Раді Вас бачити!

— Розумничка, — похвалив мене Волен за вечерею. — Завтра переїдеш у гуртожиток. Тобі туди вже доставили ще кілька костюмів, щоб не виглядала, як бідна родичка. І ось…

На стіл опустилася чорна оксамитова коробочка.

— Це у вас, аристократів, так називається пропозиція руки й серця? — хмикнула я.

— Це у нас, аристократів, так називається забезпечення постійного зв’язку, — пояснив Волен.

— І що це?

— Відкрий — побачиш.

Я відкрила. Так, наче ця коробочка могла вибухнути просто в руках. Але ні. Всередині виявилися сережки. Розміром із мідну монету, з чорненого срібла, з чималим чорним каменем. Тягнуть на золотих із десять.

— Якщо раптом потрібно буде зв’язатися зі мною — просто торкнися обох сережок по черзі. І можеш викласти суть проблеми. Часто не користуйся — не хотілося б, щоб це викликало підозри.

Я кивнула. Міг би й не казати — сама б здогадалася.

— Ти казав, що даси наводку… тобто скажеш, на кого варто звернути увагу насамперед.

Магістр постукав пальцями по столу.

— Для початку під підозрою весь викладацький склад факультету некромантії.

— Що, прям увесь?

— Прям увесь, — передражнив мене Волен. — Зверни увагу на декана факультету цілительства. І… — тут магістр зам’явся, — слідкуй за Герольдом.

Я вже думала, що здивувати мене йому більше нічим. Та ні.

— Ви ж, здається, друзі… — резонно зауважила я.

— Здається… — насупився Абрагам, підвівся зі стільця й підійшов до вікна, повернувшись до мене спиною. — Розумієш, Кет. Колись, ще в мої буремні студентські роки, ми троє — я, Герольд і Сільвія — були нерозлийвода. Це всіх дивувало. Ще б пак — бойовий маг, некромант і цілителька. Дивне комбо, хіба не так?

Ще б пак. Але я цього не сказала. Скажу — потім знову щипцями слово з нього тягни.

— Герольд і Сільвія кохали одне одного…

— А ти — її, — здогадалася я, й магістр нерішуче кивнув.

Правильно я думала — від тої любові суцільні проблеми.

— І, здавалося б, нічого такого… Подумаєш, нерозділене кохання. Не смертельно. До того ж, у той момент мене зацікавили криваві ритуали, і я трохи віддалився від друзів. Саме тоді мені й трапився принцип створення Артефакту Ролдена. Як виявилось — вчасно. Ми були вже на четвертому курсі, коли все сталося. Ніколи не забуду вираз обличчя Герольда, коли він влетів до мене в кімнату. Таким я його ще не бачив. Не знаю достеменно, як усе було, але Герольд сказав, що трапилось щось жахливе, і Сільвія мертва. Тоді мій світ розбився на друзки. Не пам’ятаю, як добрався до полігону з нежиттю. Але її пам’ятаю прекрасно. Колись дивовижно гарна дівчина — перетворилася на шматок м’яса. Спотворене до невпізнання обличчя… Це було жахливо, Кет. Але вона ще жила. Ми обидва розуміли, що навіть найкращі цілителі вже нічого не зро***ь. І тоді я… загалом, сховищем її душі став її ж медальйон. Тоді я витратив стільки сил, що ледве сам не подався за межу. В Академії все подали як нещасний випадок…

— Але ти так не вважаєш?

— Не вважаю. Якби Герольд тоді не вирішив покрасуватись перед Сільвією… всього цього не сталося б. Але маємо, що маємо. А я… моєю головною метою стала розробка зворотного ритуалу. Тобто — витягти її душу з артефакта й помістити в тіло. Отак, Кет.

— Мда… — протягнула я, постукуючи по столу оксамитовою коробочкою. — Сумненько.

— Як би там не було, Катріно. І що б не замислив той, хто замовив медальйон — не скидай Герольда з рахунків. Упевнений, без його участі тут не обійшлося.

— От умієш ти заспокоїти, — підсумувала я і, сама не знаючи чому, підвелася, підійшла до Абрагама й нерішуче поклала руку йому на плече. — Не хвилюйся, магістре, повернемо ми твою Сільвію. І душу її в тіло помістимо. Клянусь.

Магістр сумно всміхнувся й накрив мою долоню своєю пташиною лапкою.

— Сподіваюсь, Кет, що так і буде, — мовив Волен, здається, не дуже в це вірячи. — Принаймні, мені буде значно спокійніше, якщо душа Сільвії буде при мені.

І що тут скажеш? А от і нічого. Тож я зітхнула, прибрала руку й повернулась до засобу екстреного зв’язку.

— То як, кажеш, воно працює?

***

От якби мені, Спритній Кет, три місяці тому хтось сказав, що я, в новенькій сукенці небесно-блакитного кольору з салону пані Валемтайн, у нових черевичках і з зачіскою, на яку міс Маргарет витратила цілий ранок, заселятимусь у гуртожиток Академії Магії й Чаклунства як студентка факультету некромантів — плюнула б йому в обличчя і покрутила пальцем біля скроні. Несповідимі шляхи твої, Єдиний. В одному не сумнівалась: жодному з моїх знайомців з Кварталу Семи Шибеників і в голову б не прийшов такий розвиток подій. Хоч якась утіха.

Позаду мій чемодан тягнув візник, якому я доплатила за «додаткові послуги».

Чорт, так і повірити можна, що я така ж аристократка, як усі ці, що товпляться біля входу до гуртожитку. Особливо коли пояс відтягує гаманець із п’ятдесятьма золотими, які Волен люб’язно виділив мені на кишенькові витрати. Варто казати, що стільки грошей я в житті в руках не тримала? Та й так зрозуміло.

От приблизно з таким настроєм я і підійшла до входу до гуртожитку. Візник, вважаючи, що свій срібняк він відпрацював із запасом, поставив мій чемодан біля мене і швиденько зник, аби я його знову десь не припахала. Ну й чорт із ним.

Назбиралося нас, першокурсниць, дванадцятеро. Усі як на підбір. На їхньому тлі я виглядала навіть бідненько.

— О! Рада, що ти теж тут, — пропищало те саме кімнатне створіння, сьогодні в сонячно-жовтій сукенці, що страшенно боялось фізичної підготовки. — До речі, я — Мілвена Лорас, — простягнула вона мені маленьку біленьку ручку.

— Катріна Бірм, — посміхнулася я, вирішивши, що студентське життя треба з чогось починати, і легенько стиснула її пальці.

— А на який факультет ти вступила? — піднялась вона навшпиньки, зазираючи кудись за голови студенток попереду.

— Некромантії.

— Ох! — округлила вона блакитні оченята й різко обернулась до мене. — Це ж таке... гидке. Трупи, мерці, привиди… — передьоргнула вона плечиками.

Я лише знизала плечима.

— А ти?

— Цілительський.

Хто б сумнівався.

— Щастить тобі.

— Я хотіла на артефакторику, — зітхнула вона. — Але на вступному сказали, що яскраво виражені здібності до цілительства і все таке... от і…

— Та ну, не найгірший варіант, — посміхнулась я. — Не некромант же.

— І то правда. Пробач.

— Та нічого. Я вже змирилась, — не стала я заглиблюватись у суть проблеми з вибором факультету.

На порозі нарешті з’явилася тітка в синьому балахоні й обвела нас колючим оціночним поглядом.

— Слідуйте за мною, — квакнула тітка.

Та вони тут усі що, такі... привітні? І навіщо ж я тоді зубрила отой віками проклятий етикет?

Студентки вервечкою потяглися за... а хто вона, власне, така?

— Мама казала, що комендантка жіночого гуртожитку — жахлива особа. А я ще не вірила, — ледь чутно прошепотіла Мілвена.

— Дарма. Мами дурного не скажуть, — згадала я свою.

Так ми й піднялись вузькими сходами на другий поверх. Комендантка, не обертаючись, почала називати прізвища й номери кімнат, а дівчата, кривлячись, відкривали двері та заходили всередину.

— І в цьому свинарнику я маю жити?! — зойкнули позаду, і всі дружно обернулися на худеньку брюнетку в ліловій сукні, що палахкотіла праведним гнівом. До речі, я таку міряла. Не підійшла за розміром.

Комендантка зупинилась. Повільно обернулась, окинула студентку поглядом і вимовила:

— Не подобається — вас тут ніхто не тримає, — й, знову розвернувшись, продовжила розселення, ніби нічого й не було.

Ого! Красиво. Брюнетка так і лишилася стояти з відкритим ротом.

— Бірм, — нарешті назвала вона моє прізвище, і я сіпнулась. — Номер тринадцять.

Символічненько. Я мовчки підійшла до дверей під номером тринадцять і обережно їх відчинила. А нічого так. Після вереску брюнетки я очікувала побачити щось, схоже на нетрі Кварталу Семи Шибеників. А тут усе... цілком нормально. Ліжко, шафа, столик біля вікна, два стільці, поличка для книжок… навіть бежеві фіранки на вікні. Я відкрила бічні двері. Умивальник, унітаз і душ. І чого верещати? Ах так… вони ж до такого не звикли. Ну, не мої проблеми.

Вирішивши, що житлові умови цілком нормальні, я поставила чемодан і сіла на ліжко. І що далі? Розпаковувати речі лінь. Зайняти себе нічим. Починати своє розслідування? Ранувато.

«Студенти першого курсу факультету некромантії, — загримів голос просто в кімнаті. — Куратор чекає на вас у холі Академії через десять хвилин».

Ото й думала, що нічим зайнятись. Вперед, Кет, по знання.

***

От… чорт. Знаєте, скільки людей виявилося в моїй групі? Не повірите — окрім мене, ще шестеро. Шестеро таких самих дурнів, як і я, які вирішили, що професія некроманта — не найгірша у світі. Навіть не знаю, добре це чи погано. З одного боку, я хоча б не сама. А з іншого — страшно уявити, які таргани повзають у головах моїх одногрупників.

Виглядали вони, як і личить некромантам, похмуро. Усі в чорному, бліді й невеселі. Я ж, у своєму синенькому платтячку й зі свіжим засмагою, виглядала серед них як… щось не з тієї опери. Але гарно. А що? Хто ще мені комплімент зробить, як не я сама. До того ж усвідомлення власної неперевершеності чудово впливає на працездатність. Отак-то.

Викладач нас не чекав. Це ми його чекали ще хвилин з пʼятнадцять — точно. За цей час навіть встигли познайомитися. Тепер я знала, що моїх братів по нещастю звати Алек, Воден, Едвін, Сіг, Фаул і Ґреґ. Що вони собою являють, я вирішила поки не зʼясовувати. З часом розберуся.

А потім зʼявився той самий некромант, який на останньому випробуванні обіцяв мені ледь не золоті гори. Буркнув: “Добридень!” — і, запрошувально махнувши рукою, рушив — чи, точніше, побіг кудись у лівий коридор. Ну а ми що? А ми за ним.

Я навіть не здивувалась, коли сходи, якими мчав куратор-некромант, почали стрімко вести нас униз. Схоже, до підвалу. Втім, це нікого не вразило. Принаймні, вигляду не подали.

Як виявилося, там розташувалася безпосередньо кафедра некромантії. І навіть аудиторії. От в одну з них ми й зайшли. Не знаю, як інші, а я очікувала побачити щонайменше склеп. Але виявилося — нічого особливого. Десяток парт, кафедра, дошка й купа денних світильників.

— Вам неймовірно пощастило, — намагався переконати нас у правильності нашого вибору куратор, у чому ми вже добряче почали сумніватися. — Такої насиченої та різноманітної навчальної програми немає на жодному факультеті. Частину спецпредметів читатиму я. До речі, звати мене магістр Рідвел Дорк. Можна просто магістр Дорк. Частина предметів буде спільною з іншими факультетами. Зокрема — з факультетом відьомства.

На цих словах я мало не застогнала, згадавши даму, що приймала в нас перший іспит.

— Також вас познайомлять з основами цілительства та артефакторики.

— А хіба цілительство й некромантія не полярні спеціальності? — запитав Воден і чомусь почервонів.

Магістр Дорк кивнув.

— Абсолютно вірно. Саме тому лікувати когось ви будете лише в крайньому разі. Бо це болісно й ризиковано.

Я згадала, як мене лікував Волен, і погодилася: чиста правда. Не те слово — боляче.

— Але вам це потрібно радше для того, щоб визначити: людину ще тягнути до цілителів чи краще трохи зачекати — і одразу в морг.

— А хіба наше завдання — не врятувати людині життя? — запитав Фаул.

— Наше завдання — зробити так, щоб вона не підвелася у найбільш невідповідний момент.

— А вбити людину — це обов’язкова умова, щоб стати некромантом? — подала голос я.

— Не обов’язкова, але бажана. Так, досить. Набридли. Зараз вам роздадуть підручники. Завтра чекаю вас тут о дев’ятій. І, Бірм, вдягни щось зручніше.

Підручники нам роздавала дівчина. Теж у чорному, і на пару років старша за нас. Підручників виявилось сім. За спеціальністю — два. Ще по одному — з «Зіллеваріння», «Теорії магії», «Цілительства й будови людського тіла», «Властивостей металів і каміння» та «Будови й принципів магічних потоків». Останній, до речі, більше схожий на брошурку. Але я вирішила почати саме з нього. Все ж мені так ніхто й не пояснив різниці між жіночими та чоловічими магічними потоками.

— Вільні, — розігнав нас куратор.

Повторювати двічі не довелося. Ми злагоджено підвелися й, пробурмотівши щось на кшталт «До завтра!», майже бігом вискочили з аудиторії.

— Похмурий якийсь, — резюмувала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

— А ти чого хотіла від некроманта? — резонно зауважив Алек.

А й справді, чого це я? Пора вже звикати. Волен і не таке витворяв.

***

— У тебе житлові умови не кращі, — зітхнула Мілвена, оглядаючи мою кімнату.

А з чого б їм бути якимись особливими? Але я розсудливо вирішила не озвучувати це вголос. Як, власне, і не звертати уваги на цілительку, що розглядала щось до жаху цікаве за вікном.

— Гаразд, ходімо вже. Не варто пропускати вечерю. Від правильного харчування залежить баланс магічних і фізичних сил, — повчально підняла я палець, згадавши слова маґістра Волена.

— І то правда, — погодилась зі мною Мілвена.

— Цікаво, а викладачі теж у гуртожитку живуть? — спитала я — ніби між іншим — у нової подружки дорогою до їдальні.

— Ні, звісно. Для них виділені окремі будиночки. Он там, — вона тицнула пальцем десь у бік саду. — От би й нам там оселитись. А то…

Ой, та годі. Скиглять усі, ніби доведеться жити просто неба.

— Так, наші житлові умови жахливі, — вирішила я не відставати й теж трохи побурчати для пристойності. — До того ж не знаєш, хто в кімнату може пробратися… У викладачів, напевно, захист магічний стоїть, не те що в нас.

— Звичайно. Вони ж там, може, артефакти всякі зберігають.

От лиха година. Все веселіше й веселіше.

— Але ти не хвилюйся. На наших кімнатах теж стоїть магічний захист. Кімната закріплюється за кожним студентом, і потрапити в неї можна тільки з дозволу господаря.

Ну, хоч так. А то потім гадай, кому спаде на думку поритись у моїх речах. А в мене там, між іншим… їхній тижневий кишеньковий бюджет. Ти жебрачка, Кет, тож заспокойся і не нервуй.

Нарешті ми дісталися до їдальні.

Пахло так, що я миттєво згадала: востаннє їла ще зранку, перед від’їздом до Академії. Схопила першу-ліпшу тацю і хутко набрала собі їжі, виставленої на роздачі. Згадавши настанови маґістра, зробила основний акцент на м’ясо. Тобто котлети. А що? Баланс — річ така… важлива.

— І ти все це зʼїси? — підняла брову Мілвена, вдивляючись у мій набір для відновлення сил.

У неї самої було щось зелене і… ну, козам таке їсти, а не майбутнім маґам.

І не сумнівайся. Якось у Кварталі Семи Шибеників звичка виробилась — їж, поки є що. І, здається, організм після вимушеного голоду сьогоднішнього дня вирішив мені про це нагадати.

— Баланс, — нагадала я Мілвені, на що вона кивнула й вирішила не розвивати тему.

Ми зайняли невеликий столик біля вікна. Ніхто на нас не звертав уваги, як і ми — на кого-н***дь. Я розправилася зі своїми котлетами й картопляним пюре, а Мілвена копирсалась у салаті з таким виглядом, ніби їй туди насипали жменю тарганів. Втім, коментувати це я не стала. Мовчки допила чай і так само мовчки сиділа, чекаючи, поки вона вже виколупає тих уявних тарганів і нарешті закінчить вечерю.

Мої одногрупники похмурою злагодженою вервечкою потягнулися до виходу, обдарувавши мене поглядами, повними обурення, осуду й зневаги. І що я знову не так зробила? Втім, мене це хвилювало в останню чергу.

А от те, що до викладацького… хай буде — містечка без магічних відмичок і пхатися не варто… Оце вже серйозно. Справи кепські. А ще якось треба сказати про це маґістру Волену. І тут мене осінило.

Я широко усміхнулася власним думкам.

— Я все. Ти йдеш? — пропищала Мілвена, чомусь підозріло позеленівши. Ну майже як листя в її салаті.

— Щось не так? — насупилась я.

— Здається, в салаті я побачила таргана, — остаточно набрала вона яскраво-зелений відтінок обличчя.

— Треба було брати котлети, — повчально порадила я й підвелася з-за столу, попрямувавши до виходу.

У них, якщо що, тарганів не видно.

— Наступного разу так і зроблю, — прошепотіла цілителька й поспішила слідом за мною.

***

— Як ти там? — озвалося в моїй голові пізно ввечері, коли я вже, здавалося, майже заснула.

Звісно, я підскочила з ліжка, наче обпечена. Але, згадавши, що сережки працюють у дві сторони, вилаялася й знову залізла під ковдру.

— Що, магістре, вже скучили? — трохи заспокоївшись, поцікавилася я.

— Ще б пак, — пробурмотів Волен. — То як справи?

— Хріново. Мені конче потрібні магічні відмички. Інакше в дім твого приятеля ніяк не пролізу, — прошепотіла я ледь чутно.

У відповідь — тиша. Ненадовго.

— І де я тобі їх дістану? — нарешті отямився Волен.

— Де хочеш, там і діставай.

По той бік екстреного зв’язку хтось невдоволено засопів.

— А я думала, ти в Кварталі Шибеників майже свій, — насмішкувато зауважила я. — Гаразд. Є один майстер. Сноулі Маг.

— Це той, якого шукають по всьому королівству?

— Ага. Тож будь із ним обережніший. Все-таки поважна, авторитетна людина. Знайдеш його в Синьому будинку навпроти базарної площі. Квартира на четвертому поверсі. Праве крило. П’яті двері праворуч. Він, звісно, бере чимало, але ти ж у мене не скупий.

Магістр хмикнув, але промовчав.

— Скажеш, що від Горі Півмісяця…

— Сам розберуся, — якось роздратовано пер***в мене магістр. — Як ти взагалі?

Оце здивував. Прямо справді здивував. Я навіть не знала, що й відповісти з ходу.

— Та наче нормально. А що?

— Нічого. І годі вже перекручувати людську мову.

— Все-все, магістре. То я так… з нервів.

— То або не нервуй, або слідкуй за язиком, — наполегливо порадили мені.

А я що? Я ж слухняна дівчинка.

— Надобраніч, магістре Волене, — буркнула я, не бажаючи далі розмовляти.

— І тобі приємних снів, — якось спокійно і навіть тепло відповіли по той бік зв’язку.

Це взагалі Волен зараз таке сказав? Ну, нехай… ранок вечора мудріший, як то кажуть.