— Отже, мої дорогі студенти, — потерши долоні й не приховуючи передчуття, почав магістр Дорк. — Сьогодні сильно вас навантажувати не буду, почнемо з найпростішого й найприємнішого. З моргу.
На цю сумнівну заяву в мене вирвався нервовий смішок. Утім, мої одногрупники сприйняли навчальний план спокійно. Як, власне, і розклад, який магістр роздав нам замість звичного «Доброго ранку, дорогі студенти!»
Так. Валізу я таки розпакувала. І ох… була дуже здивована, коли знайшла в ньому чорний замшевий костюм зі штанами й таку ж чорну сорочку. Причому сидів той костюмчик на мені так... ну, тіснувато. Ні, не сковував рухів, але я почувалася в ньому як працівниця з дому матінки Олдрі — з тих, що були «для особливих клієнтів». Одне слово, можете собі уявити, як я чекала вихідних, щоб... особисто подякувати Волену за такий екстравагантний вибір гардеробу. Хоча, схоже, крім мене саму, костюмчик нікого не бентежив. Та й зручний він був. Тож… переживу.
— Швидко в морг! — рявкнув некромант так, що ми аж підскочили й майже бігом, попереду нього, помчали до наочних посібників з нашої спеціальності. І вже спокійніше додав: — Там вас цілителі чекають.
— Сподіваюся, не для того, щоб на нас же й практикуватися, — прошепотів Сіґ.
— Усе можливо… — глибокодумно мовив Фаул.
— А ви що, трупів боїтеся? — чомусь також пошепки спитала я.
— Поки лежать спокійно — ні, — знизав плечима Фаул. — А от коли встають у вигляді умертвій… До того ж ми жодного заклинання упокоєння ще не вчили, — нагнітав атмосферу він.
Я згадала Хука. Передьоргнула плечима й прискорила крок. До того ж одне закляття я таки знала. Ну як знала… вивчила-то вивчила, але з практикою якось не склалося.
З таким от оптимістичним настроєм і невимовним ентузіазмом ми ввалилися до академічного моргу.
А нічого так у них тут, у морзі. Чистенько, навіть стерильненько, можна сказати, усе біле. Столи — металеві. Світло.
До речі, цілителі й справді вже чекали на нас. Бліді, налякані, явно прикидають, куди б утекти.
— А чого стали, як надгробки собі самі? — гримнув за спиною Дорк. — Не соромимось, проходимо, займаємо місця для глядачів… А то потім скажете, що нічого не бачили й не чули.
Ми якось невпевнено пройшли вглиб приміщення й змішались із цілителями.
— Я зараз знепритомнію, — тут же поскаржилася Мілвена, ставши поруч зі мною.
— Нічого, тут цілителів повно — на тобі й попрактикуються, — заспокоїла я її.
Мілвена кинула переляканий погляд на своїх одногрупників і, здається, вирішила, що трупи — не найстрашніше, що її тут чекає. Принаймні падати й непритомніти передумала.
— Отже… — набрав повні груди повітря маг середнього віку з лисиною, — почнемо.
Наш куратор, здається, вирішив не втручатись. Обперся на один зі столів і з захопленням читав якусь книжечку з яскравою кольоровою обкладинкою. На все, що відбувалося, не зважав, що, щиро кажучи, нас і не дуже бентежило.
Коридором з гуркотом проїхала каталка з трупом.
От тут недобре стало вже мені.
Ні! Не тому, що мене бентежить вигляд мертвого тіла…
Коротше, догрався Ріх. І не допомогло навіть те, що разом із Ловасом здав мене міській варті й розповів про всі мої витівки…
І саме в цю мить, коли маг-цілитель розкривав йому грудну клітку з таким виразом, наче перед ним не труп, а щонайменше мішок із золотом, я чітко усвідомила, як мені насправді пощастило.
Не вкради я у Волена той медальйон, не потрап мені до нього в руки, не виріши він, що з мене буде якась користь… коротше, цілком могла б я замінити Ріха на цьому столі.
І така вже яскрава ця картина постала…
Коротше, мене знудило. Ледве стримала блювотний позив, коли цілитель взяв пилку й методично заходився пиляти ребра.
Любиш ти мене, Єдиний. Ой, любиш. От тільки-но до Храму дійду — поставлю свічку. Три. Ні — п’ять.
— Ей, Кет, ти чого така бліда? — пошепки спитав Сіґ, теж не надто рум’яний. — Ти ж казала, що трупів не боїшся.
— Не боюсь я. Просто… здалося, що схожий на одного мого знайомого, — роздратовано здригнула я плечима.
— Та ну? — заглянув через плече темноволосої цілительки Сіґ. — Як на мене, він уже ні на кого не схожий.
— Кажу ж — здалося, — пробурмотіла я, бажаючи тільки одного — якнайшвидше звідси піти.
— А ось це — людське серце, — з захватом мовив цілитель, піднімаючи щось, дуже схоже на… ну, на серце. Навіть не думала, що у свиней і людей воно майже однакове.
Кілька цілительок таки гепнулися, глибоко знепритомнівши. Їхні одногрупники, з живеньким ентузіазмом, кинулися випробовувати вже засвоєні — до вступу чи після — заклинання. Мілвена, до речі, винятком не стала. Однією з перших рвонула надавати екстрену допомогу.
Я хмикнула, згадавши, як дехто тут сам поривався свідомість втратити. Але вирішила не загострювати уваги.
Чорт із ними, з цілителями.
А Ріха шкода. Хоч і був паскудою ще тією, і шкуру свою беріг… А все одно шкода.
Чи варто казати, що за обідом шматок у горло не ліз? А у вас би поліз, якби на ваших очах потрошили нехай і не друга, але знайомого? Нехай і вже мертвого. Огидне видовище. І повчальне.
По обіді, на занятті з класифікації нежиті, ми сиділи ні живі ні мертві. Схоже, перше розтинання справило враження не тільки на мене.
— Отже, мої хороші, — почав Дорк, — нежить поділяється на чотири типи: безтілесні (найпоширеніші з них — це привиди), власне умертвія, або, щоб вам зрозуміліше було — зомбі, скелети та особливо небезпечний тип — лічі. З останніми не ризикують змагатися навіть досвідчені некроманти. Тож способи знищення лічів ми, звісно, розглянемо, але практикувати не будемо.
— Це тому, що навчального посібника нема, — пробурмотів майже нечутно Алек. — А то б уже давно вчили, як упокоювати лічів на практиці.
— Абсолютно правильно, Хворсе, — продемонстрував ідеальний слух магістр Дорк, і Алек невдоволено скривився. — Але, на жаль... лічі справді рідкісні й цінні екземпляри для навчання. Тож почнемо з простенького. З умертвʼя. Підняли свої... коротше, біжимо на полігон з нежиттю. Будемо практикувати упокоєння неупокоєних.
***
— Твою... — верещала я, нарізаючи кола по полігону й геть забувши, що, взагалі-то, я вихована панночка й таких слів знати не повинна.
— Дуже цікава інтерпретація закляття упокоєння. Гучніше, Бірм, може, воно злякається твого вереску й передумає тебе жувати, — цілком спокійно порадив мені магістр Дорк.
Та я б усе послала кудись якомога далі, тільки якось не до того, коли за тобою мчить щось дуже схоже на Хука, тільки разів у три більше й удесятеро голодніше.
Клац. Здається, зубами, і здається — зовсім близько до моєї спини. Вразило. Я рвонула з останніх сил і видерлася на чотириметрову огорожу, вирішивши про себе, що вниз не спущуся ні за які пиріжки.
— Бі-і-ірм. Злазь і упокой це нещасне загнане умертвʼячко, — з виразом обличчя, який обіцяв усі муки пекла, протяг куратор. — А то там і заночуєш.
Це воно — нещасне і загнане?
Я зиркнула вниз. Оцінила, як у мерця очі світяться голодним зеленим вогнем, як з іклів завдовжки з олівець капає слина — і вирішила, що тут, нагорі, просто чудово.
— Бірм! — гаркнув магістр. — Зараз твої одногрупники будуть упокоювати вже тебе.
— Так я ж жива, — резонно зауважила я.
— Це, до речі, виправляється.
Я зціпила зуби. І... зізнаюся, зірвалася. Пригадала закляття. Не те. Якось самі собою пальці склалися в фігуру редега, що у нас у «Шибениках» називалася трохи інакше.
— Рьянкасо ед фьйо, — і все, як учив магістр. Тільки не цей, а Волен.
Бабах. Блискавка. Дим. Сморід паленої шерсті й смаженого несвіжого м’яса… і тиша. Така гнітюча, аж мороз по шкірі.
Я обережно розплющила одне око. І одразу заплющила. Ви колись бачили, як гнівається магістр-некромант? От я думала, що бачила. Ага, зараз. Виявляється, коли пан магістр лютують — у нього очі чорніють, вени випинаються, і волосся ворушиться. Тож я вирішила: залишаюсь тут. На паркані.
— Твою криворуку, Бірм, — нарешті прорвало куратора. — Ти що накоїла, а? Навіщо зіпсувала такий чудовий зразок?
— Випадково, — пропищала я не гірше за Мілвену і так жалібно, що аж самій себе шкода стало. Брехня. Мені себе ще тоді шкода стало, як тільки зрозуміла, що мерцем ця обгоріла купа м’яса й клочок шерсті більше не буде. — Я не хотіла.
— "Не хотіла", — ніби вже почав заспокоюватися магістр, принаймні очі знову стали сіріти, а волосся більше не виглядало, як кубло змій. — Злазь давай. І хто тебе, цікаво, такого навчив?
— Магістр Абрагам Волен, — одразу ж здала свого колишнього викладача, з’їжджаючи з огорожі й повільно відступаючи до стін Академії.
— О, чомусь я зовсім не здивований, — пробурмотів Дорк. — Дивно, що він тебе чогось ще руйнівнішого не навчив. А ти йому, до речі, хто?
— Племінниця його старої подруги, — відповіла я, уявивши, як натягнуто це звучить збоку.
— Вражає, — задумливо провів поглядом мої маневри Дорк.
— Чому? — тут я передумала тікати й швидко підійшла до магістра, краєм ока помічаючи, як мої одногрупники з полегшенням видихають за п’ять кроків від нас.
— Зазвичай він не зв’язується з… юними обдаруваннями. А от те, що він тебе цьому закляттю навчив — зовсім не дивно.
— А ви й у магістра Волена викладали? — вирішила я, що раз мед, то вже й ложкою.
Дорк кивнув.
— Дуже талановитий студент. Був.
— Чому був?
— Бо вже не студент, — пояснили мені, наче недорозвиненій. — До того ж він дещо… зациклився. На поверненні життя і душі в тіло.
Опа.
— А хіба так можна? — зобразила я щире здивування.
На мене знову подивилися, як на істоту без розуму. Узагалі без.
— Ні! — просто рявкнули мені в обличчя. Так, що я аж зажмурилася. — Жоден некромант, цілитель чи ще який там мрійник про вічне життя не зможе повернути людині життя.
— А як же Артефакт Родена?
Отут на мене подивилися з повагою. Знаю розумні слівця.
— Він лише зберігає душу. І немає жодної гарантії, що її можна буде повернути в тіло. Ба більше, Кет, уяви, що тебе на дуже… ні, на дуже довгий час ув’язнили в клітку, де навіть не розвернутися. Без їжі, без води, без нічого. І померти ти не можеш. Як думаєш, через скільки часу з’їдеш з глузду?
Я здригнулася. От прям по-справжньому відчула всю жахливість становища душі Сільвії.
— Бррр…
— Отож. Це погана ідея. І навіть якщо Абрагам досягне успіху у своїх дослідженнях, зовсім не факт, що в нього вийде щось життєздатне.
— А ви знаєте про його дослідження?
Мене знову нагородили усмішкою, якою зазвичай обдаровують малих дітей або божевільних.
— Я був його куратором. Я про нього знаю все.
Ого. Оце треба переварити.
— До речі, де ти таких слів нахапалася? — спитав Дорк, дивлячись, як колишній мрець димить чорним димом.
— Коней люблю. От і нахапалася від конюхів, — не моргнувши, збрехала я й якось по інерції спитала: — А ви?
— В Академії викладаю. От і нахапався від студентів, — усміхнувся він.
Ну прям майже людина. І навіть майже нормальний. Був. Недовго.
— Так! — рявкнув магістр Дорк. — Пішли звідси. Я засмучений і пригнічений. Тому можете розповзатися по кімнатах, а я тим часом подумаю, де взяти новий навчальний зразок.
А ми що? А нас як вітром здуло. Особливо мене — винну.
***
Так і минув мій перший навчальний тиждень. Ні, більше я нічого не зіпсувала. Якщо не рахувати власних нервів. А так… порядок, загалом. Уже думала — далі буде гірше. Аж ні. Пішло рівненько. Нічого, в принципі, особливого.
— Ти зараз куди? — спитала Мілвена, колупаючи кашу ложкою.
Я знизала плечима і продовжила наминати обід.
— От і я не знаю. Додому не хочеться… А ходімо в кафе міс Лідентайн. Там таке тірамісу…
Це ще що за звір? Я відкинулася на спинку стільця й задумливо почала тер***ти сережки.
— Мене магістр Волен чекатиме, — сама в це особливо не вірячи, спробувала відмазатися я.
— Та ну. Що, не пробачить дівчині маленької слабкості?
Угу. Може, дівчині й пробачив би, а от мені…
— Я пообіцяла, що буду вчасно, — пробурмотіла я, чомусь відчуваючи певний жаль.
Ні. Не те щоб я справді хотіла того тірамі… як його там… Просто… відчула себе собачкою на короткому повідку. Гарною, доглянутою. Але все ж собачкою.
— Слухай, ну що ти, чесне слово… Там такий шоколадний торт… — продовжувала спокушати мене Мілвена.
«Іди!» — пролунав голос у голові, і я аж підскочила з переляку.
— Щось не так? — насупилась Мілвена.
— Кісточка в каші трапилась, — мало не гаркнула я.
От же скотина. Уміє ж вчасно з’явитися.
— А… так, їжа тут… тільки собак і годувати, — з огидою мовила Мілвена, зиркнувши на тарілку. — То що? Йдемо?
— Йдемо. Тільки ненадовго. У мене ще справи сьогодні.
«І до шоколадного торта візьми глясе! Чудове поєднання», — знову встряв магістр.
От… І тут він свого мідяка встромив. Я по черзі торкнулася обох сережок. Сподіваюсь, так можна зв’язок розірвати…
Але чомусь усміхнулася. Сама не знаю, чому. Просто… усміхнулася.
— От і чудово, — одразу оживилась цілителька й, наче все життя про це мріяла, кинула ложку в тарілку.
Ясна річ, виходили ми на площу перед Академією в просто розкішному настрої. У мене на поясі дзенькали неторкані п’ять десятків золотих, що робило моє життя особливо прекрасним. Ну і що, що не мої. Можна подумати, у мене колись були чесно зароблені. Мілвена сміялася й закочувала очі, передчуваючи, як наминає те саме тірамісу. Пташки цвірінькали. Сонечко світило. Метелики літали. Краса…
Я вирішила не морочити собі голову і залишилась у тому самому чорному костюмі. До речі, щось у ньому було намагнічено — бруд до нього не липнув. Що для нас, некромантів, дуже зручно. Бо пралі особистої, як у маєтку Волена, так і в Академії, не водилося. А прати довелось би мало не щодня.
Отже. Йдемо ми з подругою площею до кованих воріт Академії. І тут... Загороджує нам шлях парубок. Високий, дужий і ну дуже вже схожий на Мілвену. Прям дуже. З першого погляду видно — рідна кров. Не те що у нас із Ліскою.
— Куди зібралася? — спитав цей хтось у цілительки, від чого вона згасла. Зовсім згасла. Навіть плечі опустились.
А в мені закипів праведний гнів. Якого, власне, дідька йому треба? Про що я й вирішила спитати безпосередньо в нього.
— А в чому, власне, проблема? — глянувши йому прямо в сині очі й задерши підборіддя, спитала я.
— Це хто? — запитали в Мілвени, повністю мене ігноруючи.
— Катріна Бірм, — ледь чутно пискнула моя подруга, і мене зміряли найпрезирливішим поглядом, який я взагалі коли-н***дь бачила. Наче відро помиїв на голову вилили.
— Додому. Негайно.
Ага, щас.
— А на якій підставі… — почала я, але на плече ледь відчутно лягла долоня моєї подруги.
Я спіткнулася й здивовано на неї глянула. Виглядала вона… темрява, як жалюгідно виглядала. Мені навіть захотілося начистити пику цьому козлу.
— Не треба, — ледь чутно прошепотіла вона, і я стиснула губи, розуміючи, що нічогошеньки я цьому виродкові не зроблю. Бо він відграється на Мілвені. — Пробач, Кет… мабуть, іншим разом… — видушила вона щось жалюгідне й віддалено схоже на усмішку.
— Угу, — усе, що я змогла відповісти, аби не вистрілити такою лайкою, від якої б навіть у Семи Шибениках почервоніли.
Зла, як голодне умертв’я, я й вийшла з воріт Академії слідом за братом і сестрою Лорасами.
Настрій зіпсувався. От зовсім зіпсувався. Так і блукала — сама не знаю куди. Навіть не збагнула, як опинилась біля маєтку магістра Волена. Але тут уже стрепенулась. І навіть натягла посмішку. Ніби безтурботну. Ну принаймні мені хотілося так думати.
— Якось ти рано, — зауважив Волен, перевертаючи догори дриґом якийсь аркуш.
Сьогодні він навіть для різноманіття сидів у кабінеті. Працював.
— Торт виявився несвіжий. А глясе холодний.
— Власне, глясе й має бути холодним, — замислено постукав кістлявим пальцем по стільниці магістр. — То що сталося?
Говорити мені не хотілося. Взагалі не хотілося. І магістр це зрозумів без слів.
— Ну, раз у тебе з’явився вільний час… Пропоную сходити за відмичками.
— А ти що, Сноулі не знайшов? — без особливого ентузіазму спитала я.
— Знайти-то знайшов. Але якось не зустрілися. Схоже, він не надто довірливий мешканець Кварталу Семи Шибеників.
— Зате досі живий, — резонно зауважила я. — П’ять хвилин перепочити можна? — без особливої надії на позитивну відповідь спитала я.
— Можна навіть десять, — уже вкотре здивував мене магістр. — А я за цей час дороблю свої справи, — знову занурився він у списаний аркуш.