Раді Вас бачити!

Лейя

Я ледве розплющила очі, все тіло нило, голова розколювалася, а в роті пересохло немов у пустелі. Мій погляд зосередився на білій стелі. Це точно не стеля у моїй кімнаті. Я повільно озирнулася навкруги. Навколо була зовсім незнайома мені кімната, вона виглядала так, ніби нею давно ніхто не користувався. Велике вікно було відчинене, темно-зелені фіранки звисали з боків обрамляючи його і даючи сонячному світлу потрапити в кімнату.

Біля ліжка на якому я лежала стояла тумба, на ній виявилася таця з водою, тканиною в крові та різними медикаментами. Я повернула голову, щоб краще розглянути, що ще там стоїть і побачила, свічник зі свічками, а біля нього лежало щось замотане в мою хустинку.

Мене мучила спрага. На таці стояв графин, де ще лишалось трохи води, я потягнулась до нього і раптом погляд зачепився за мою руку. Я округлила очі від подиву. Моя рука була вся в бинтах. Голова трохи паморочилась і нила ніби хтось всю ніч бив мене цеглою по потилиці. Бив! Від спогадів які на мене наринули одним великим потоком і накрили як цунамі я заціпеніла.

Хтось напав на мене, побив і вкрав мій рюкзак. Потім з'явився якийсь чоловік і далі я нічого не пам'ятаю. Моє серце пішло в п'яти. Мене, що вкрали? Це... Це божевілля якесь, що їм від мене треба?Я відкинула ковдру. Слава Богу я була одягнена, тільки футболка була задерта до грудей і комбінезон виявився розстебнутим. Я здригнулася побачивши величезний синець на животі, злегка доторкнувшись до нього відчула легкий біль, не довго думаючи обсмикнула футболку перебинтованими руками. Окинула поглядом своє тіло, щоб оцінити стан і наявність травм. Лікті та коліна були здерті, комбінезон порваний і в крові. Спина теж поболювала і щось неприємно щипало на щоці. Я згадала як проїхала нею асфальтом і застогнала.

Через біль я підвелася і звісила ноги з ліжка. Мої кеди стояли біля нього. Потрібно валити звідси якнайшвидше. Взувшись, абияк забинтованими руками застебнула комбінезон та озирнулася по сторонах цього разу набагато уважніше.

Я знаходилась в невеликій кімнаті, де-не-де стіни та стеля була вкрита павутинням. Поверхні тумбочки, столу та стільця були застелені білими покривалами, на яких виднівся темний шар пилу.

Погано, подумала я. Цікаво, де я знаходжусь і хто мене сюди притягнув? І головне – з якою метою? Потрібно перевірити, чи не замкнені двері. Хоча... Мій погляд повернувся до відкритого вікна, я ніби перебуваю на першому поверсі та можу просто втекти через вікно. Так і зроблю!

Я дотяглася до своєї хустки і того, що лежало в ній і здригнулася. В ній був загорнутий ключ. Хто б сумнівався. Кинувши його в кишеню я припала до шийки графина і випила в кілька ковтків залишки води. Вони трохи змочили горло і стало легше, але всю спрагу не вдалося вгамувати.

Я спробувала підвестися крізь біль в усьому тілі, мені це вдалося з першого разу, що не змогло не потішити. Я тихо підкралася до вікна й тільки хотіла сідати, щоб перекинути ноги - за спиною рипнули та відчинилися двері. Я різко обернулася.

У дверях стояв той самий чоловік, який знайшов мене на асфальті. Вигляд він мав майже такий як вчора. Все в тому ж одязі, тільки темно-каштанове волосся не було стягнуто на потилиці у хвіст, а розсипалося по плечах. Тим що вчора блищало у вусі - виявилась прикраса каф. Крізь волосся на шиї з права, я помітила татуювання - вертикальну лінію з якихось слів чи символів, надто далеко від нього стояла і не могла розглянути детальніше. Я здригнулася. Невже він викрав мене і притяг сюди? Для чого? Мене почала охоплювати паніка.

- Доброго ранку! - Не зводячи з мене очей впевненим оксамитовим голосом сказав незнайомець, на його обличчі не було ні тіні посмішки, - Кудись зібралися? - Він глянув на відкрите вікно і його брова злетіла вгору.

О, чорт! Він все зрозумів. Я хаотично перебирала у голові логічні виправдання.

- Ні, - тремтячим голосом промовила я. - Просто підійшла подивитися у вікно і подихати свіжим повітрям, тут дуже багато пилу, - вказала рукою на шар пилу, що лежав на столі.

- Розумію! - посміхнувся незнайомець. - Як Ви почуваєтеся?

- Чудово! - бадьоро промовила я. - Можна я вже піду додому? Я ж вільна? - Голос здригнувся і я не змогла приховати свого хвилювання.

- Звичайно! - Лагідно сказав він.

Я розслабилася, і не думаючи, що роблю машинально розвернулась до вікна та хотіла прчати вилізати через нього, як за спиною роздалось хмикання.

- Можна вийти через двері, але якщо вам більше подобається лазити через вікна, то продовжуйте. - В його голосі почулось глузування.

Я мало не стукнула себе долонею по чолу. Обернулася, нервово розгладила уявні складки на комбінезоні та пошкутильгала до виходу з кімнати, де стояв незнайомець.

- Мало не забув, - сказав чоловік коли я вже майже підійшла до нього впритул - Ось! - Протяг до мене він якусь склянку - Це відвар трав, що допоможе швидше загоїти рани, випийте його і вам відразу стане легше!

Я нервово ковтнула. Він не став би мене зараз отруювати? Це було б зовсім не логічно. Можна було мене добити коли я була непритомна. Не знаючи, що зроблю потім зі склянкою, я взяла її в руки. Наші пальці на долю секунди торкнулися один одного і я обсмикнула руки.

- Дякую за відвар. І... - Я глянула в його сірі очі - Це ви мене врятували?

Чоловік знизав плечима.

- Виходить, що я. – Він зніяковів і відвів очі.

- Дякую! – Щиро подякувала я. - Нападника не знайшли?

Він посерйознішав і знову глянув на мене.

- Поки що ні, але обов'язково знайдемо!

Я хотіла розповісти що нападник ніби вмів літати, але це навіть мені здавалося маячнею, тож я промовчала про це.

- А ви...?

- Даніель - представився він. - Можете звати мене так.

- Дуже приємно, я Лейя!

- Дуже приємно, Лейя. - Він усміхнувся куточками губ.

- А... - Хотіла я запитати хто він і що робив на вулиці та чому врятував мене, але запитала інше - А де ми?

– Ми в готелі.

- В готелі? - Я окинула поглядом занедбану кімнату. - Який не працює?

- Майже, - посміхнувся він

Раптом з-за його спини з'явилася руда маківка і я побачила обличчя знайомого чоловіка, який позавчора... І тут мої очі округлилися. Невже я всередині тої будівлі, двері якої відчинила ключем?Тим часом руда голова протиснулась у двері біля Даніеля.

- Привіт, ми знову зустрілися, я ж казав! - Променисто посміхнувся він.

- Доброго ранку! – Я злякано зробила крок назад.

- Адріане! Що ти тут робиш? - Сказав, ніби прогарчав Даніель і зсунув брови на переніссі.

- Ось купив еее... Як там тебе звати?- Лейя - тихо промовила я прифігів від фамільярності.

- Лейя, угу, приємно! Нічого що я на ти? - Безцеремонно потис він руку мені, я кивнула головою, - Ось купив їй попити й перекусити, адже ти, я певен, зовсім про це не подумав!

У мої руки втиснули пляшку газованої води та пакет з ароматною випічкою.

Живіт забурчав натякаючи, що я не їла відколи ... Універ! Я простогнала. Обидва чоловіки напружилися.

- Що таке? - Із занепокоєнням запитав Даніель.

- Щось болить? – Серйозно додав Адріан.

– Все гаразд, просто я пропустила пари і… О Боже, дідусь! Він же напевно божеволіє! - Я почала крутитися, щоб знайти телефон, але згадавши що він лежав у рюкзаку, який вкрали, застогнала.

- Не хвилюйся! - Підморгнув мені Адріан, - Я був у тебе вдома і сказав дідусеві, що ти сьогодні переночуєш тут і що все з тобою в порядку. Він не знає про напад.

Я недовірливо глянула на нього.

– Що? А як ти дізнався, де я зараз і де я живу? І головне, чого це дідусь повірив тобі на слово? - Примружилася я з недовірою.Він запихкав.

- Дізнався ще вчора. Побачив, як Даніель тебе притяг сюди. Ми разом обробили твої рани, а потім я пішов до твого діда. Чи ти забула, що я знаю, хто він? Тим більше я знаю де він живе – пролепетав він.

- Та не забула. До речі, як ти дізнався про все це? - Схрестила я руки на грудях у захисному жесті.

– О, це дуже довга історія. Може, ти спочатку поїси, хоч трохи?

– Вам не важко стояти? - Промовив Даніель, що стояв до цього моменту тихо не перериваючи нас.

- Трохи, - Зізналася я. Стояти справді було важко та й пити і їсти хотілось зі страшною силою.

- Ну що й потрібно було довести! - Адріан акуратно взяв мене за руку і потяг до ліжка.

Я пішла за ним хоч і була налякана до чортиків. Даніель не зрушив з місця.Я сіла назад на ліжко. Адріан зірвав зі стільця покривало, піднявши стовп пилу, і сівши навпроти мене підпер рукою підборіддя.Я надкусивши круасан мало не подавилася коли він втупив у мене свій погляд.

- Перестань так на неї дивитися вона і шматка не зможе проковтнути під твоїм пильним поглядом. – сказав Даніель все ще стоячи у дверях.

Я побачила на щоках чоловіка невеликий рум'янець, він відвів свій погляд.

- Пробач! - Почухав потилицю Адріан, - А ти? Будеш там довго стояти? Може, сядеш уже теж? - Глянув він на Даніеля.

- Мені й так добре! - Промовив той, але все ж таки прикривши двері в кімнату підійшов і сперся спиною на підвіконня.

Мені різко перехотілося їсти. У їхній компанії я більше і шматка проковтнути не зможу. Я спробувала відкрити пляшку, але вона була надто сильно закручена, а мої руки перемотані бинтами. Я побачила що Даніель смикнувся в мій бік, але Адріан висмикнув пляшку та одним рухом відкрив її.

- Вуаля! - Підморгнув він мені й віддав її назад.

- Дякую! - Сказала я та зробила декілька ковтків й відчула полегшення.

На кілька хвилин у кімнаті запанувала тиша. Я прочистила горло.

- Ви знайомі? - Вирішила я хоч якось розрядити обстановку, тим більше, що цей факт здався мені дивним.

- О так! - весело сказав Адріан, - Ми з Денні дуже давні знайомі.

- Угу! – підтвердив Даніель, – На жаль. – тихо пробурмотів він собі під ніс.

Мда, не густо видали інформації, можна було б і не питати.

- А... Де ми? - Все ж таки поставила питання яке мене мучило. Відповідь на яке я, мабуть уже знала. - Тобто, я знаю що в готелі. А в якому? Не пам'ятаю, щоб у нас у Нірейморі був покинутий готель.

- Іноді люди не бачать те, що коїться у них під самим носом! – Сказав Даніель.

- Пам'ятаєш той будинок, який ти відкрила ключем? Та дааам! – Адріан розвів руками показуючи на стіни – Ти всередині нього!

Я нервово ковтнула. Була надія, що я помиляюся, але на жаль.

- А що ви тут робите? - Зміряла я їх поглядом по черзі. - Таке відчуття, що ви тут мешкаєте.

Даніель серйозно глянув на мене. Адріан розвів руками.

- Я, іноді живу, але не в цій кімнаті. - Він скривився і замахав руками ніби відганяючи пилюку. - А Даніель...

- А я іноді тут буваю у справах. – швидко перервав той Адріана.

- Тут? У справах? - Я скептично подивилася на занедбану пильну кімнату.

- Це довго пояснювати. – Сказав він тихо. - Краще скажіть, ви пам'ятаєте, що трапилося вчора? - промовив він стаючи більш серйозним.

- Можна на "ти"? - запропонувала я. Даніель кивнув - Пам'ятаю, як на мене, напали й забрали рюкзак і більше нічого не пам'ятаю.

Чоловік зітхнув.

- Ти розглянула нападника?

- Ні! - Дуже швидко відповіла я. Єдине що пам'ятаю, що він літав, але не можу я справді сказати про це їм. Може це були лише галюни?

Раптом двері відчинилися і в них з'явився сивий чоловік. На вигляд йому було років 60. Коротке волосся було зализане назад, обличчя вкрите зморшками, на щоці виднівся невеликий вицвілий з віком шрам. Очі блакитні наче затягнуті серпанком. Він був одягнений у темні штани та білу сорочку.

- Доброго ранку, міс Браун! -Він кивнув головою чоловікам.

- Доброго! - Кивнула я здивовано дивлячись на чоловіка.

– Це Тіймор – дворецький цього місця, - Сказав посміхаючись Адріан і заклав руки за голову. Закотивши очі, він продовжив не даючи мені сказати ні слова. - Так-так у цієї задрипаної халупи є дворецький. І це ще не все дивовижне з того, що тут є.

- Адріане! – Перебив його Даніель. Потім глянувши на мене продовжив, - Я думаю, що дідусь може розповісти тобі більше.

- Він сказав, що не може нічого розповісти, - зітхнула я. Як мені все це набридло, як я хочу просто спокійного життя як раніше.

- Думаю, що тепер може, ти вже відчинила двері. - Даніель відліпився від вікна і підійшовши до мене сів поруч навпочіпки. Взявши мої руки у свої, він заглянув у мої очі.

– Слухай Лейя мене уважно! Ти - Берегиня! -Я хотіла відсунутись і забрати свої руки. Як мене це дратує, знову те саме! Але Даніель не дав мені цього зробити й міцно тримав.

- Так, я розумію, що тобі це важко прийняти, але це так і нічого цього не змінить! І чим швидше ти пройдеш ініціацію і змиришся зі своїми обов'язками – тим краще буде всім.

- Десь я це вже чула, - закотила я очі.

Адріан підвівся зі стільця і сів поруч зі мною бік у бік. Вони що, думають що я зараз втечу? Ось вже...

- Якщо ти не пройдеш ініціацію, то можеш просто померти! – серйозним голосом промовив Адріан.

- І не тільки. Від тебе залежить дуже багато. Цей напад на тебе був не випадковим. Я думаю, що хотіли вкрасти ключ.

– Ключ? - Тихо охнула я? - Але навіщо? Попросив би, я одразу б віддала! - Даніель стиснув міцніше мої руки до болю.

- Не смішно! Цей ключ дуже важливий, як і ти! – тихо прошипів він. Побачивши як я скривилася від болю послабив хватку та погладив пальцями мої руки.

- Вибач! - Обсмикнувши руки, він провів ними по волоссю. - Я все ж таки думаю, що всі нюанси тобі повинен розповісти дідусь.

Адріан обійняв мене за плечі. Тіло нило, найбільше я хотіла опинитися вже вдома у своєму ліжку.

- Ясна річ, я можу піти додому? - Нервово спитала я.- Так, звичайно, тебе проводити? - спитав Адріан, а Даніель підвівся і відійшов до столу.

- Бажано проводити, виглядає вона не найкращим чином. - Вказує він на мій пошарпаний вигляд. – А мені треба йти.

- Вічно ти бігаєш у справах. – Посміхнувся Адріан.

Тим часом дворецький, який весь цей час був біля дверей і тактовно мовчав, звернувся до мене.

- Буду радий, вашому поверненню! - Підійшов до тумбочки й взявши тацю з медикаментами та тканиною в крові, поклонившись вийшов з кімнати.

Мої брови поповзли вгору. Повернутись? Сюди? Ну ні!

- Ходімо! – сказав Адріан узявши мене за руки.

- До зустрічі! - промовив Деніель і вийшов із кімнати за дворецьким, навіть не глянувши на мене.

- Я можу й сама дійти, - Почала я...

- Угу, так і знав, що ти так і скажеш! Я твоєму дідусеві пообіцяв, що приведу тебе сьогодні в цілості та повинен стримати своє слово.

Я зітхнула, розуміючи що його не позбудуся.

- Добре переконав, підемо вже! - З нетерпінням промовила я.

Він усміхнувся і повів мене до виходу з кімнати.

Ми вийшли в просторий хол з безліччю дверей і сходами, які вели на верхні поверхи й напевно в підвальне приміщення. З-за дверей, що знаходилися ближче за всіх до сходів, лилося блакитне світло. Я зупинилася. Таке світло я бачила від ключа в той момент коли відчиняла двері й мені здалося що ключ у кишені трохи нагрівся, я відчувала його тепло через штанину, але не наважилася торкнутися.

- Що таке? - Спинився поруч Адріан і подивився туди куди дивилася я, але швидше за все нічого такого не побачив. - Що трапилося? Тобі боляче йти?

- Нема нічого! – Швидко відповіла я.

- Ідемо! - Сказав він та повів мене до крайніх дверей і відчинив їх.

Я очікувала опинитись на алеї, але ми вийшли зовсім в іншому місці.

- Це чорний хід, - сказав Адріан, ведучи мене по вимощеній каменем доріжці. Коло будівлі росли кущі червоних троянд, як і на головній алеї. Я побачила ковану альтанку, яка стояла біля занедбаного фонтану. Альтанка майже вся заросла плющем.

Ми швидким кроком подолали шлях до потертої від віку металевої хвіртки, відкрили її й вийшли з території ... Готелю.

У мене не було сил ні про що, ні думати, ні говорити, хоч би як намагався жартувати всю дорогу Адріан. Я тільки усміхалася, кивала та односкладно відповідала йому.

Дуже швидко опинившись біля мого будинку, він узяв мою руку у свої й підніс до губ.

- Дуже приємно було познайомитися! - Сказав він, дивлячись у мої очі. Поцілувавши мою руку, розвернувся і попрямував геть.

Я зітхнула та увійшла до будинку. На мене чекає важка розмова з дідусем. Я починала вірити в усю цю дичину, хоча напевно я збожеволіла.