Раді Вас бачити!

Чорт. Чорт! ЧОРТ!!!

— Не тремти так, ніби тебе ведуть на шибеницю, — прошепотів мені на вухо магістр. — У тебе все вийде.

Я з недовірою зиркнула на мага й прикусила губу.

— Тобі-то легко казати, а в мене, може, все життя зараз на кону.

— Дуже добре, що ти усвідомлюєш серйозність ситуації. Але якщо будеш сіпатися, краще не стане. Візьми себе в руки. Згадай, з яких халеп ти вже викручувалась. То що тобі якийсь там дріб’язковий іспит… Тьху та й годі, — підморгнув мені магістр, і я якось нервово, але все ж усміхнулася, вдихнула-видихнула й, здається, трохи заспокоїлася.

— Тримай свої документи, Катріна Бірм. Пам’ятаєш, хто ти?

— Родом із міста Азервік у Тулії, сімнадцять років. Сирота, виховувалася тіткою Алґою Бірм — жінкою самотньою й з паскудним характером. Прямо як ти.

— Дуже радий, що до тебе повернулося почуття гумору. Але, схоже, інстинкт самозбереження притупився.

Я розгорнула аркуш, складений учетверо й трохи пом’ятий, щоб не виглядати занадто новим.

— Ммм… Дізнаюся почерк старого Колбі. А ти й справді з нашим братом у добрих стосунках.

Колбі офіційно працював у міській раді. А неофіційно — міг за кругленьку суму намалювати документи, підробити листи… словом, змайструвати все, чого душа забажає, а гаманець дозволяє. І так, що й не причепишся. Жив він, як і годиться чиновнику середньої руки, у Ремісничому кварталі. Тобто живе. Я особисто зверталась до нього лише раз. Коли з Лискою збиралася тікати. Щоправда, невдало. Лиска відмовилась категорично, боячись того, що з нами зро***ь, якщо зловлять. Тоді ми й розсварились до нестями.

— Ну, давай, рушай уже. Удачі, — підштовхнув мене до кованих воріт заввишки з три людських зрости магістр.

— С-спасибі, — чомусь затинаючись, видушила я й, глибоко вдихнувши, рушила в заданому напрямку.

Академія Магії й Чаклунства не являла собою нічого надзвичайного.

Похмура доісторична споруда з сірого каменю. Громіздка рівно настільки, щоб умістити чотири курси студіозів. Зате з рівною, мощеною камінням площею перед входом. І все. От просто все. Хоч би квіточку яку посадили чи кущик. А так… похмуро, можна сказати. А краще сказати — зловісно. Навіть міська тюрма виглядала симпатичніше. Жартую. Схоже, це нервове.

Якось не так я собі уявляла навчальний заклад.

До вхідних дверей я йшла, ледь не на кожному кроці повторюючи собі, що звідси починається моє нове життя.

Біля входу мене зустріло щось. Такий собі світловий шар.

— Прізвище? — спитала кулька жіночим голосом, позбавленим емоцій.

— Бірм, — трохи ошелешено відповіла я.

— Ім’я?

— Катріна.

— Мета візиту?

— Вступне випробування.

— Ласкаво просимо до Академії Магії й Чаклунства.

Після цього двері, що, мабуть, ще першого короля Об’єднаних Королівств бачили, відчинилися, й мене вітром занесло всередину. І відразу — хрясь! — зачинилися. Відчуття таке, ніби опинилася в мишоловці.

Але всередині виявилося не так похмуро. Хол освітлювали магічні лампи, і навіть щось схоже на декоративну рослину в горщику стояло. Щоправда, трохи обтріпане, але цілком собі живе. Стійка, за якою сиділа тітка середнього віку в окулярах і з таким виразом обличчя, ніби на сніданок з’їла відро лимонів.

— Йдіть за мною, — проскрипіла тітка.

І ніякого тобі «Добридень!» чи «Ласкаво просимо!»

Куди це я потрапила взагалі?

Тітка швидко піднялася коротенькими сходами, навіть не озирнувшись, чи я йду за нею. Повернула праворуч і зупинилася біля п’ятих дверей зліва.

— Вам сюди.

І, не сказавши більше ані слова, попрямувала назад на своє бойове чергування.

Що мені сюди, я зрозуміла вже тоді, коли відчинила двері. Величезна аудиторія гомоніла, як базарна площа в неділю. На мою скромну персону ніхто не звернув жодної уваги. Що, втім, мене не збентежило, а навіть навпаки — потішило.

Я прослизнула мишкою до першого вільного місця, що потрапило на очі, десь посеред ряду, акурат біля вікна. І лише тоді дозволила собі озирнутися.

М-да. Отут тобі, Спритна Кет, точно не місце. Або ці всі нарядилися та обвішалися побрякушками на честь вступного іспиту, або… а що я, власне, сподівалась побачити? Цвіт еліти Ідмірії. Пихаті індики, що ще й не вступили, а вже міряються… нехай буде силою. Та делікатні білоручки, у яких найбільша проблема в житті — що вдягти зранку, що вдень, а що ввечері. І чи пасують ці сережки до цих туфельок. Навіть пики у них однакові.

Якось стало… каюся, заздрісно. От би їх на екстремальний відпочинок у мої колишні райони — подивилася б я тоді на них. Але розвинути цю думку я не встигла — до аудиторії увійшли троє, судячи з реакції абітурієнтів, викладачів. Старенький, що до нудоти нагадав мені Трьохокого Сема. Статна дама в такій тісній сукні, що я щиро боялася, як би вона не тріснула від надто глибокого вдиху. І молоденька дівчина, за якою в повітрі плив стос паперів і зв’язка ручок.

Мене знову почало нудити, але шляхів відступу не було, та й що я — даремно ночами не спала? І зубрила всі ці терміни й іншу нудятину? Ні, Катріна, зберись. Підборіддя вище. Груди вперед. «У тебе все вийде», — недоречно згадався магістр Волен. Ну так. Я ж розумна, гарна й кмітлива. А ще — везуча.

— Добрий день, пані та панове абітурієнти, — невиразно пробурмотів собі під ніс старенький. Але в аудиторії настала така тиша, що було чути, як муха б’ється об вікно. Ще б пак, не лише говорив викладач тихо, а й так, ніби перед іспитом перекинув пару кухлів елю. — Радий вітати вас у стінах Академії Магії й Чаклунства. Для вас це велика честь…

— Почнемо випробування, — перервала його бурмотіння магічка у бордовому. І для наочності гепнулася на стілець, закинувши ногу на ногу.

А вона нічого така. Мені подобається.

Магічка змахнула рукою — і на столі самі собою розклалися картки в чотири ряди по… та хто його знає, скільки там їх. Звідси погано видно.

— Приступаємо.

Старий незадоволено засопів, але плюхнувся на сусідній стілець і почав нишпорити поглядом по аудиторії.

— Тягнемо білети, я не збираюся тут з вами цілу добу сидіти. Лівий ряд — по одному від першої парти. Правий — від останньої.

Мені, мабуть, пощастило. Я сиділа посередині. Спустилася, вхопила перший-ліпший білет і з осторогою зиркнула на питання.

— Що ви там побачили, портрет давно померлої бабусі? — роздратовано поцікавилася магічка. — Не затримуйте інших.

— Перепрошую, — ні, вона мені не подобається.

Дівчина вручила мені аркуш і ручку. Чому так? А щоб не списували. Волен казав, що деякі спритники вже не раз витворяли щось на кшталт самописних ручок із готовими відповідями на всі питання. Тож ручки видавали просто під час випробування.

Я допленталась до свого місця. Плюхнулася на коротку лавку й нарешті зазирнула в білет.

Фух. На перший погляд — ніби під мене писали.

Перше: принцип побудови магічних потоків.

Друге: основні завдання некромантії.

Третє: приклад найпростішого закляття з візуальним ефектом.

Хоча дивно якось — вступаючи до Академії, ми вже маємо це знати? Хіба не тут навчають? Ну та й годі.

Я почала старанно шкребти ручкою по аркушу, аж губу закусила від зосередженості.

— Катріна Бірм! — гукнула магічка хвилин за десять так, що я аж підскочила. — Ви готові?

От і все. Взагалі не подобається. Я ж не перша тягнула білет!

— Так, — відповіла я, не бажаючи впасти обличчям у багно.

— Прошу, — вказала вона на стілець навпроти.

Я добрела до вказаного стільця. І стало так тихо. Просто зовсім — наче під ковпаком опинилася.

— Ну. Не тягніть, Катріно. Ви тут не єдина, — роздратовано сказала, чи то прошипіла магічка. Хоч би представилася, чесне слово.

Я й заторохтіла. Мріяла тільки про те, щоб мене не пер***ли.

Швидко зачитала перше питання, краєм ока помітила, як зійшлися на переніссі брови викладачки — і тут же почала відповідати. Так само швидко й, наскільки могла, не плутаючись.

— Добре… — протягнула магічка.

Натхненна, я одразу зачитала друге питання, відповіла і, отримавши короткий кивок, перейшла до третього.

Видала все, завмерла. Так і свербить язик спитати: «Ну як?»

Але магічка замість відповіді різко підвелася й пішла по аудиторії, зазираючи у білети то одного, то іншого вступника. Здається, нічого підозрілого не побачила. Тож повернулася на своє місце й замислено застукотіла по столу довгим нігтем.

— Лідвіє, не скажеш мені, як білет для першокурсників опинився у вступній стопці для абітурієнтів? — нарешті запитала вона.

— Я й гадки не маю, — пробелькотіла молоденька дівчина. — Вони ж були у вашому сейфі, магістр Тоері.

— Гразд, потім пояснювальну напишеш. Міс Катріно, ви склали. П’ять. З мінусом. Принципи побудови магічних потоків у жінок і чоловіків не однакові. Але про це ви дізнаєтесь у першому семестрі. Якщо, звісно, не передумаєте тут навчатися.

От… гадюка. Але затовкши обурення глибше, я всміхнулася й подякувала — як учила мене міс Маргарет. А подумки побажала жабі спіткнутися і гепнутися носом.

Виходила я з цього дуже сумнівного навчального закладу з мішаниною в душі. З одного боку — раділа, що здала. З іншого… осад лишився.

Магістр чекав саме там, де ми й розійшлися — на лавці навпроти входу.

— Виглядаєш так, ніби тобі там пальці в дверях прищемили, — насупився він. — Як усе пройшло?

— П’ять. З мінусом. Чого ж ти мені не сказав, що принципи магічних потоків у чоловіків і жінок різні? — накинулась я на магістра, бо кращої кандидатури, на кому зірвати злість, не було.

Абрагам насупився.

— Дивне питання для абітурієнта.

— Мені дістався білет для першокурсників, — сказала я, падаючи на лавку й підставляючи обличчя сонцю.

— Ну… якщо відповіла, то все гаразд.

— От саме так, певно, і подумала та Тоері, раз ще й мінус впаяла.

— Скажи спасибі, що взагалі у неї здала. Та ще… відьма, — хмикнув Волен. — Я в неї зіллєваріння ледь з п’ятої спроби склав.

— То ви, виходить, двієчник, магістр Волен, — хихикнула я й глянула на мага з відвертим глузуванням.

— Було діло. Ходімо. Ти й справді виглядаєш ніяк. Нерви бережи, Кет.

— Який ти, виявляється, турботливий… — протягнула я, усе ж підводячись із лавки. — Просто не віриться, що той, хто залякував мене в Кварталі Семи Шибеників, і той, хто стоїть переді мною — одна й та сама людина.

— У тебе завтра випробування на силу й спритність, — зморщився магістр. — І краще тобі не валитись з ніг, як щойно піднятий зомбі.

— От навіть сперечатися не буду, — вирішила я для різноманіття погодитись із магістром.

***

— Слухай, магістре, а може, це Тоєрі й справді медальйон і забрала? А? Мовляв, компенсація за моральну шкоду, — запитала, трохи забігши вперед, і повернулася обличчям до Волена, крокуючи спиною назад.

— Не думаю, що вона взагалі знає, що таке артефакт Ролдена, — відповів Абрахам, дивлячись кудись поверх моєї голови.

— До речі, я теж не знаю. Просвітив б мене, темну. Так би мовити, щоб легше було завдання виконати.

На обличчі магістра чітко відбились сумніви. Але, видно, розсудивши, що гірше вже не буває, важко зітхнув і розповів.

— Артефакт Ролдена — дуже рідкісна і потужна річ. Створюється трьома магами: артефактором, цілителем і некромантом — або ж одним, хто має достатні знання й силу. Мета його створення… — тут він зам’явся, але продовжив, — зберігання душі померлої людини.

Я свиснула. Кивнула, щоб він продовжував.

— Умістилище може бути будь-яким. Медальйон, як у нашому випадку, перстень, браслет… навіть шпилька для волосся. Але складність у тому, що створюють його саме в той момент, коли душа відділяється від тіла. Часу мало, а витрати магічної сили колосальні...

— Зрозуміло. А чия ж душенька в твоєму артефакті?

Обличчя Волена стало замкнутим і, здається, посіріло. А мене, можна сказати, осінило.

— Сільвія. Та, про яку говорив ректор. Я права?

Магістор різко нахилився вперед, схопив мене за плече і притягнув до себе. За спиною гриміли колеса екіпажу по мостовій.

— Дякую, — пробурмотіла я, дивлячись, як цей самий екіпаж зникає за поворотом. — Ну як, я вгадала?

Маг зітхнув.

— Так, — відповів, повертаючи мене обличчям вперед.

— А вона тобі хто? Кохана? — і чомусь всередині щось дряпнуло. Неприємно так дряпнуло. Та біс з ним.

— Подруга, — чи то поправив, чи то зупинив мене магістр.

Ага, зараз. Поки відповідає, буду питати.

— І ти зберігав її душу у себе… Для чого? Адже немає некромантичного ритуалу, щоб оживити людину. Підняти — так...

— Кет, — різко зупинився маг. — Мене дуже тішить, що ти знаєш основні закони некромантії. Але є речі, які тобі краще не знати…

Добре. Мовчу. Хоча… я ж у Академію вступаю, чи ні? Там і спитаю, що до чого з цим артефактом. А заодно дізнаюсь, чи можна оживити людину. Хоча… чи мені це треба?

— Дя… Магістре Волен, а хто ще знав, що в медальйоні душа цієї Сільвії? — спитала я, знову забігаючи вперед і повертаючись обличчям до мага.

— Не так вже й багато людей… Вступиш — я скажу, на кого перш за все звернути увагу.

— А зараз ніяк? — нахилила голову до плеча.

— Не все одразу, Катріно. Я й так тобі зайвого наговорив.

— Ой. Та гаразд. Цідиш, як малолітка дешевий ель крізь зуби, — поморщилась я.

Магістр широко посміхнувся.

— От Хук зрадіє. Щось давно ти йому корм не носила.

От… гидота. Іноді краще мовчати, так спокійніше живеться. Непорушна істина Кварталу Семи Шибеників.

***

– Отже, недостуденти, ласкаво просимо до Академії, – гремів бойовим рогом голос викладача фізичної підготовки. – Сьогодні ми дізнаємося, чим ви займалися протягом усього свідомого життя.

Я ледь не фиркнула. Ох, знала б ти, чим я займалася…

До речі, кількість охочих залишитися у стінах цього прекрасного закладу зменшилася. Не дуже сильно, але, на мою думку, точно на п’ять людей. І у мене була підозра, що причиною цьому не стільки відсутність знань на попередньому випробуванні, скільки незабутнє враження, яке справила магістр Тоері.

– Отже, викликаю по одному. Не топчемося, як стадо баранів. Швиденько на смугу перешкод.

– Ой, як мені страшно, – пропищало зліва від мене крихітне біляве створіння тоненьким голосом голодного кошеняти.

– Не переймайся. Нас же не вб’ють, врешті-решт, – несподівано для самої себе заспокоїла я її.

– Тобі добре говорити. А мене, якщо не вступлю, заміж віддадуть.

Теж мені біда. Тут деяким і голову відірвуть…

– Катріна Бірм, – крикнув фізрук моє ім’я, і я спритно підстрибнула до старту, кивнула лисій горі м’язів — мовляв, готова. – Марш! – заричав він так голосно, що мене ледь не повалило з ніг.

Ну і рвонула я – наче за мною гналася вся міська варта на чолі з бойовим магом.

Перескочила у три стрибки високі колоди. Пробігла по вузькій довгій дошці. І вхопилася за мотузку. Підтягнулася, розкачалася, зістрибнула на якусь сітку і понеслася до фінішу з усією швидкістю, на яку була спроможна. Легко.

Ну ось так я й думала, зігнувшись навпіл, спираючись на коліна і ловлячи повітря ротом.

– Непогано, – підсумував фізрук, щось малюючи у блокноті. – Візелія Арек.

– Склала? – не витримала я його мовчання.

Мене нагородили зневажливим поглядом.

– Так. Іди звідси до тієї дівчини.

– Навіщо? – ще не відновивши дихання, запитала я.

– На третє випробування, – отримала роздратовану відповідь.

– Що? Вже?

– Слухай, йди вже, не відволікай.

Ну от… а я ще дивувалася, що в магістра Волена характер огидний. Та вони тут усі такі…

Але говорити я, звісно, нічого не стала. Побрела без особливого ентузіазму у вказаному напрямку.

А от дівчина виявилася тією самою, що була на першому випробуванні. Навіть усміхнулася, схоже, впізнавши мене. Я теж усміхнулася.

– Катріна, так? – спитала вона. – Мене Санта звати.

– Дуже приємно.

– Ходімо. Ректора не варто змушувати чекати.

Ректора? Оце пощастило хоч десь.

Санта йшла швидко. Але це не проблема. Я до такого звикла. Завела мене в якусь аудиторію, де за столом сиділи Герольд Сольв, якийсь похмурий тип у чорному, і повітряна істота, щось схоже на те, що тремтіло від страху на випробуванні з фізпідготовки.

– Катріна, – усміхнувся ректор. – Радий, що ти не передумала.

Передумаєш тут.

– Не в моїх правилах міняти прийняті рішення, – усміхнулася у відповідь я.

– Похвально. Отже, почнемо.

Я очікувала чого завгодно, тільки не того, що ректор зробить якісь маніпуляції руками, і на столі з’явиться прозора куля розміром із середню диню.

– Поклади руку на кулю, – наказав магістр Солв. – І поклич силу.

Я слухняно зробила, як веліли. Хлопнула долонею по холодній скляній поверхні і уявила все точно так, як навчав магістр Волен.

– Стихійниця, – сказала повітряна істота, розглядаючи кулю, наповнену блискавками.

– Та ні, – заперечила я з подивом подивившись на похмурого типа, що сидів праворуч від ректора.

– Некромант, – сказав він.

– Але ж блискавки… – обурилася жінка.

– Чорні. Вона моя. У мене і так постійний недобір, – і, звертаючись до мене, спитав: – Ти сирота?

– Цілковита, – підтвердила я, ледве не вибухнувши сміхом через вираз обличчя магістерки і жадібний погляд некроманта.

– Ось бачиш. Кажу ж, моя. Вбивала?

Так тобі й скажу, навіть якби й так.

– Ні, звичайно, – зобразила я вселенський жах.

– Ну нічого. Всьому свій час.

Ось це мене взагалі ошелешило. Просто повністю.

Магістр Волен — просто душка порівняно з цими змієподібними. Куди я, чорт забирай, потрапила і де мої речі?!

– Катріна, вибір за тобою, – миролюбно сказав ректор, завдаючи мені чергового ступору.

– А так можна? – підняла здивовано брову. – Тоді факультет некромантів, – вирішила без самодіяльності.

– Моя ж ти радість, – розплився некромант у такій усмішці, що закортіло хоч зараз дати дьорну. – Клянуся, не пошкодуєш про свій вибір.

– Навіть не сумніваюся, – усміхнулася у відповідь я, відчуваючи, як за спиною зачинилися двері щуроловки.