Раді Вас бачити!

У невеликій спальні панував напівморок.

Пахло в’ївшимся в меблі тютюновим димом, якоюсь гострою пряною травою, восковими свічками та кров’ю. Цей приторно-солодкий запах був особливо відчутний.

Єдине вікно закривали не надто нові, але щільні штори, і неможливо було зрозуміти, котра година доби чи яка пора року. Ніби ця кімната була маленьким, ізольованим від усього світу островом. По стінах танцювали оранжеві відблиски нервово тремтячих пелюсток полум’я, істерично чіпляючись за чорні гніти обгорілих свічок.

Я знала, що це за кімната. Пам’ятала її. Питання лише — яким апостолом я тут опинилася? Чи, може, це сон, видіння, якась примха? А може, я вже того… і Абрахам носитиме мені квіти на могилу, зарослу травою. Хоча від нього чекати можна… здається, ні. Це чудовисько вирішило мені шоу влаштувати. Сподіваюся, принаймні.

Хай там як, усе тут було мені знайоме. Цей покосившийся, що спирається на стіну, мов хворий старий, шафа, яка колись, мабуть, була схожа на бравого адмірала на швидкохідному кораблі, готового грудьми прокладати шлях крізь лютих хвиль. А зараз від її вражаючої краси залишилися лише відгомони. Покороблене дерево, облізлий лак, трухляві ніжки — немов болячки, любовно вирощені холодним, сирим морським вітром — перетворили її на жалюгідне видовище.

Пам’ятала це крісло з моторошної, хай буде — гірчичного кольору оббивкою, в якому зараз сидів дивного вигляду чоловік. Хворобливо худий, із жовтуватою шкірою, впалими щоками і сивим коротким волоссям, з колючим гострим поглядом чорних очей. Доглянуті руки з довгими пальцями, обвішаними перснями, перегортали сторінки книжки, зовсім не звертаючи уваги на те, що відбувається у кімнаті. Не пригадую, щоб у Кварталі Семи Шибеників такі ходили в гості. Та ще й у дім Соні Удачливої. Точніше, в одну з її квартир на другому поверсі будинку аптекаря Рівера. Зазвичай мати не приймала гостей там, де жили її діти. Та й не пам’ятаю такого.

Зате Рівера я пам’ятала навіть краще за власну матір.

Такий собі середнього зросту, віку і комплекції чоловік. Трохи сивуватий і надзвичайно чуйний. Особливо добре відгукувався на дзвін монет, з якоїсь причини.

Кожен житель Кварталу Шибеників хоч раз у житті бував в аптеці Рівера. Хоча це й не дивно. Адже цілителі ходять туди гуртом, щоб лікувати з доброти душевної міську бідноту… Ладно, жартую, але аптекар справді був найпотрібнішою та найшанованішою людиною у Кварталі.

Пронизливий крик розірвав тишу. І лише тепер у напівмороку я побачила, як корчиться на простирадлах у родових муках жінка. Моя мати.

Зараз вона була молодша, ніж привид, що залишився в підвалі Абрахама Волена. Не дуже значно, але помітно.

Мокре волосся прилипло до чола й шиї. Промокла наскрізь від поту сорочка ніжно облягала тіло. Кісточки пальців, що стиснули простирадло, побіліли. Тріщали сухі, обкусані губи, і наповнилися кров’ю білі очей. Я підійшла ближче, стала майже біля самого ліжка, але ніхто мене не помітив, не звернув уваги на мою незабутню персону.

— Мамо?! — покликала я, сподіваючись (або боячись), що вона відгукнеться на мій голос.

Та ні. Мене справді ніхто не бачив і не чув.

Її крик перетворився на виття, і вона безсилою впала на ліжко.

Між її зігнутих у колінах ніг метушилася жінка років сорока, не надто охайного вигляду. Хустка на голові сповзла набік, але, здається, вона цього навіть не помітила, зосередившись на тому, щоб допомогти породіллі.

Ще один перейм. Крик, від якого мені стало зовсім погано. Чоловік, що сидів у кріслі, витягнув із внутрішньої нагрудної кишені люльку, набив тютюном і клацнув пальцями. По кімнаті розлився їдкий гіркий запах дорогого тютюну. Маг… Але мені було якось не до нього.

Що б не сталося в моєму житті, я ні за що не буду народжувати. Потрібно бути кимось дуже нездоровим, щоб так мучитися добровільно? Жах.

— Нічого не вийде, — сказала повитуха, піднімаючись на ноги і витираючи руки об фартух. — Дитина лежить неправильно. І я не можу дістатися до неї, щоб поправити положення. Потрібен маг-цілитель, або вона, і дитина до ранку відправляться за Грань.

Чоловік відірвався від читання, видихнув клуб сизого диму і задумливо подивився на повитуху, потім на породіллю, мабуть, щось вирішуючи. Встав і, кинувши книгу туди, де ще секунду тому сидів, сказав:

— Так навіть краще. Коли все закінчиться, поховайте їх по-людськи.

На книгу впала невелика торбинка, дзвінко звякнули монети. І, більше ні слова не кажучи, він вийшов з кімнати.

Повитуха так і залишилася стояти з відкритим ротом.

— Ось сволота… — прошепотіла вона крізь зуби, витираючи руку з кров’ю носа. — Щоб тобі пальці крутило. Щоб ти здох. Щоб тобі…

Ага. І не тільки пальці. У той момент я щиро співчувала цій жінці.

Не перериваючись і сварячи недавнього відвідувача, вона знову повернулася до роботи, не втрачаючи надії врятувати хоч когось.

— Давай, Сонєа, ти впораєшся. Не можеш не впоратися, — заспокоювала вона мою матір, пережидаючи наступний перейм.

Знову скрипнули двері.

— Пішов до біса, нелюде! — викрикнула повитуха, не відриваючись від роботи ні на секунду.

А я могла відвернутися. І побачила людину, чоловіка, з ніг до голови загорнутого в чорне.

За ним увірвався порив вітру, який тут же, мов голодний пес, злизав вогонь на кількох розплавлених свічках. Стало темно і похмуро. Ну, не так щоб дуже темно. Пара свічок усе ж горіла, але все одно було моторошно.

Напівморок зробив своє.

Коли гість скинув капюшон, я вже морально готувалася побачити найрогатішого у плоті.

Та ні. Худе обличчя, вкрите щетиною, синці під очима, здається, гість або дуже-дуже шанує тасаверійську траву, або не спав добряче щонайменше тиждень. Тонкий гострий, наче дзьоб дятла, ніс і тонкі синюваті губи. І все було б нічого, симпатичний чоловік, якби не абсолютно чорні, наче темрява на дні Пекла, очі. Некромант. Ну, мамо… недобре брехати малим, з магами вона не водиться. Та й так, звісно.

— Дуже гостинно, — усміхнувся він. — А мені здавалось, тут просили про допомогу.

— Геть звідси! — абсолютно не своїм голосом прокричала мати, піднявшись на ліктях.

— Вперта, горда дурепа Сонєа, готова вбити себе і дитину, щоб показати, яка вона незалежна. Не здивувала ні на грам.

— Я не циркач, щоб дивувати! — проревіла вона, і обличчя її спотворилося в спробі стримати новий приступ болю.

Чоловік усміхнувся і, зовсім не звертаючи уваги на обурення моєї матері, розстебнув застібки плаща, скинув його просто на крісло поверх тієї самої книги і мішечка з монетами для поховання. Плащ, просякнутий вологою, гидко плюхнувся в крісло і заридала великими краплями, що одразу збиралися в калюжі під кріслом. Там що, злива чи потоп на вулиці? І тут же за вікном гримнуло так, що задзеленчали шибки в рамах.

Некромант зняв рукавички, що послідували за плащем. Потім вимив руки в тазику, що стояв трохи далі на журнальному столику, закотивши рукави вище ліктів.

— Йди геть, — відштовхнув він повитуху, яка, до слова, не дуже й опиралася, і вчепився в коліна породіллі, що одразу спробувала їх розсунути. — Не рухайся. Просто подивлюсь. Щасливий і нервовий батько, як я розумію, звалив першим. Він з тих нервів нахилився до поросячого крику «У Рохаса»? Не кажи. Мені все одно.

У відповідь почувся крик, який мати цього разу не змогла стримати. Повитуха, не зовсім розуміючи, що відбувається, ніяково переступала з ноги на ногу і поглядала на двері, мабуть, думаючи, що тепер вона тут зайва.

— Не лізь до мене. Будеш ставити експерименти на своїх дохляках.

— Не питання. З тебе і почну. Судячи з усього, залишилось зовсім недовго. Максимум пів години — і все. Уже відкрилася кровотеча… — і, озирнувшись на повитуху, спитав: — Вино є? За келихом червоного час іде швидше.

Жінка, мабуть, усвідомивши, хто перед нею стоїть, різко стала кольором обличчя нагадувати матеріал для експериментів некроманта. І кивнула так старанно, що хустка, і так уже сповзла вбік, зовсім злетіла.

— С-сволота… — прошепотіла мати. — Зроби вже щось.

— О-о-о-о, і варто було чванитися? — розтягнув він посмішку кота, до якого прийшла миша за сиром, і поклав руки їй на живіт. — Ну, готова? Буде трохи боляче.

Трохи! Уявляю, що їй зараз доведеться пережити.

На підтвердження цієї думки мати заорала так, що здавалося — її просто розриває зсередини.

— Тихо-тихо, моя хороша, — зовсім іншим тоном заговорив некромант, м’якше, ніби дитину вмовляв. — Вже не буде так боляче. Тільки не смій втрачати свідомість. Зрозуміла мене? Давай тепер — вдих-видих. І тужимося, Сонєа, тужимося.

Далі все пішло веселіше і швидше. І вже через п’ять хвилин на скривавленому простирадлі лежало щось синє, зморщене й без жодного ознаки життя.

Мати судорожно схлипнула і спробувала піднятися, щоб дотягнутися до тіла. Але маг не дозволив, стиснув у обіймах, притиснувши голову до свого плеча.

— Ні! Будь ласка, ні!! Лише не це. Рікаре, зроби щось!! Будь ласка…

Істеричний хрип матері змушував здригатися і дрижати, наче скрегіт кігтів по склу. Хотілося провалитися крізь землю, щоб не бачити цього. Внутрішньо все переверталося, але як це зупинити — я не уявляла.

— Сонь, я не Єдиний... — упавшим голосом сказав той, кого вона назвала Рікарем.

— Ти некромант. Ти кожного дня дражниш смерть! — вчепилася вона в його піджак. — Я зроблю все, що хочеш. Зникну. Розірву всі зв’язки з Лірелем… більше ніколи Горвіг не почує про Соню Удачливу.

Слова перемежовувалися схлипами, зриваючись на кілька звуків і розбиваючись, не досягаючи мети.

— Ох, Сонєа… — чоловік відпустив її і повернувся до немовляти. — Я нічого не обіцяю. І — прошу тебе, не рухайся, що б не сталося.

Мати кивнула. На її обличчі відбився такий спектр почуттів, що я навіть засумнівалася, чи це вона. Зазвичай вона не показувала емоцій. А зараз…

Некромант встав, бережно взяв на руки дитину і підійшов до столу, на якому стояв таз із водою.

— Вилий воду, — напружено наказав він повитусі, яка так і стояла ні живою, ні мертвою, не наважуючись ні піти, ні рухнути.

Вона, наче цього й чекала, схопила таз і вибігла з кімнати, щоб за мить повернутися.

— Тепер налий води.

Почулося плескання. За не дуже широкою спиною некроманта відбувається було видно не дуже. Але щоб підійти ближче, мені довелося зібратися з духом. І все ж цікавість підштовхнула. Бо було дуже цікаво, що він задумав.

Та ближче, ніж на крок, я не змогла себе змусити підійти.

— А тепер іди, — м’яко, але якимось зловісним тоном сказав Рікар. Саме той тон, коли тебе посилають і ти краще йдеш, аніж з’ясовуєш «за що?» або «з якого права?»

Жінка не була прихильницею ризикувати долею і швидко втекла, щільно зачинивши за собою двері.

Рікар важко зітхнув, ніби збирався зрушити з місця Дівенські скелі, і опустив дитину у воду. Її було рівно стільки, щоб повністю покрити немовля. По поверхні води миттєво поповзли яскраво-червоні ниточки ще не згущеної крові.

Мене знудило. Комок гіркої жовчі підступив до горла. І бажання втекти якомога далі стало нав’язливим.

– Ну… Єдиний, допоможи… – видихнув некромант, і світ миттєво став сірим.

І от тепер мені стало по-справжньому страшно. Навколо Рикара клубилася та сама темрява. Чорна і густа. Маленька, мов горошина, душа немовляти в цей самий момент торкнулася ниток раптово утвореної прорізі у світ за Гранню і розчинилася у райдужній павутині.

– Ч-чорт! – прошепотів некромант, стискаючи кулаки так, що його злість стала майже відчутною.

Та в цей момент він озирнувся на матір, що сиділа на ліжку, стискаючи простирадло і напружено кусаючи губи. Кілька митей він просто дивився на неї, а потім, мабуть, щось вирішивши, зняв із пальця срібний перстень із величезним чорним каменем.

– О Єдиний… На що ж ми тільки не готові заради любові… – сказав він темряві, що крутилася навколо тазу.

Після цих слів він простягнув руку над тазом і маленьким ножем, схожим на ті, що видавали в Академії, полоснув собі зап’ястя.

А далі все було немов у поганому сні.

Кров тонкою цівкою текла у таз, фарбуючи воду в червоний колір. Дивно, що саме кров не втратила кольору в цьому міжсвітті. Хоча чи це дивно?

Темрява зростала, підживлювана словами заклинання. Заповнювала приміщення. Відрізала некроманта від усього зовнішнього світу.

Я зробила крок уперед. І даремно. Бо в цей момент над столом, здавалося, вибухнула зірка, засліпивши мене блакитним світлом.

– Ти все ж не витримав нашої розлуки? Чи совість замучила? – запитав блакитний силует.

– Подумав і вирішив дати тобі шанс, Катріна.

– Правда? Як мило з твоєї сторони. Але я не просила тебе. Мене цілком влаштовувало становище в’язня кільця. Є час подумати про вічне. Тим більше саме ти мене туди поселив. Чи я щось плутаю?

– Я не питав тебе.

З цими словами некромант почав читати інше заклинання.

Темрява знову наважилася. Піднялася, накрила душу і буквально втиснула її в маленьке тільце, що лежало під водою.

Стало так темно, що здавалося — навіть дихала я згустками темряви. Хоча я сумнівалася, чи дихала взагалі.

Все змінилося за мить.

Знову повернулися барви. Звуки. Запахи. Кімната знову стала такою, якою була до ритуалу.

Рикар буквально вирвав дитину з води і поклав на ліжко.

– Давай. Ти сильна дівчинка, – заохочував він маля, поклавши долоні з довгими тонкими пальцями на тільце.

І справді, за мить малеча закашлялася, а потім слабко, але впевнено запищала.

Мати, що до того боялася навіть рухнути, немов виринула з-під води, судомно вдихнула і розридалася, взявши дитину на руки.

Ніколи не бачила її такою. Слова подяки перемежовувалися схлипами. Руки тремтіли, притискаючи дитину до грудей.

– Назви її Катріною, – сказав некромант, піднімаючи свої речі зі стільця і, не озираючись, вийшов з кімнати.

А мене знову накрила та сама темрява.

Вистава для однієї дівчини закінчилася.

Занавіс.