Раді Вас бачити!

Ірфла

Мені здалося, що жінка хоче на мене напасти, але вона лише торкнулася моєї щоки рукою.

— Ти що злякалася? Не впізнала мене? — у голосі жінки звучала образа.

Я розплющила очі, придивилася до її рис — щось невиразно знайоме було в них. Я десь бачила цю жінку, тільки… тільки тоді вона була молодша!

— Бабуся Данора?! — я нарешті зрозуміла, хто переді мною стоїть. Ось тільки в моїй голові не вкладалося, чому бабуся виглядала старою. Вона ж померла молодою, коли моя мама була ще дитиною.

— Вона сама, — бабуся посміхнулася.

— Але чому ти так постаріла? Хіба тут продовжують жити? — я мала відразу в усьому розібратися.

— Ми доживаємо тут свій вік, якщо хочемо. Ми старіємо, їмо, спимо — як і люди. Тільки ми замкнені тут назавжди. Щоправда, із особливими умовами. Все залежить від того, яку угоду ти складеш із повелителями. Вони тут усім заправляють.

Я дивилася на бабусю у всі очі. Я не могла повірити, що це вона, але переді мною була саме моя бабуся — Данора Етірель, яка померла 39 років тому. Я звикла бачити її на фотографіях — молодою жінкою, а зараз переді мною стояла жінка похилого віку зі зморшками на обличчі, в якій ледве можна було впізнати красуню Данору.

— Розкажи, що з вами трапилося, Ірфло? Чому ви з мамою тут опинилися?

— А з нею все добре? — я кинула стривожений погляд на маму.

— Вона просто спить.

Я підійшла до мами, щоб переконатися — вона справді спала. Тоді я опустилася в крісло навпроти і все розповіла бабусі. Усю мою розповідь вона слухала мовчки, не перебиваючи, і тільки коли я закінчила, сказала:

— Значить, Валідана не вмерла, а просто втекла, ти ж ледь не загинула… Але не загинула. Не все так погано, виходить.

— Ми зможемо повернутись? — я з надією подивилася на бабусю.

— Не знаю, — бабуся похитала головою. — Повелителі так просто не відпускають. Їм потрібні наші сили. Харчуючись ними, вони підтримують цей вимір. Без магічної енергії він давно перестав би існувати.

— Але мама казала, що люди раніше знали шлях назад. Чи це лише легенда?

— Не легенда. Для живих шлях назад справді є, але я його не знаю. Ніхто з тих, хто живе тут не знає. Вам потрібна допомога із світу живих.

— Легко сказати! — я хмикнула. — Вони ж навіть не знають, куди ми втекли.

— Так, не позаздриш. Але тут можна жити, — бабуся підбадьорливо посміхнулася.

Тільки я не хотіла тут жити, серед мертвих, у похмурому сірому вимірі. Я хотіла дихати свіжим гірським повітрям, прогулюватися босоніж пляжем, потопаючи по щиколотки в солоній воді... Хотіла, зрештою, закохатися!

— Хто тут?.. — мама раптом розплющила очі і, побачивши, хто з нею поряд сидить, одразу підскочила. — Мамо?! Це ти?

— Це я, — бабуся кивнула, посміхаючись, і простягла до мами руки. — Я не могла піти, не побачивши тебе знову, люба.

— Мамочко!.. — мама розплакалася і пригорнулася до своєї матері. — Як же я сумувала!

Бабуся довго гладила маму по голові, заспокоюючи та втішаючи. А я мовчки дивилася на цю сімейну сцену і дивувалася: ніколи не думала, що моя мама здатна плакати. Вона завжди була сильною жінкою, суворою та владною, а зараз я бачила перед собою слабку, втомлену жінку, якій потрібний захист та надійне плече.

— А тато? Він також тут? — спитала мама у бабусі, досхочу наплакавшись.

— Так. І його кузен Намін Нагор. Ми приглядаємо за вами.

— А що так можна? — здивувалася я.

— Так, вода із зачарованого озера показує нам світ живих за бажанням. Але ми не слідкуємо за вами постійно.

— То ти бачила, як ми потрапили сюди, тому й прийшла? — запитала мама у бабусі.

— Ні. Я просто відчула, що ти тут, Валідано, і пішла тебе шукати. Лягайте спати. Вранці підемо до нашого поселення. Вночі тут блукати небезпечно — прокидаються всякі сутності, залишкові явища магів, що пішли назавжди.

Попивши чаю із сухарями, ми розійшлися по кімнатах. Бабуся — в одну спальню, ми з мамою — в іншу. Я б воліла побути одна, але мама потягнула мене з собою, їй хотілося, щоб я була поруч.

— Мамо, скажи мені правду… — попросила я. — Мій батько, адже він не зраджував тебе? Ти просто зачарувала його, а коли закляття спало, то він і залишив тебе. Так?

— Бачу, тобі вже розповіли, — мама тяжко зітхнула. — Так, все вірно. Я погана темна відьма, приворожила світлого мага, а потім з ревнощів убила кохання всього його життя. Думала, це мене зробить щасливою. Тільки я все зруйнувала. Отака я жахлива жінка, доню.

— Ти не жахлива, — мені стало шкода маму і я взяла її за руку, нехай вона бачить, що я з нею попри все. — Просто ти припустилася помилки.

— Багато помилок було, — мама гірко посміхнулася. — Але я була молода і не хотіла, щоб мене вважали слабкою. Я не могла бути тією, кого покинув чоловік. Я не могла програти. Але я програла.

— Ти не програла. У тебе є я. Тільки давай ти більше не брехатимеш і не будеш мною маніпулювати? Інакше й мене втратиш.

— Добре.

Ми замовкли. Вітер завивав крізь щілини у вікнах, наганяючи тривогу та тугу. Хотілося опинитися в більш затишному та теплому місці, але я була рада, що ми хоча б разом. Я більше не тримала образ на маму. Я її зрозуміла. Але було ще щось, про що мені хотілося запитати.

— Мамо, а ти ніколи не цікавилася світлою магією?

— Ні, — відповідь мами була надто швидкою і різкою. Здавалося, її навіть обурило моє запитання.

— Але чому? Хіба темрява не робить тебе гіршою? Хіба тобі подобається бути поганою?

— Не темрява робить тебе доброю чи поганою, а тільки вчинки, — заперечила мама. — Люди помилково вважають світлу магію доброю, а темну — злою. Так, у темній магії є заклинання та сили, які дають перевагу, які сіють зло, але все залежить від того, як ти їх використовуєш. Темна магія дає більше можливостей, ти володієш всім світом і ні перед ким не відповідаєш. Вона не накладає сотні обмежень, як світла.

— Але може обмеження й потрібні, щоб ми не перейшли межу?

— Сила поглинання з'являлася переважно у світлих магів і в ній немає і ніколи не було добра. Поглинаючи чужу магію — легко переходиш межу. А у темній магії немає таких сил, які треба контролювати. Тільки себе та свої вчинки. Якщо я хочу бути поганою і покарати того, хто завдав мені болю, я це зроблю. І ніхто мене у світі темної магії не засудить, а у світлій — так. Ось тому я віддаю перевагу темній магії. Вона дає мені свободу.

— Ти навіть не пробувала світлу магію, а так кажеш. І не давала спробувати мені. Про яку свободу ти говориш, мамо? Ти просто ненавидиш світлу магію.

— Може й так, — схоже, мама не горіла бажанням сперечатися зі мною.

— Я не хочу бути темною, — навіть для мене самої це зізнання прозвучало несподівано, але поспілкувавшись зі світлими магами, я почала сумніватися, що йду вірним шляхом. — Я хочу спробувати світлу магію.

— Все-таки світла частина в тобі врешті-решт переважила… — мама довго мовчала, обмірковуючи моє зізнання, але не стала засуджувати мій вибір. Я перестала впізнавати рідну матір! Що з нею зробило це місце? Чи причина в моїй майже смерті? Я не знала, а вона не казала. — Еділан був сильним магом, сильнішим за мене. Моя сила в тому, що я черпала темряву з-під розлому. Вся наша сім'я постійно підживлювалася темною енергією Першого розлому. Так ми ставали сильними. Забери у нас темне джерело — ми стали б ніким, так, посередністю.

Я все більше і більше дивувалася маминим зізнанням. Моє життя розкололося на до та після. Ось тільки не смерть її розколола, а те, як вона на нас вплинула. Мама стала іншою. Вона перестала носити маски, вона оголила переді мною душу. І я була вдячна смерті за це.

— Як думаєш, ми тут застрягли чи зуміємо коли-небудь вибратися?

— Ох, Ірфло… Хотілося б мені втішити тебе, але…

Я завмерла, навіть перестала дихати. Я хотіла почути правду, але водночас боялася її.

— Я б могла повернутися, але для тебе шляху назад немає. Зілля діють недостатньо швидко, щоб можна було зцілити тебе. А інших способів урятувати тебе немає, ти ж розумієш, Ірфло.

Я це розуміла. Але я не почувала себе мертвою і так хотілося вірити, що це місце мене зцілило. Тільки це все ілюзія. У світ живих я, мабуть, повернуся з ранами. Зі смертельними ранами. Як би ні гірко мені було це усвідомлювати, але факт залишався фактом — для мене життя поза Обителлю немає.

— Тоді йди без мене, — запропонувала я мамі. Їй нема чого тут стирчати. Вона ще може жити. — Залиш мене. Потім, помираючи, знову прийдеш. Я почекаю, як на тебе чекала бабуся.

— Ні, — заперечила мама. — Ніколи. Тільки разом. Я знайду спосіб. Без тебе мені не жити.

— Ти стільки лиха наробила, мамо. Тобі треба його виправити. Я не хотіла б жити у світі, де моя мати уособлення зла. Я не хочу туди повертатись. Мій час вийшов, а ти ще можеш усе змінити. Заради мене прошу.

— Без тебе я нічого не зможу, Ірфло. Ти усе що в мене є. Ти все, заради чого я живу, доню.

Мама притягла мене в свої обійми і поцілувала в маківку, зовсім як у дитинстві. Мені так хотілося, щоб можна було повернутись разом, мені важко було її відпускати, але я розуміла, що так буде правильно. Вона має ще пожити. Вона має все виправити, щоб я могла нею пишатися. Тому що зараз у мене була тільки моя любов, яка хоч і заплющує очі на недоліки, але все ж бачить їх і шкодує про них. А я хотіла мамою пишатися, а не лише любити. Я знала, що вона ще зможе все виправити, адже вона сильна, вона в мене розумна.

Рано вранці, тільки-но світло прорізалося крізь завісу сірих хмар, що низько нависли над землею, ми покинули свій притулок. Холодний пронизливий вітер забирався до нас під одяг і хотілося повернутися назад під крило рятівних стін, але на нас чекали в іншому місці. Бабуся повела нас до вже знайомої мені ущелини. Те містечко, що постало вчора моєму погляду з висоти скелі і було нашою ціллю. Там на нас чекав мій дідусь. Його вже 3 роки не було з нами і я ніколи не припускала, що побачу його знову. Я ж не думала, що він після смерті потрапив до Обителі неупокоєнних. Я вважала, що він переродився у новому житті, як і належить. Мені не вистачало його, але я не хотіла йому такого життя, а ось він залишився. Заради мене, заради мами. Напевно. А може йому просто хотілося ще трохи пожити. Я не могла не радіти нашій близькій зустрічі. Дід завжди знаходив для мене час і розповідав дивовижні історії зі свого минулого. Незважаючи на те, що він люто ненавидів світлих магів, він завжди мене любив і ніколи не дорікав тим, що я наполовину світла.

Обережно спускаючись вузькою стежкою, видовбаною в скелі, ми йшли все ближче до цілі. Страх кудись зник. Напевно, він розчиняється, коли ти розумієш, що мертва. Минулої ночі я нарешті прийняла свій стан. Однієї смерті не уникнути, а двом не бувати. Так, здається, кажуть?

Спустившись зі скелі, ми пішли вузькою стежкою крізь негустий хвойний ліс. Тут не було мертвих дерев, як нагорі. Красиві пишні ялинки та тонконогі сосни м'яко торкалися нас своїми лапками, ніби вітаючи. Я зірвала хвойну голочку і потерла її поміж пальців — знайомий аромат пробуджував приємні дитячі спогади про святкування Нового року. Я, мама та дідусь — нас завжди було троє і ми завжди були щасливі. Зараз ми знову разом, тільки тепер нас більше. Я завжди мріяла познайомитися з бабусею, дід дуже багато про неї розповідав, він навіть після її смерті не переставав кохати — і ось вона тут, і ось ми разом. Справжня родина, лише тата не вистачає.

Занурена у свої роздуми, я не помічала нічого навколо, але коли щось промайнуло між соснами, я різко зупинилась і придивилася.

— Хто тут? — я була впевнена, що поряд блукає людина, а не залишкова енергія чи ще якась сутність.

Від сосни відокремилася тінь і легко випливла переді мною на стежку. Світловолоса дівчина в світлому вбранні — вона була такою схожою на привида, що створювалася ілюзія, ніби вона пливе, а не ходить. Тільки очі її горіли смарагдами, наче самі ялинки відбивалися в них. Лісовий дух — відразу подумалося мені. Я хотіла посміхнутися і пройти повз, але, кинувши ще один погляд на дівчину, завмерла: вона мені когось нагадувала.

— Ось ми й зустрілися, сестро, — світловолоса зробила крок у мій бік, а я продовжувала стояти на місці, не в змозі навіть поворухнутися. Яка до біса сестра?