Раді Вас бачити!

Феліція

Феліція так сильно була шокована новиною, яку їй повідомив Повелитель, що не помітила, як на її плече м'яко опустилася чиясь рука. Повернувши голову, вона виявила поряд із собою принцесу.

— Тобі відмовили у допомозі? — запитала Феллінія.

— Гірше. Все набагато гірше, — видихнула Феліція і, притулившись до плеча принцеси, заплакала.

Феллінія обняла її і ласкаво погладжувала по голові, як мати. Незважаючи на те, що саме через цю жінку Феліція залишилася без матері, вона тяглася до неї, адже розуміла, що принцеса не хотіла нікому завдати зла. Потроху заспокоюючись, Феліція розповіла про свою зустріч із Повелителем, у тому числі про свою вагітність.

— Я так закрутилася з цією силою поглинання, Обителлю, що навіть не помітила затримки, — зізналася Феліція. — Знала б, не повернулася б сюди. Хай би Фірніет ішов один. Хоча… — Феліція замислилась. — На мені ж мітка. Повелителі все одно мене забрали б.

— Можливо, Фірніет знайде спосіб її зняти. Рано ще зневірятися, Феліціє. Колись я думала, що смерть забирає все, але я тут і моя дочка жива. Навіть якщо Повелителі тебе вб'ють, можливо, ти залишишся жити духом в Обителі, як ми. Тут не так вже й погано. Просто близьких не вистачає.

— Я не хочу такого життя, — схлипнула Феліція. — Що мені взагалі робити, магесо Феллініє? Фірніет дізнається тільки завтра ввечері, що я в Обителі. Я надала саме такі вказівки подругам.

— Ти можеш проникнути у його сон, як Ірфла у твої. Я навчу тебе.

Вночі Феліція вирушила у сон Фірніета, щоб розповісти йому, що вона тут. Феліція сподівалася, що він зрозуміє — все реально, вона — не плід його підсвідомості.

Так і сталося. Щойно Феліція поснідала і вийшла надвір, як Фірніет уже був тут, разом з Майренн і Ейтною.

— Ти що витворяєш, Фел? — Фірніет накинувся на неї. — Як ти могла таємно втекти? Ти не розумієш, якої небезпеки себе наражаєш?

— Розумію. Але я мала. А навіщо ти привів сюди Майренн та Ейтну?

— Ейтна дуже хотіла познайомитися з батьком і спробувати знайти тут свою матір і прийомного батька, а Майренн я не захотів залишати одну в темному палаці. Нерта Нагор з'їла б її живцем. Вона дуже невдоволена, що з палацу зробили прохідний двір.

— Гаразд Майренн, але Ейтну ти даремно привів, — Феліція відвела Фірніета убік, щоб подруги її не почули. — У неї теж сила поглинання.

— Адже її сила напевне вийшла разом з рештою і залишилася в кристалі.

— Гадаєш? Ніхто, крім магеси Елсівет і нас не знає про її спорідненість із Сетірамами.

— А не треба знати. Магія це відчуває. І взагалі, Феліціє, не в цьому проблема. Розповідай, що тут трапилося.

Феліція важко зітхнула і переказала Фірніету все, що тут сталося, за винятком своєї вагітності. Вона не хотіла говорити про неї в Обителі, вона взагалі не уявляла, як йому про це розповісти.

— Один день, ти не могла почекати всього один день, Феліціє… — сірі очі Фірніета дивилися на неї з нестерпним сумом. — Я знайшов спосіб зняти мітку. Ми могли бути вільними, але ти втекла потайки. Я навіть не уявляю, як тебе звідси витягти тепер.

Феліція пригорнулася до грудей Фірніета і заплакала. Він ніжно погладжував її по спині, втішаючи, доки вона нарешті не заспокоїлася.

— А ти зняв свою мітку? — виплакавшись, Феліція звела очі на Фірніета.

— Ні, — Фірніет витер з її щік сльози. — Навіщо мені її знімати? Ти ж тут. Якщо вже Повелителі тебе не відпускають, тоді залишимося тут удвох.

— Але… — спробувала заперечити Феліція.

— Жодних «але», Фел. Ти єдина дорога мені людина. Більше в мене немає нікого.

Їхні розмови привернули увагу інших. Побачивши, хто до них завітав, Ірфла одразу кинулася обіймати сестру.

— Ейтно! Як я рада тебе бачити! Ти маєш познайомитися з батьком та ще однією нашою сестрою.

Ірфла потягла збентежену Ейтну у бік будинку, де на ґанку стояли Еділан із Феллінією та Елів. Принц перший прийшов до тями і підійшов до дочки сам, невпевнено зупинившись за два кроки від неї.

— Ейтно… — тихо промовив він ім'я дочки. — Якби не Ірфла, я навіть не дізнався б про тебе… Пробач…

Еділан розкрив їй руки для обіймів і після кількох секунд вагань Ейтна притулилася до нього.

— Це не твоя провина, — відповіла вона батькові.

— Ти схожа на свою матір, — зауважив Еділан, коли Ейтна відсторонилася. — Втім, — він сумно усміхнувся, — ви всі схожі на своїх матерів. Напевно, я не заслужив того, щоб мої діти на мене були схожі.

— Ти не зустрічав тут мою маму?.. — Ейтна з надією зазирнула в очі батька. Їй шалено хотілося ще раз її побачити, поговорити.

— Ні. Вибач… Я про неї не думав. Я не знав, що вона мертва, доки мені Ірфла не розповіла. Валідана стільки лиха накоїла… Але вона намагається виправитися… Не бійся її, якщо прийде. Вона більше тебе не скривдить.

— Знову про мене пліткуєте?

Валідана як завжди з'явилася несподівано. Побачивши її, Ейтна злякано скрикнула і сховалася за батька.

— О, Ейтно! — Валідана здивовано підняла брови, помітивши, хто ховається за спиною у принца. — Що, Еділане, ще одну дочку знайшов? Цікаво, вона точно остання?

— Не смішно, — в очах Еділана читався осуд. — Ти вбила матір Ейтни та її названого батька. Скільки ж ти життя занапастила, Вал…

— А все через тебе! — зло кинула йому Валідана.

— Я не винен, що не маю до тебе почуттів. Ти сама обрала шлях руйнування.

Валідана зітхнула. Їй хотілося звинувачувати всіх, крім себе, захистити свою гордість, але вона розуміла, що неправа. Її доля вже покарала за злі дії: руйнуючи життя інших, Валідана в результаті зруйнувала життя своєї дочки.

— Що ж… — заплющивши очі, Валідана зробила глибокий вдих, а потім впевнено подивилася на Еділана. — Неприємно визнавати, але ти маєш рацію, Еділане. Відійди, будь ласка, я хочу сказати кілька слів Ейтні.

Еділан відійшов, але взяв дочку за руку.

— Я шкодую, що все так вийшло, Ейтно, — слова тяжко давалися Валідані, але вона розуміла, що повинна їх сказати. Нехай словами не виправиш вчинків, але, можливо, їй зарахується щире каяття. — Я була засліплена коханням до твого батька. Я робила дурниці. Вибач, що вбила твою матір і названого батька. Знаю, що словами їх не повернеш, але я правда шкодую. Сама бачиш, до чого привели мене мої вчинки. Моя дочка тут, застрягла між життям та смертю. Мене достатньо покарали за мої злочини.

Ейтна тільки збиралася щось відповісти, як у саду з'явилися ще двоє: розлючена жінка середнього років, а за нею чоловік.

— Відійди від моєї дочки, Валідано! — її голос перекрикував вітер. Здавалося, своєю появою вона привела за собою грозу: хмари на небі густішали, зі світло-сірих ставали темними, зовсім як її очі, а вітер тріпотів кучеряве волосся, що скидалося на спалахи блискавок. — Інакше я за себе не відповідаю!

Валідана обернулася, окинувши жінку здивованим поглядом, а ось Еділан виглядав розгубленим. Він відпустив руку дочки і зробив крок убік, ніби вона зверталася до нього, а не до Валідани.

— Марсібет? — пискнув принц. Схоже, присутність усіх матерів його дочок в одному місці сильно збентежила його.

— Це ж треба! — зло кинула мати Ейтни. — Навіть не забув моє ім'я! — вона перевела погляд на дочку. — Ейтно, іди сюди!

Ейтна одразу ж кинулася до матері. Марсібет обійняла дочку і вже спокійніше спитала:

— Як ти тут опинилася, Ейтно? Вона все-таки тебе вбила? Я часто стежу за тобою, але щось упустила цей момент. Просто відчула, що ти тут і прийшла.

Валідана голосно пирхнула, почувши несправедливе звинувачення на свою адресу.

— Ні, мамо, зі мною все гаразд. Я жива. Я просто сюди перемістилася разом із майстром Фірніетом і Майренн.

— Як просто? — здивувалася Марсібет. — Хіба живі можуть прийти сюди? І що вона, — Марсібет кинула погляд, сповнений ненависті, у бік Валідани, — тут робить? Чому ти з нею розмовляєш? Хіба ти не знаєш, що вона вбила мене і твого батька? Я його маю на увазі, — Марсібет кивнула у бік свого чоловіка, названого батька Ейтни.

— Знаю, просто…

Хмари над головами почали згущатися, спалах блискавки розрізав небо. Знаючи, що емоції певною мірою впливають на погоду в Обителі, Фірніет поспішив розрулити ситуацію.

— Давайте ми всі заспокоїмося, зайдемо в будинок і я вам поясню, Марсібет. Не хвилюйтесь, ніхто нікого вбивати тут не буде. Ми всі на одному боці. Тепер.

— Але ця!.. — Марсібет ніяк не могла впоратися зі своєю ненавистю до Валідани.

— Валідана вже заплатила за всі свої злочини: її дочку смертельно поранили. Вона усвідомила свої помилки та готова співпрацювати. Я розумію ваші почуття, Марсібет, але вам треба заспокоїтися. Я нікому не дозволю образити вашу дочку. Я знайомий із вашою сестрою і знаю історію Ейтни. Ви можете мені довіряти.

Марсібет неохоче погодилася і пройшла слідом за рештою до будинку. Розгублений Еділан вмостився на стільці у найдальшому кутку вітальні, з побоюванням поглядаючи на всіх трьох своїх жінок. Особливо він нервувався через Феллу, боячись її негативної реакції, адже серце принца належало лише їй. Нехай у тому, що він був із Валіданою і не було його провини, адже його приворожили зіллям, але з Марсібет він був за власним вибором. Так, недовго, але все ж таки був. Знав би Еділан тоді, що в Обителі на нього чекає нове життя з Феллою, можливо, третя дочка і не з'явилася б на світ.

Чи шкодував Еділан про народження Ейтни? Ні, анітрохи. Хоч принц її й не знав, але відчував між ними міцний зв'язок. Ні від однієї своєї дочки він не зміг би відмовитися, незалежно від почуттів до їхніх матерів.

Коли всі розсілися і заспокоїлися, Фірніет вийшов на середину вітальні і пояснив усе. Він розраховував, що Марсібет зможе все зрозуміти і прийняти, тільки вона ще більше хмурилася.

— Я можу заплющити очі на Валідану, чорт з нею, Фірніете, але Ейтну сюди тягти не можна було за жодних обставин.

— Чому? — здивувався Фірніет. Він не бачив жодної проблеми у тому, щоб Ейтна перебувала в Обителі. Проблема була лише у Феліції. — Вона сама захотіла піти з нами.

— Я хотіла познайомитися зі своїм справжнім батьком, мамо, — Ейтна притулилася до матері, радіючи тому, що може знову з нею розмовляти. — І тебе сподівалася зустріти.

— Нічого з цього не варте того, щоб ризикувати своїм життям. Для тебе тут небезпечно, Ейтно.

— Але чому?

Марсібет зітхнула. Видно було, що їй не хочеться казати причину.

— Тому що Повелителі не відпустять тебе, доню, назад. Незадовго до своєї смерті я прив'язала до тебе твої сили, не бажаючи, щоб Валідана викачала їх у разі чого. Я ж не знала тоді, що Повелителям потрібна сила поглинання і що моя дочка опиниться в Обителі. Я взагалі не думала, що сама потраплю сюди. Просто дуже не хотіла вмирати.

У вітальні повисла незручна тиша.

— Та що ж всі носяться із цими силами так?! — Феліція перша порушила мовчання. — Життя людини важливіше за її магію.

— Воно, звичайно, так, Фел, — Фірніет присів поряд з нею, взяв її руку в свою, ніжно погладжуючи. — Але без магії тут важко вижити.

— І що тепер робити? — Феліція зітхнула. — Тепер в Обителі на дві особи більше застрягло.

Відповідей ніхто не мав. Кожен із присутніх з надією дивився в очі іншого, відчайдушно бажаючи, щоб відповідь знайшлася. На загальний подив після коротких роздумів ідею запропонувала Ейтна.

— Я так розумію, Повелителі ще не зрозуміли, що мої сили теж прив'язані? — Ейтна подивилася на матір.

— Здається, вони поки що не здогадуються.

— Тоді я можу запропонувати їм себе як заставу, щоб вони відпустили Феліцію.

— Ні в якому разі! — вигукнули водночас Марсібет та Феліція. Одна боялася за дочку, друга не хотіла, щоби заради неї приносили жертви.

— Але від Феліції більше користі у світі живих, ніж від мене. А ще я перед нею у боргу: вона допомогла звільнити мене від Валідани.

Марсібет кинула черговий злий погляд у бік темної королеви. Та тільки закотила очі й відмахнулася, мовляв, все у минулому.

— Нехай Феліція повернеться, зніме мітку, вирішить із майстром Фірніетом усі питання у королеви Теджії, а потім повернеться сюди. Їй дуже треба у світ живих, мамо. Це важливо.

Феліція здивовано подивилася на подругу: невже та щось знає про її стан? Але як? Підслухати вона не могла, адже з принцесою та говорила до її появи тут, а коли вони сиділи втрьох у Майренн, то Феліція цілком добре почувалася. Чи Ейтна щось інше має на увазі?

— Але… — Марсібет не хотіла, щоб її дочка ризикувала.

— Мамо, — Ейтна взяла маму за руку, тепло їй усміхнулася, — я вже доросла і маю право сама вирішувати, як мені чинити.

— Марсібет, — несподівано до розмови підключилася принцеса Феллінія, — ваша дочка має рацію: рішення приймати їй. І Феліції. Якщо вона згодна на такий обмін, то можна спробувати переконати Повелителів. Феліції справді потрібно будь-яким способом звідси вирватися. Є один нюанс, але я не маю права про нього говорити, оскільки Феліція поділилася зі мною по секрету. Марсібет, прошу вас, не перешкоджайте дочці. І я, і Валідана, ми обидві зрозуміли, що треба менше опікуватися своїми дочками. Вони справді вже дорослі і їм видніше, як жити їхнє життя, навіть якщо їхні погляди не збігаються з нашими. І ти, Феліціє, — принцеса обернулася до дівчини, — не противься. Можливо, Ейтна — твій єдиний шанс врятуватися та переграти Повелителів.

Феліція із сумнівом подивилася на подругу, а потім кивнула їй, запрошуючи вийти у двір. Вони пройшли вглиб саду, де їх ніхто не міг чути.

— Що ти знаєш, Ейтно? — спитала Феліція подругу, посадивши її поруч із собою в альтанці.

— Ми з Майренн не стали ночувати в палаці, надто вже там моторошно було. У мене з ним погані спогади пов'язані. Пішли до цієї твоєї знайомої, Роани Манорі, вона нас з радістю прихистила на ніч. Майренн рано заснула, а мені не спалося, ось я і вирішила зазирнути у твоє майбутнє. Я рідко гадаю, але коли я у потрібному стані, то завжди отримую правдиві відповіді.

— І що ти побачила? — Феліція з надією подивилась на подругу. — У мене є це майбутнє?

— Є, але тільки якщо ти повернешся у світ живих. І не підеш на поводі у Повелителів. Не знаю чому, але я побачила, що їм не можна віддавати силу поглинання. А ще… — Ейтна, зніяковівши, опустила очі, — я дізналася причину твого поганого самопочуття. Ти ж знаєш, що з тобою?

— Знаю, — Феліція тяжко зітхнула. — Я вагітна. Повелитель мені про це повідомив.

— І принцеса теж знає, я так розумію?

— Так, я з нею поділилася. Сподіваюся, ти нікому більше не казала?

— Ні, що ти. Адже це тільки тобі вирішувати, кому і коли говорити. Послухай, Фел, я хочу тут залишитися. Хочу провести трохи часу з матір'ю та названим батьком, познайомитись ближче із справжнім. Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться, я краще продовжу жити тут. Тут багато близьких мені людей. А тобі треба у світ живих.

— Але, Ейтно, — з очей Феліції викотилися дві сльозинки, залишивши на щоках дві довгі мокрі смуги, — я не можу прийняти твою жертву… Так нечесно! Ти постраждаєш через мою необачність.

— Я не страждаю, — Ейтна витерла сльози подруги і обійняла її. — Я там страждала. Завжди почувала себе непотрібною, зайвою, чужою. Я була самотня. Ти стала моєю подругою, привела у моє життя сестру і сама виявилася у підсумку моєю далекою родичкою. Я просто хочу відплатити тобі за те, що ти привнесла в моє життя трохи тепла та радості. Дозволь мені це зробити. Дозволь тобі допомогти.

Феліція довго думала і, нарешті, прийняла рішення. Як би їй не хотілося жертв Ейтни, але вона не могла відмовитись від такого шансу.

— Добре. Давай сходимо до Повелителів. Спробуємо їх умовити.

Вони одразу пішли до ущелини, сподіваючись, що хтось із Повелителів незабаром там з'явиться. Вийшовши за межі долини, дівчата зупинилися у нерішучості. Повелителі не показувалися, а вони не знали, куди далі йти.

— До Повелителів зібралися? — за їхніми спинами почувся голос Валідани.

— Так, — кивнула Феліція. — Тільки не знаємо, де їх шукати. Вони завжди самі до мене приходили.

— Добре, що я знаю, де вони мешкають. Ходімо, я вас проведу.

Феліція здивовано підняла брови.

— Що? — Валідана посміхнулася. — Ти теж досі не довіряєш мені повністю? Пішли. Ми тут усі на одному боці. Краще вже прогулятися з вами, ніж сидіти в цьому будинку. Я і з Феллою незатишно почуваюся, але вона хоча б мила, а тут ще ця Марсібет, яка мене придушити хоче. Без образ, Ейтно, але у твоєї матері той ще характер.

— Ви ж її вбили і робили замах на моє життя, — Ейтна кинула на Валідану похмурий погляд.

— А я й не казала, що свята. Але зараз хочу виправити свої помилки. Можливо, допомога всім вам зарахується і доля подарує мені шанс врятувати мою дочку. Так, не сперечаюся, я допомагаю з корисливих мотивів, але якщо Ірфла врятується, я справді перегляну свої цінності.

— Добре, — Феліція перша погодилася на допомогу Валідани. — Ведіть нас до Повелителів.

Валідана чудово пам'ятала дорогу до ущелини, за якою знаходилися володіння Повелителів. Вона не тільки відвела дівчат до них, а й залишилася поряд у якості підтримки. Феліція не дуже сподівалася на успіх, але на її радість, Повелителі погодилися на її умови. Ейтні поставили на руку мітку, а Феліції дозволили на певний час покинути Обитель.

— Наступного разу чекаємо на вас із обіцяними силами, — сказав головний Повелитель. — Інакше вб'ємо обох.

Феліція запевнила Повелителів, що все так і буде і, задоволена, що в них вийшло, повернулася в будинок Феллінії та Еділана. Валідана ж пішла назад до своїх батьків.

Попрощавшись з Ейтною, Феліція разом із Майренн та Фірніетом повернулася у світ живих. Майренн вирушила до себе додому, а Фірніет відразу ж потяг Феліцію до своєї бібліотеки.

— Треба поговорити, Фіре, — Феліція хотіла повідомити коханому про свій стан.

— Потім. Зараз потрібно терміново зняти з тебе мітку.

— А це не зашкодить Ейтні? — Феліція сумнівалася, чи це така вже хороша ідея. — Раптом Повелителі дізнаються, що ми їх прибрали і вб'ють її у відплату за наш вчинок?

— Я не хочу тобою ризикувати, Феліціє! — Фірніет помітно нервував. — Знаю, я роблю неправильно, але я зроблю все, щоб тебе врятувати. Мені начхати на інших! Хай пробачать мене Ейтна з Елсівет. Так, я не зможу дивитися в очі Елсівет, якщо пожертвую Ейтною заради твого порятунку, але я це переживу. А ось твою загибель не переживу. Я люблю тебе, Феліціє! — Фірніет на мить стиснув її в міцних обіймах, але відразу ж відпустив. — Я не дозволю тобі померти передчасно. Дай мені свою руку, я хочу прибрати цю гидоту.

Феліція слухняно простягла руку. Вона й сама не хотіла вмирати. Нехай її бажання було егоїстичним, але Феліція знала: Ейтна схвалила б її вчинок. Фірніет посадив Феліцію на стілець і поклав її руку на стіл, де вже були підготовлені різні предмети. Він активував кристали, запалив трави, малював над рукою Феліції руни, доки мітка її знову не засяяла на шкірі і, спалахнувши синім, не зникла, залишивши після себе лише легке печіння. Відразу після цього Фірніет провів такий самий ритуал зі своєю міткою.

— Тепер ми вільні, — нарешті Фірніет усміхнувся.

— Ми — так, — зітхнула Феліція і, вставши з-за столу, підійшла до книжкової шафи. — Інші — ні.

— Ми придумаємо, як їх врятувати, люба. До речі, про що ти хотіла поговорити? І що там за нюанс, про який говорила Фелла? Чому вона та Ейтна так наполегливо хотіли відправити тебе назад? І чому Повелителі не хотіли тебе відпускати?

Феліція повернулася спиною до Фірніета, вдаючи, що розглядає корінці книг. Вона не знала, як йому сказати правду. Вона розуміла, що Фірніет зрадіє звістці про її вагітність, але вона відчувала збентеження. Феліція не очікувала, що з нею це станеться так скоро. Феліція не готова була у 23 роки стати матір'ю. Втім, помирати вона у 23 теж не хотіла. Потрібно все сказати, як є, Фірніет старший за неї, розумніший, він з усім розбереться. Врятує і її, і всіх інших.

— Повелителі не хочуть довго чекати, поки можна буде витягнути сили з ще однієї людини, — Феліція почала здалеку. — Ти ж знаєш, що їм потрібні всі.

— Якої людини? Ми витягли сили з усіх Сетірамів, крім Ейтни. А з неї вони самі можуть здобути, коли захочуть. Вбивши, звісно, але для цього їм чекати не потрібно.

— Є ще одна людина… — Феліція провела рукою по корінцю важкої енциклопедії рослинності Велланії. — Точніше, буде…

— Феліціє! — Фірніет схопив її за руку, різко повернув до себе. У його погляді одночасно змішалася тривога, страх та надія. — Ти що?.. — Фірніет зрозумів усе, але був надто схвильований і розгублений, щоб вимовити це вголос. — Ти?..

— Так, Фірніете, я вагітна… — тихо зізналася Феліція, опустивши очі.

Фірніет притягнув її до своїх обіймів, стиснув так міцно, наче боявся, що навіть без мітки Повелителі заберуть у нього кохану. Феліція притулилася до його грудей, слухаючи, як шалено б'ється його серце.

— Фіре, мені страшно… — сльози потекли струмком із очей, залишаючись мокрими плямами на сорочці Фірніета.

— Я не віддам тебе їм, — його рука ковзнула до її живота. — Вас не віддам.

Вони довго стояли обійнявшись, нічого не говорили, тільки тихе цокання годинника і стукіт сердець порушував тишу. Нарешті Фірніет відсторонився і заглянув в очі Феліції, щасливо усміхаючись.

— Ти наповнила моє життя змістом, Феліціє, — сказав він, ніжно торкаючись її губ своїми. — Тільки навіщо ти пішла до Обителі? Навіщо так ризикувала?

— Я не знала… Ми так захопились усім цим, що я навіть нічого не зрозуміла… Я дізналася про дитину від Повелителя.

Феліція переказала Фірніету свою розмову з Повелителем, а також те, що побачила Ейтна. З кожним її словом він хмурився дедалі більше.

— Отже, що ми маємо: найімовірніше сили Повелителям віддавати не можна, але тоді загине Ейтна і ми не зможемо врятувати Ірфлу і забрати у світ живих Елів. Тобі взагалі не варто більше ходити в Обитель, тому що вдруге Повелителі тебе не відпустять.

— Але, Фіре, я їм потрібна…

— Жодних «але», Феліціє. Я сам з усім розберусь. У будь-якому разі нам потрібно дочекатися відповіді королеви. Ходімо спати, люба. Нам треба відпочити.

Забравшись під ковдру, Феліція зручно влаштувала голову на плечі Фірніета, сподіваючись скоріше заснути, але сон все не йшов. Занадто багато хвилювань за останні два дні.

— А що буде з нами? — запитала Феліція. Їй здавалося, що після повідомлення про вагітність, Фірніет просто зобов'язаний запропонувати одружитися.

— А хіба ми маємо якісь проблеми? — Фірніет поцілував її в лоба, ласкаво провів рукою по волоссю.

— Взагалі-то маємо. Я не впевнена, що готова до дитини.

— Я готовий, — запевнив її Фірніет. — Звичайно, було б краще, якби все сталося після того, як ми розберемося з Повелителями, але як вже вийшло. Зілля я не зможу тобі дати. Я не відмовлюся від нашої дитини. Все добре, Фел, я з тобою. Разом ми з усім впораємося, люба. Засинай.

Що ж, Феліція вже досить добре знала Фірніета: йому точно потрібен був час для наступного кроку. До того ж, зараз не час говорити про весілля, є серйозніші проблеми.

Вранці Феліцію розбудив запах трав'яного чаю. Розплющивши очі, вона виявила біля себе усміхненого Фірніета з листом у руці.

— Королева запрошує нас сьогодні до палацу. Прокидайся, Фел, снідаємо і йдемо.

Фірніет простяг їй чашку з чаєм і тарілку на якій лежав бутерброд із сиром та яйцем.

— Хочу каву… — Феліція невдоволено надулася.

— Каву тобі не можна, люба, — Фірніет поцілував її в лоба. — Доведеться пити чай.

Зітхнувши, Феліція взялася за сніданок. Їсти не дуже хотілося, але Фірніет наполяг. Невідомо наскільки затягнеться зустріч із королевою, тож необхідно було добре підкріпитися.

Через годину Феліція з Фірніетом вже стояли перед королевою в її улюбленому місці для прийому гостей — бібліотеці.

— Сідайте, молоді люди, — кивнула королева Теджія після привітання.

— Ви прийняли рішення щодо сил, Ваша Високосте? — поцікавився Фірніет.

— Звичайно, — кивнула королева. — Інакше я б вас не покликала.

— І? — Фірніету не терпілося дізнатися про її рішення.

— Не можна віддавати Повелителям сили.

— Я згоден, що це небезпечно, але тоді Повелителі не відпустить у світ живих вашу онучку.

— Я б дуже хотіла побачити свою онучку, — королева витерла хусточкою вмить змокрілі очі, — але доля всієї Велланії важливіша за життя однієї людини, навіть близької. Ми, правителі, не маємо права думати про себе. Ми повинні думати про благо всього народу. Так буде найкраще для Велланії. Мій син погоджується з моїм рішенням.

— Але… — голос Феліції тремтів, коли вона звернулася до королеви. Частково тому, що відчувала незручність при спілкуванні з нею, частково тому, що засмутилася через її рішення. — Ваша Високосте, ми могли б дізнатися, чому ви ухвалили таке рішення?

— Звичайно, дитино моя, — королева Теджія обдарувала Феліцію теплою усмішкою.

Королева Теджія взяла одну зі старих, пошарпаних часом книг, що лежала поряд з нею на столику, і, відкривши її в потрібному місці, зачитала вголос:

— В якийсь момент дослідження Ерти Етірель привели її до відкриття порталу в демонічний вимір. Отримавши від демонів небачену досі силу, вона почала руйнувати Велланію, відокремлюючи частини землі задля створення власного королівства. Один з розломів був створений з такою неймовірною силою, що породив під собою астральний вимір, куди Ерта запросила своїх покровителів з демонічного світу. Вони назвали себе Повелителями і створили світ, Обитель неупокоєнних, де померлі душі могли жити нескінченно довго, доки вирішать піти на переродження в Колиску. Платою за таке життя були магічні сили. Особливу цінність для Повелителів мала сила поглинання. З подачі Ерти Етірель почалося полювання на власників сили поглинання, через неї поглинання почало вважатися поганим даром. Ерта збудувала над розломом з Обителлю свій палац і отримувала нагороди від Повелителів за свою віддану роботу. Після смерті вона сама потрапила туди і мешкає там до теперішніх часів, залишаючись рабинею Повелителів.

Королева Теджія перевернула кілька сторінок і продовжила читати далі.

— Незадовго до смерті Ерти Етірель Повелители спробували вийти з Обителі, щоб захопити Велланію. Вони витягли багато магії з жителів Етіренії, але далі не зуміли пройти: тоді світлі маги з темними вперше об'єдналися та спільними зусиллями загнали їх назад до Обителі. Ерта Етірель під час битви загинула, її вбили Повелителі за зраду. У помсту Ерта прив'язала Повелителів до їхнього виміру, щоб вони не змогли знову вийти. Тоді вони були ослаблені і не змогли скинути чари сильної Ерти, але вони продовжували відбирати сили у тих, хто переміщався до Обителі після смерті й поступово повертали свою могутність. Набравши певну кількість сил, вони знову зможуть прорватися у Велланію та відібрати у її мешканців усю їхню магію.

Королева Теджія відклала книгу та подивилася на своїх гостей.

— Навіть якщо люди виживуть після нападу Повелителів, — додала вона від себе, — вони стануть їх вічними рабами. Велланійській Імперії настане кінець. Ми не можемо цього допустити.

— Значить, доведеться залишити всіх там, — Фірніет міцно стиснув руку Феліції, бачачи, що та ледве стримується від сліз.

Королева Теджія підвелася і підійшла до вікна. Вона сумно дивилася на похмурий зимовий пейзаж: темні хмари низько нависли над столицею, обіцяючи швидкий снігопад. Ранок був схожий на вечір — темний і сумний, як і життя зараз.

— Там теж нікого не можна залишати, — тихо відповіла королева, продовжуючи дивитись у далечінь. У душі Феліції зажевріла надія, але наступні слова королеви її загасили. — Обитель треба знищити разом із Повелителями.

— І разом із усіма людьми, що там живуть? — голос Феліції тремтів, коли вона спитала.

— Вони вже мертві. Їхнє місце в Колисці, де вони повинні чекати свого наступного втілення. Обитель — лише спроба зачепитися за своє життя. Так не повинно бути, перебування там порушує природний перебіг життя.

— Ви знаєте, як знищити Обитель? — спитав Фірніет.

— Не знаю. Мені відомо тільки те, що Повелителів можна знищити або там і тоді вимір зхлопнеться разом з ними, його мешканцями і тим, хто піде на Повелителів, або викликавши їх сюди, але тоді є ризик, що вони знищать багато живих, що неприпустимо. Я продовжу шукати інформацію про способи їх знищення, ви також пошукайте. І подумайте над тим, хто зможе пожертвувати собою заради спасіння Велланії. Я б з радістю пожертвувала собою, але я не бойовий маг. Я зіллєвар, зачаруватель, ходяча енциклопедія, — королева хмикнула, — але не боєць. Потрібен хтось сильний. Може, навіть хтось із тих, хто вже в Обителі. Подумайте про це.

— Обов'язково, Ваша Високосте, — відповів Фірніет.

— Можете йти, — королева обернулася до них, окинувши сумним поглядом. — Якщо я знайду спосіб знищити Повелителів, то повідомлю вас. Ви також тримаєте мене в курсі своїх пошуків.

— Звичайно.

Феліція з Фірніетом попрощалися з королевою і пішли. Королева Теджія знову повернулася до вікна і довго-довго дивилася в далечінь, ніби хотіла роздивитися крізь простір свою доньку та онуку в Обителі. Вона не вірила, що зможе їх побачити, але шалено цього хотіла.

— Я роблю все правильно, — тихо прошепотіла вона, коли перші сніжинки посипалися з темних хмар. — Фелла б мене зрозуміла. Я не можу підвести Велланію.