Спочатку:
На сторінку книги
З будівлі гільдії я перевела погляд на шпиль храму, що здіймався над дахами будинків. Магія, безперечно, цікавила мене найбільше. Після всього, що сталося за останні дні, мені хотілося якомога швидше зрозуміти, чому вона раптом прокинулася в мені й чи зможу я колись навчитися не підпалювати дерева від переляку. Але щось підказувало, що поспішати не варто. Гільдія нікуди не втече. А от храм… Храм викликав зовсім іншу цікавість.
Я ніколи не була релігійною людиною. Не ходила до церкви, не знала напам’ять молитов і не вірила в те, що хтось існує високо над нами. Але тепер я жила у світі, де дракони були такими ж справжніми, як дерева і гори, де магія текла крізь усе живе, а я сама навчилася розпалювати вогонь одним рухом руки. Після такого здавалося, що і боги можуть існувати. Можливо, їх тут було навіть кілька. Мені хотілося хоча б трохи зрозуміти людей, серед яких тепер доведеться жити, а релігія, як не крути, завжди багато розповідає про них.
Залишивши знайомство з гільдією магії на потім, я звернула у вузенький провулок ліворуч від неї. Я йшла повільно, роздивляючись усе навколо, і вже за кілька хвилин побачила перед собою храм.
Я мимоволі завмерла.
Він зовсім не був схожий на жоден храм, який мені доводилося бачити у своєму світі. Переді мною височіла напрочуд гарна фентезійна споруда, легка й велична водночас. До головного входу вели широкі світлі сходи, обабіч яких здіймалися високі колони. Їх щільно обвивали тонкі зелені ліани, з невеликими листочками й безліччю дрібних квітів, що ніби навмисно перетворювали холодний камінь на частину живої природи. Великі вітражні вікна переливалися різнобарвними кольорами, ловлячи сонячне світло й розсипаючи навколо яскраві відблиски. Над входом здіймався той самий високий шпиль, який я помітила ще з площі. На його верхівці сяяв незнайомий символ — стилізоване дерево, укладене в восьмикутник. Сам храм теж мав форму правильного восьмикутника, а головний вхід трохи виступав уперед.
Я повільно підійшла ближче, але біля сходів зупинилася. Раптом стало якось незатишно. Здавалося, ніби я стояла на межі чужого світу, до якого не мала жодного стосунку. Я не знала, кому тут моляться, яких правил дотримуються, чи взагалі можна ось так просто зайти всередину. У моєму світі я й до звичайних храмів заходила хіба що як туристка, щоб помилуватися архітектурою. А тут усе було зовсім інакше. Я почувалася чужою. Ніби зроблю крок — і одразу стане очевидно, що я тут не своя.
Я ще вагалася, розглядаючи двері з красивим різьбленням, коли вони раптом відчинилися. З храму вийшла зовсім юна дівчина, на вигляд їй було не більше вісімнадцяти років. Вона була вдягнена в просту довгу туніку теплого бежевого кольору, оздоблену золотистою вишивкою у вигляді рун і рослинних візерунків. Талію перехоплювала тонка золотава мотузка, а світле, пшеничного кольору волосся було охайно зібране в низький пучок. У руках дівчина тримала великий плетений кошик і, здавалося, кудись поспішала. Я привітно усміхнулася і звернулася до неї.
— Доброго дня. Чи можете ви мені допомогти?
Дівчина зупинилася й трохи розгублено подивилася на мене своїми великими світло-карими очима. Вона ніби не очікувала, що хтось звернеться до неї просто біля храму, але вже за мить усміхнулася у відповідь.
— Так, звісно. Чим я можу бути вам корисна, террі?
— Чи можу я зайти в храм?
Моє питання, схоже, щиро її здивувало. Вона навіть трохи нахилила голову набік, ніби намагалася зрозуміти, чи не жартую я.
— Всі можуть заходити в храм, террі.
— Але я не знайома з вашою релігією. Я чужинка, — пояснила коротко, не бажаючи вдаватися в деталі, що я з іншого світу. Я не знала, як тут до такого ставляться.
— Байдуже. Двері храму для всіх відкриті.
Я відчула, як напруга, що досі не давала мені ступити на сходи, потроху відступає. Чомусь я очікувала почути цілий перелік правил, заборон чи хоча б уточнення, хто я така і звідки. Натомість дівчина відповіла так просто й природно, ніби моє походження взагалі не мало жодного значення.
— А чи зможу я там знайти для себе роботу? — поставила я питання, яке найбільше мене хвилювало. — Я шукаю роботу. Будь-яку.
Дівчина на хвилину замислилася, задумливо опустивши погляд на свій плетений кошик. Потім її обличчя несподівано осяяла щира усмішка.
— Знаєте що? Ви можете допомогти мені з покупками на ринку, а тоді я вам покажу храм і спитаю в настоятеля щодо роботи.
Ідея мені одразу сподобалася. Це було значно краще, ніж просто стояти під дверима й не знати, з чого почати знайомство з цим світом.
— Згодна. Я збиралася на ринок потім, але коли вже так, то схожу з вами.
Дівчина раптом трохи почервоніла й опустила очі.
— Тільки не кажіть мені «ви», я ж вам не бабця стара і не поважна особа. Я проста служителька храму. Мене Сейла звуть.
Я не стримала усмішки. Вона здавалася такою щирою й безпосередньою, що поруч із нею й мені стало набагато легше.
— Добре, Сейло. Тоді і ти звертайся до мене просто, без цього викання. Я Ліана.
Сейла почервоніла ще дужче і розгублено знизала плечима.
— Ой, якось незручно… Хіба так можна, террі Ліано?
Я й сама не знала, чи прийнято тут так спілкуватися. Можливо, я вже порушувала якісь місцеві правила етикету. Але мені зовсім не хотілося, щоб дівчина зверталася до мене так офіційно.
— Можна. Я ж теж не стара, мені всього 28. І я точно не поважна особа.
— Ну… якщо ви так наполягаєте… — Сейла підняла на мене очі.
— Не «ви», а «ти», — я підморгнула їй. — А тобі скільки років?
— 22.
Я здивовано кліпнула.
— Я думала, тобі років 16-18.
Сейла важко зітхнула й трохи насупилася.
— Всі так думають. І це дуже дратує. Люди думають — раз мала, значить, дурна. А я ж прислужую Хранителю Знань. Я дуже багато читаю і знаю більше, ніж деякі старші люди. Образливо.
Я співчутливо всміхнулася. Це почуття було мені знайоме. Не раз доводилося стикатися з тим, що людину оцінюють за зовнішністю, а не за тим, що вона насправді вміє чи знає.
— Розумію. Ну що? Ходімо на ринок?
— Ходімо, — кивнула Сейла.
Ми знову рушили знайомим мені провулком, вийшли на головну площу з фонтаном, а потім звернули на ширшу вулицю, що вела до ринку. Я йшла поруч із Сейлою й відчувала, як на душі ставало дедалі спокійніше. Ще нещодавно я почувалася тут абсолютно чужою, а тепер поруч уже була людина, яка не лише погодилася допомогти мені, а й, здавалося, щиро хотіла показати Рівенхолл таким, яким знала й любила його сама. Це було напрочуд приємне відчуття.
