Раді Вас бачити!

Темрява відступала неохоче, повільно, клаптиками. Вона ковзала вздовж тіла і згорталася кільцями біля ніг, немов змія… чіплялася тонкими джгутами за одяг, облизуючи стиснені в кулаки руки.

Мене хитало, ніби я щойно ступила на берег після довгого плавання і ще не звикла до твердої землі, або ж випила одним махом півпляшки міцного інейського рому. Мене нудило від того, що я побачила, пізнала, а голова крутилася від усвідомлення, скільки ще належить дізнатись. Моя голова відмовлялась мислити і розривалась на частини, а свідомість просто не хотіла приймати те, що бачили очі.

Чудовисько сиділо на тому єдиному стільці, який був важливою частиною скромного антуражу підземної лабораторії Абрахама Волена, і розглядало свої чорні кігті з найбільш зосередженим виразом, примружуючи зелені вогники очей. Воно виглядало розслабленим, ніби йому було глибоко начхати на мою думку про подію багато років тому, коли моя мати втратила свою справжню дочку, а якийсь некромант вирішив погратися в Єдиного.

– Що, все? – здивувалося ВОНО. – А тоді мені здавалося, що минула ціла вічність.

Як би дурно це не звучало, але мені саме так і здалося. Все це не вкладалося в моїй голові, через що та бурлила барабанним дробом у скронях і відмовлялась мислити.

Я похитнулась і, зрозумівши, що довго на ногах не втримаюсь, просто впала на кам’яну підлогу біля непритомного Абрахама, який і досі не приходив до тями. Підлога була холодною і, здавалось, не дуже сухою, але мені тоді було абсолютно байдуже. Для самозаспокоєння я з якоїсь причини поклала голову Волена собі на коліна і запустила пальці в його білі волосся. Поки він не в курсі, можна дозволити собі деякі маленькі вольності. Це якимось незбагненним чином заспокоювало.

Як би дивно це не звучало, але ця тінь мене більше не лякала, адже вона майже повернула мені життя. Майже як батько рідний. Страшніше було впасти і посварити собі щось дуже важливе.

Звісно, що цей типчик і той некромант — одна особа, це ще неперевірений факт. Але щось мені підказувало, що так і є.

– Щось на кшталт того… – нарешті видихнула я. – До речі, можна я тебе Рикаром називатиму? Здається, раніше ми обходилися без формальностей. Так? Ото й чудово, – підсумувала, не дуже переймаючись тим, що Рикар і не поспішав вставити слово. – То хто вона така? Твоя дружина? Коханка? Покинута наречена? За яку провину господар некромант упакував молоду жінку в перстень? – запитала я, розсіяно погладжуючи Абрахама по волоссю.

Дуже хотілося пити. Ні, хотілося випити. Бажано чогось такого, від чого у мене раптово злетить пам’ять і я забуду все, як страшний сон. Прокинусь вранці — або коли вдасться, з моторошним похміллям, вип’ю глечик води і знову ляжу спати. А наступного разу просто посміюсь над своєю хворою уявою.

– Моя гаряче любима сестра. Катріна Ролден, – прогримів некромант.

Опаньки! У цей момент чомусь захотілося розсміятися і кинути в цього невдалого актора гнилим помідором. Ні, актором він не був, а от сценаристу треба забрати ту траву, що він курив. І роздати її глядачам як компенсацію.

Ну от, Спритна Кет. Ростеш на очах, так би мовити, просто як пліснява в домі з протікаючим дахом. Якщо пів року тому ти була просто злодійкою з найгнилішого кварталу міста, вчора — прийомною племінницею тітки з п’ятого коліна, яку ніколи в очі не бачила, але яку страшенно любиш… То щойно ти стала власницею найвідомішого у світі прізвища темних магів і артефакторів, щасливою родичкою чогось незрозумілого у вигляді клубка темряви. Ось тобі, Спритна, й родовід у тридцять колін. Просила? Отримуй. Вражає. Єдиний, ти точно мене любиш. І що тут ще скажеш?

Подумати лише: сестра людини, що створив артефакт-тюрму для душ. І яка стала першою, кому не пощастило стати в’язнем артефакту і кому пощастило з нього вибратися. До речі, не забуду попросити «братця» дати списати закляття — якщо не зійду з розуму, колись знайду Сільвію, або просто подарую його Абрахаму на день народження. Треба тільки на красивому папері з золотими вензелями записати. Бо здається, що та скоромовка на два листи з виразом, читання якої може п’ять разів у рядку зламати язик зі зсувом, незапам’ятовна.

Я перевела погляд на статую новоспеченого родича, загорнутого в темряву.

Які почуття він відчував під час цієї розмови, було неможливо зрозуміти. Темрява так само вірно ховала його від усього світу навіть тут, де він і справді був хоч не богом, але чимось дуже близьким до того. Та мені, загалом, було байдуже. Слова про те, що та душа, яку ця нелюдь поселив у тіло маленької новонародженої мене… чорт… чи то я вселилась у тіло маленької доньки Соні? Можна з’їхати з глузду, доки розберешся. Добре хоч з ім’ям проблем немає. Подбав милий братець. Власне, його слова ніяк не викликали в мені відгуку в душі. Можливо, тому що я не усвідомила і не прийняла цей факт, а може, просто не вірила в реальність того, що відбувається.

– Вона була некромантом дивовижної сили і таланту, – розщедрився на подробиці винахідник тюрми для душ.

– Це ти зі заздрості її у кільце переселив? – спитала я, помічаючи, що деяким некромантам теж нелегко прийняти, що я і його сестра — одна й та сама особа. – Вона була, як і ти?.. Її теж викидало в це сіре місце? Як воно там називається?

– Тінь, – і, розуміючи, що я хочу більше деталей, Рикар продовжив: – Кожен світ, що існує у Всесвіті, знаходиться в певній площині. У ньому відбуваються певні процеси, течуть магічні потоки, що формують його як життєздатний або навпаки. Ці потоки завжди світлої життєвої енергії. Завдяки їй живі створіння проходять шлях від життя до смерті. І тільки померши, залишають ту саму пробоїну між світами, а самі йдуть за Грань. Не питай куди. Я поки не знаю і не хочу перевіряти. Кожен такий світ відкидає Тінь. У ній усе як би навпаки. Потоки темні, і життя, теоретично, неможливе…

– Якщо довго тут тинятись, можна захворіти?

– Якщо довго тут тинятись, можна померти, – підмітив братець.

Зрозуміла, вразилася. Це місце мені більше не подобається, ніж раніше.

– Стоп! Дорк казав, що темна енергія з-за Граней.

— Багато він знає. Я йому вже сто разів казав, що потоки ніяк не пов’язані з Гранню. У мене є одна теорія, що Грань — це просто злам між світами… ну, та що там… Я ще в Академії намагався йому це донести. А він усе одно не вірить і вперся, як старий баран… — розлютився Рикар, і темрява навколо нього завирувала, немов вода, в яку кинули камінь. — Ладно. Про що це я? А, так. Отже: темна енергія, що потрапляє у світ живих, зазвичай працює на те, щоб очистити те, що залишилось від людини, тварини чи рослини після смерті. Іноді буває перебір, і замість того, щоб розкластися, труп піднімається і починає псувати людям життя. І тоді на сцену виходять некроманти — ті, хто вміє керувати темною енергією. Або хоча б знають, що з нею робити. Але є ще одна каста магів — їх називають Ходячими в Тіні. Таких дуже мало. Якщо чесно, я був останнім, доки не з’явилась ти…

— Та Катріна, твоя сестра, теж була Ходячою в Тіні? — некультурно пер***ла я його вже вкотре за цей короткий розповідь.

— Ні. Їй не дісталося цього дару. Боюся, він пробудився в тобі тільки тому, що ти спочатку померла, а замість того, щоб покинути світ, зайняла нове тіло. Думаю, цей процес запустив проведений мною ритуал і те, що я його проводив саме в Тіні. Мабуть, саме це наблизило тебе до Грані настільки, що ти змогла бачити Тінь і навіть проникати в неї… — Рикар вскочив зі стільця і почав ходити кроками по кам’яному мішку, счепивши руки за спиною і щось бурмотячи собі під ніс.

Нудне видовище, що змушує задуматись, чи варто взагалі з цією людиною базікати?

— Почекай-но… Думаю… Мабуть… Ти… Ти, скотина некромантська, навіть уявлення не маєш, чим для мене міг обернутися твій ритуал? Так?! — я задихалась від обурення. — Може, це був експеримент?!

Від злості та обурення я міцно стиснула пальці і здригнулась, коли непритомний Абрахам зашипів. Але не прокинувся. І все ж руки я приберегла — на всяк випадок, щоб потім не доводилось пояснювати, хто на світлій некромантській голові дірку зробив. І що це за закляття таке? Хотілося б, щоб він хоча б після нього не почав пускати слину і невиразно мичати. Від цього, прости, Єдиний, братця можна чого завгодно чекати.

Рикар зупинився, покачався з носка на п’ятку і застиг.

Потім підійшов до мене і простягнув руку.

— Простудишся, Кет, а мені б ще племінницю. Тільки не одразу так. Ви з некромантом одружитесь, а потім вже потомство заводьте. Інакше моя родова гордість не дозволить залишити його в живих.

— О! І так теж? — проігнорувала я його благородний порив, і братець, знизуючи плечима, опустив руку. — А твоя родова гордість дозволила тобі дивитись, як я виживаю на вулицях Кварталу Семи Вішальників? Чому твоя родова гордість мовчала, коли я різала гаманці на ринку і біля Храму Єдиного просила милостиню? Знаєш, мені якось важко повірити, що ти, будь ти справжнім братом, дивився б на це…

— Впізнаю свою дорогу сестричку, — пер***в мене некромант. — Відразу з претензій і звинувачень. Ніби сказати: «Дякую, любий братцю, що не залишив мене далі в тюрмі томитися…»

— Це ще треба з’ясувати, братець ти мені чи хто. Чому ж ти не уточнюєш, що героїчно рятував мене з тюрми, куди сам мене й запхав? За що, до речі?

— Ти справді нічого не пам’ятаєш з того життя, що прожила до набуття нового тіла? — запитав він тоном, з яким охоронець зазвичай питає: «Ти що, мене за дурня тримаєш? А ну признайся, куди поділа кільце?»

— Абсолютно нічого, — відповіла я, відчуваючи всередині якусь порожнечу. Ця порожнеча лягла важким каменем на груди і тиснула так, ніби хотіла задушити мене назавжди. — Що я повинна пам’ятати, Рикар?

Некромант присів навпочіпки. Зелені вогники виявилися так близько, що мені на мить здалося, ніби за ними можна розгледіти чорні безодні очей, що належать Рикару Ролдену. І мені знову стало моторошно. Я й хотіла, і одночасно не хотіла, щоб він відповів на мої питання.

***

— Це була весна. Шкода, що ти не пам’ятаєш, якою гарною була та весна. Ти так любила наш сад. Щовесни він одягався у біле та ніжно-рожеве. А ти днями могла сидіти на лавці і дивитися, як зриваються квіткові пелюстки і кружляють у повітрі, підхоплені поривами вітру. Ти завжди була такою ж світлою і ніжною. Тебе хотілося захищати, оберігати, ховати від усього зла у світі, щоб не зламало, не покалічило… Все змінилося, коли померли батьки. Маму вбили розбійники, що напали на її екіпаж у передмісті Соонешо. А батько не повернувся з тасаверійських островів. Так ми залишилися вдвох. Ти змінилася. Я теж змінився, але ти стала не впізнаваною. Якщо до того ти завжди віддавала перевагу світлому і легкому одягу, то після — чорному, бордовому, темно-синьому. Якщо до того ти проводила багато часу з подругами, то після стала затворницею нашого маєтку. Я ледве зміг переконати тебе вступити в Академію. Але саме вона врятувала тебе від неминучого безумства…

— Подумати тільки, Академія магії та відьомства двічі врятувала мою душу від загибелі. Прямо якась доля…

— Щось подібне, — хитнула головою темрява. — Ти була дуже сильною магинею і здібною ученицею. І навчання, навантаження, заняття і практика, нові друзі поступово повертали тебе у цей світ. Ти навіть допомагала мені у моїх дослідженнях. Пам’ятаєш? Ах, так… ми могли добу не виходити з батьківської лабораторії. Власне, Артефакт Ролдена — наша з тобою спільна розробка. Хто б міг подумати, що він… — Рикар збився, ніби проковтнув кілька слів, які так і не наважився вимовити. Але через кілька секунд зібрався і продовжив: — Отже. Тоді була весна. Ми розібралися з однією невідповідністю у схемі закляття і святкували цю подію у ресторані «Вишневий сад». Ти, звісно, не пам’ятаєш, але ти шалено любила морозиво з вишневим джемом. Ось ми й обрали саме це місце. Ти була в червоній сукні. Вона неймовірно пасувала до твоїх темного волосся і великих карих очей. Я пишався тобою і трохи нервував через те, що чоловіки озиралися на тебе і затримували погляди. Ти танцювала і веселилася. Ми пили шампанське… а потім щось сталося. Найімовірніше, саме в шампанське щось підмішали… Наступного ранку до нас прийшла охорона. Тієї ночі був убитий молодий чоловік. Його тіло знайшли у провулку неподалік від «Вишневого саду», із слідами кривавого ритуалу. Якого саме, мені не сказали, як і не показали труп. Одна офіціантка пригадала, що цей молодий чоловік був одним із тих, хто танцював із тобою напередодні ввечері. І навіть це ще не було б вироком, якби через кілька днів якийсь бродяга не заявив, що бачив тебе в тому провулку — у той момент, коли ти розправлялася з невдахою-кавалером.

— Фатальна жінка я, виявляється, — хрипко пожартувала я, намагаючись не показувати, скільки смутку в душі викликає його розповідь. — А як тендітна ніжна істота, якою, за твоїми словами, я була, впоралася з чоловіком? Чи ніхто не задавався таким питанням?

— Задавалися, але не надавали йому особливого значення. Особливо після того, як знайшли твою скривавлену сукню. І все б нічого, з некромантами трапляється, можливо, вдалося б відкупитися і забути все, як страшний сон, але хлопець виявився не простим смертним, а сином містера Ліреля, прем’єр-міністра Об’єднаних Королівств. І про те, щоб зам’яти справу, не могло бути й мови. Світлі маги відразу згадали, що темні нібито — зло, а зло має бути жорстоко розтерзано добром. Справа загрожувала набути таких масштабів, що роздавила б магістрат. Світлі маги без жодних сором’язливостей нападали на темних, і було лише питанням часу, коли ті дадуть відсіч.

— І мене принесли в жертву, навіть не з’ясувавши, що саме я наробила. І ти це дозволив?

— Ти дозволила. Сказала, що вони тільки цього й чекають. І якщо все буде так, як вони хочуть, то війни між світлими і темними магами не уникнути. А хто переможе в ній? Правильно, ті, хто в ній зацікавлений. Це була твоя ідея — замкнути твою душу в перстень. Вчений до мозку кісток. Навіть у тій жахливій ситуації ти думала лише про те, як поекспериментувати і довести нашу теорію. Загалом, шляхом довгих переговорів з певними особами і засунення у їхні кишені непристойно великих сум золотом я все ж домігся, щоб мені дозволили на тобі поставити експеримент. І ти не повіриш, у мене все вийшло. Ти навіть уявити не можеш, як я боявся, що не вийде. Як довго готувався, перевіряв і перепровіряв. Одна помилка — і я втратив би тебе назавжди. Але все вдалося. Не хочу вдаватися в подробиці, просто скажу, що заздрю тому, що ти нічого не пам’ятаєш. Я теж волів би все забути. Коли все закінчилося, мені здавалося, що твій крик переслідуватиме мене вічно. Магістр Рендел вивчав ауру артефакту, записав його образ на носій і підтвердив, що зворотного ритуалу не існує і його розробка просто неможлива…

— Стоп, магістр Філ Рендел? Артефактор?

— Так. А що?

— Просто він зараз у мене читає артефакторику…

— Він просто фанат своєї справи і з Академії його тільки ногами вперед винесуть. Саме він багато допомагав нам, коли ми тільки думали, чи варто починати розробку артефакту.

— Угу. Вражаюча людина. Він досі згадує тебе з захопленням. Дивно, що зовсім не пам’ятає мене.

— Він уже не молодий… — знизав плечима брат. — Отже. Наступні десять років я лише і робив, що шукав… Зверни увагу, не сидів склавши руки, а шукав вихід.

— Спробуй тільки не шукати. Як ти з Сонею познайомився?

— Не повіриш, вона мене обікрала.

Після цих слів у мене вирвався короткий істеричний сміх. Але я відразу жестом дала знак продовжувати.

— На Святі Осінніх Вогнів, — продовжив Рикар. — Коли ми були дітьми, мама влаштовувала грандіозні прийоми. Але ти ненавиділа всі ті страви, що виглядали красиво, натовпи розкльошених гостей, вишукану і нудну музику. Тоді ми тікали у Квартал Ремісників, купували розбавлений сидр і танцювали до пізньої ночі, поки вистачало сил. А потім дивилися на вогні, що запускали у небо студенти п’ятого курсу Академії магії та відьомства. Ти тоді казала, що лише заради цього варто там вчитися… Потім нас сварили батьки, але це того варте було.

Він говорив, а я відчувала, як підступно щипає в носі. Як на очі навертаються сльози. Ні, я не згадала того, про що він говорив. Але саме це й було на***лючіше. У мене БУЛО нормальне дитинство. У мене БУЛИ родичі і ті, кому я була небайдужа. У мене БУЛО все те, про що я мріяла, загорнувшись у потерте тонке покривало і відбиваючись від таких же голодних, як і я, бліх і клопів. І якась сволота відібрала в мене це. У грудях гуркотіла справжня ненависть до цієї людини...

— Вибач, не хотів тебе засмучувати, — згадався Рикар, обережно витираючи сльозу з моєї щоки. — Відкладімо цю розмову.

— Е, ні. Давай, виливай всю страшну правду. Тільки давай про те, як тебе склалося зустрітися з Сонею Щасливою.

Рикар замовчав, але, мабуть, вирішивши, що я готова слухати, продовжив:

— Отже, це було Свято Осінніх Вогнів. Поки я стояв і дивився, як у небо піднімаються дивовижної краси ілюзорні звірі і птахи, квіти і все таке, ця... Вона поцупила мій гаманець. Можеш уявити таке? Самовпевнена пустушка. Правда, вона не здогадувалася, що на гаманець мага може бути накладений маячок. Тому мій ранішній візит став для неї сюрпризом. Звісно, я був трохи злий. Але врешті-решт ми змогли знайти спільну мову, а Соня добровільно погодилася повернути гроші і відпрацювати моральну шкоду.

У цю мить мені раптом пригадалося, як я стала «добровільною» помічницею Абрахама, і уявилося, як саме проходила ця душевна розмова. Тут погоджуєшся добровільно на що завгодно.

— І в чому ж була її неоціненна і необхідна допомога?

— Вона закрутила прем’єр-міністра.

— Та ну?

— Чесне слово. Чому ти, власне, дивуєшся? Вона була дуже гарна. Не ляльковою красою, а живою, справжньою. Як ти зараз. Потрібні були лише пара суконь і вчителі танців та етикету.

На цих словах я поглянула на сплячого Абрахама:

— Ти йому інструкцій не давав? Дуже схоже мислите.

— Дуже смішно.

— І для чого ТОБІ потрібен був цей маскарад?

— Власне, щоб добути відомості по твоїй справі.

— І як? Вийшло?

— Не повіриш, але так. Соня підслухала його розмову з якимось магом, з якої випливало, що бродяга, який свідчив у суді, насправді нічого й не бачив. Його там і близько не було.

— Дивно. А ніхто не подумав запитати, чого, чорт забирай, бродяга робив у Кварталі Квітучих Яблунь? Ладно. Припустимо, стража пронесла. На суді не було менталістів? Я ж не була під парканом жебрачкою. Та й справа не проста.

— Були, звичайно. Але за словами Соні, тоді цьому чоловіку підсунули якийсь амулет, про властивості якого я можу лише здогадуватись. А після цього його шукати вже не було сенсу.

— Та так... валявся він, мабуть, у якійсь калюжі, захлинаючись своїм безмежним щастям, — скривилася я. Хоча насправді це мені було зрозуміло. — І що потім? З Сонею щось трапилось?

— Соня чомусь вирішила, що може потрапити в вищий світ лише завдяки красі, кмітливості і вмінню тримати обличчя. А ще раптовій вагітності. Не тут-то було. Лірель, не дурень, вирішив перевірити історію Соні, перш ніж вести її до вівтаря. І він дізнався більше, ніж очікував. Соню вигнали з його дому, але коли почалися пологи, він все ж вирішив бути присутнім. Думаю, щоб забрати тебе і виховувати, можливо, якщо не як законну доньку, то хоча б як бастарда. Ну а що було далі — ти знаєш.

М-м... і що тут скажеш? Нічого.

— Чому ти не повернувся за мною до Шибеників? — спитала я, якось образливо.

— Не вийшло, — зітхнула темрява. — Насправді перстень мені віддали на зберігання лише тому, що ніхто не вважав можливим повернути тебе. Ти вважалася мертвою з моменту проведення ритуалу створення Артефакту. Але щоб уникнути моїх експериментів, перстень перевіряли, порівнювали з образом раз на місяць. І, як ти розумієш, мені було нічого пред’явити магістрату після ритуалу прищеплення душі. Мені довелося втікати…

— Куди?

Тінь зам’ялася, але відповіла.

— На острови.

Ну, це теж зрозуміло. Жити всі хочуть.

— Ти казав, що у бродяги був амулет… як думаєш, хто міг йому його дати?

— Зрозуміло, що той, кому було вигідно, щоб правда не сплила.

Догадка клацнула в голові, як замок, що відчиняє чергові двері.

— Добре. Ще одне питання — і ми розходимося. У якому виробі зберігався образ артефакту? Це теж був перстень?

— Ні. Це був медальйон. Срібний медальйон з великим каменем. Схоже, онікс.