожну випадкову пляму. Після звичних ручок це здавалося поверненням на кілька століть назад. У мене ж досі лежала вдома ручка з олівцем з рідного світу, але я майже одразу вирішила не користуватися ними. Не хотілося витрачати речі, яких тут уже ніколи не знайду. До того ж я все одно збиралася жити в цьому світі й рано чи пізно мала навчитися писати так само, як усі. Доволі швидко рука звикла до пера, літери стали рівнішими, а чорнильні плями майже зникли. Я навіть несподівано для себе почала отримувати задоволення від повільного, акуратного письма.
Працювала я не сама. Поруч зі мною книги систематизував Вейнар Олкріс — той самий молодий маг, якого я зустріла в перший день у гільдії. Він виявився лише на три роки молодшим за мене. Вейнар був спокійним, терплячим і напрочуд багато знав для свого віку. Якщо я знаходила у книзі якесь незрозуміле слово чи дивний термін, він майже завжди міг пояснити його простими словами. Ми часто розмовляли, поки працювали, жартували або просто мовчки розкладали книги, не відчуваючи незручності через тишу. Мені було легко поруч із ним. Вейнар ніколи не ставився до мене зверхньо через те, що я майже нічого не знала про цей світ, і терпляче відповідав навіть на ті питання, які сам перестав запитувати ще в дитинстві.
Окрім роботи з книгами, мене поступово навчали магії. Ніхто не поспішав давати складні заклинання. Спочатку мене вчили правильно відчувати магічний потік, контролювати його, не дозволяти силі вириватися назовні випадковими спалахами, як це сталося того дня з яблунею. Я багато тренувалася з концентрацією, візуалізацією та керуванням власною енергією, а вже потім перейшла до найпростіших побутових заклинань. Виявилося, що саме вони використовуються людьми найчастіше. Я навчилася запалювати піч маленькою іскрою, яка злітала з кінчика пальця, накладати заклинання полегшення на важкі сумки, підтримувати страви гарячими за допомогою стазису й, навпаки, швидко охолоджувати чай або каву легким потоком холодної магії. Це були зовсім нескладні чари, але кожного разу, коли вони виходили саме так, як потрібно, я відчувала майже дитячу радість. Магія більше не здавалася чимось недосяжним. Вона ставала частиною мого повсякденного життя.
Ввечері я майже завжди тренувалася вдома. Сідала неподалік тераси, запалювала маленькі вогники, переносила їх з однієї долоні на іншу, намагалася рівномірно підтримувати потік магії або десятки разів повторювала одне й те саме заклинання, поки не починало виходити без помилок. Ендаріс майже завжди мовчки спостерігав за цим, поклавши голову на лапи. І лише іноді, коли я вже починала пишатися собою, спокійно опускав мене з небес на землю.
«Дитячий рівень», — незворушно казав він.
Я щоразу ображено супилася, але вже за хвилину починала сміятися.
— Зате ще кілька днів тому я взагалі не вміла нічого.
«Це правда», — погоджувався він.
Його слова вже не зачіпали мене так, як раніше. Я й сама чудово розуміла, що мені ще дуже далеко до справжніх магів. Але тепер це не лякало. Навпаки, я відчувала, що повільно, крок за кроком, рухаюся вперед. У мене виходило. Нехай не все, нехай не ідеально, але кожен новий день приносив щось, чого я ще вчора не вміла. І саме це дарувало мені впевненість, що одного дня я зможу назвати себе справжнім магом.
З Ендарісом у мене теж усе поступово стало добре. Після того дня, коли він нарешті заговорив зі мною, між нами ніби зникла невидима стіна. Він, звісно, не перетворився на невтомного співрозмовника, але тепер уже не мовчав цілими днями. Вечорами я довго сиділа з ним на терасі і він розповідав мені про цей світ, його історію, звичаї, закони, магію — майже про все, що я питала. Та тільки варто було розмові наблизитися до нього самого — його минулого, родини чи того, що з ним сталося, — як Ендаріс одразу замикався в собі. Іноді просто мовчав. Іноді коротко відповідав: «Це тебе не стосується». А іноді лише відводив золоті очі кудись убік, даючи зрозуміти, що продовжувати цю тему не варто. Спочатку мені було дуже цікаво дізнатися більше, але згодом я перестала наполягати. Кожен має право на свої таємниці. Якщо колись він захоче мені їх довірити — сам розповість.
Попри його стриманість, поруч із ним мені було легко й спокійно. Ми навіть почали жартувати одне з одним. Щоправда, почуття гумору в Ендаріса виявилося напрочуд сухим. Він умів абсолютно серйозним тоном сказати щось настільки іронічне, що я спочатку кілька секунд намагалася зрозуміти, чи він говорить серйозно, а потім починала сміятися. Він же, здавалося, всміхався одними очима. Особливо його веселило, коли я вкотре дивувалася якимось місцевим звичаям, а він із незворушним виглядом повідомляв мені ще якусь дивину. Згодом я навчилася помічати той ледь вловимий блиск у його золотих очах, який означав, що зараз мене знову намагаються розіграти.
Я теж багато розповідала Ендарісу про свій світ. Про автомобілі, літаки, потяги, мобільні телефони, комп’ютери, інтернет, хмарочоси, електрику, супутники, кіно, фотографію й навіть про звичайні побутові речі, які тут здавалися б справжнім чаклунством. Він слухав дуже уважно, майже ніколи не перебиваючи, лише іноді ставив короткі, але дуже влучні запитання. Його особливо зацікавило, як люди можуть спілкуватися на величезній відстані без жодної магії, і як гігантські металеві машини здіймаються в повітря без крил, що махають. Інколи він довго мовчав після моїх розповідей, ніби намагався уявити все це у своїй голові, а потім несподівано казав щось на кшталт:
«Ваш світ теж трохи магічний. Просто ви називаєте це технологіями».
І щоразу після таких слів я ловила себе на думці, що ніколи раніше не дивилася на власний світ під таким кутом.
Непомітно між нами виник якийсь особливий зв’язок. Його було важко пояснити словами. Він не був схожий на дружбу, яку я знала раніше, і водночас був чимось значно більшим за просту симпатію. Мені ставало спокійніше, щойно я бачила золоту фігуру Ендаріса на терасі. Я знала, що можу сісти поруч, поговорити або просто помовчати, і цього буде достатньо. Він ніколи не засуджував мене, не сміявся з моїх невдач і не намагався змінити. Просто був поруч. Іноді мені навіть ставало трохи сумно від однієї дивної думки. Ендаріс був драконом. Лише драконом. А мені дедалі частіше спадало на думку, що якби він був людиною, то, мабуть, про такого чоловіка можна було б лише мріяти. Розумний, надійний, спокійний, уважний, терплячий, здатний захистити й водночас ніколи не нав’язувати свою волю. Від таких думок я щоразу ніяковіла й сердито сварила себе. Це ж дракон. Просто дуже хороший дракон.
Майже щовечора я брала подушку, ковдру й виходила на терасу. Ми довго сиділи поруч, дивлячись у нічне небо. Зірки тут були зовсім іншими, ніж у моєму світі. Одні сузір’я нагадували мені деякі з мого світу, інші були не схожими ні на що знайоме. Ендаріс терпляче показував їх мені, казав назви, розповідав стародавні легенди про зірки. З часом я навчилася впізнавати деякі сузір’я самостійно. Іноді навіть випереджала Ендаріса, показуючи рукою в небо й радісно вигукуючи назву, яку запам’ятала. Він лише схвально кивав, а я почувалася так, ніби склала ще один маленький іспит.
Так, серед роботи в храмі, навчання в гільдії магії, вечірніх розмов з Ендарісом і неспішного знайомства з цим світом, промайнули два тижні. За цей час я встигла по-справжньому прив’язатися до дракона, щиро подружитися із Сейлою та Вейнаром і майже перестала почуватися чужою серед людей Терравеля. Я вже впевнено користувалася найпростішою магією, звикла до місцевих звичаїв і більше не ловила себе на думці, що все це лише дивний сон. Минуле, через яке я так довго страждала у своєму світі, ніби поступово розчинилося десь далеко позаду. Воно вже не боліло так сильно, як раніше. І щоразу, коли я сиділа поруч із Ендарісом, слухаючи його спокійний голос або просто милуючись вечірнім небом, мені здавалося, що життя нарешті стало саме таким, про яке я колись навіть не наважувалася мріяти. Новий світ прийняв мене. І, мабуть, уперше за дуже довгий час я почувалася по-справжньому щасливою.
