Початок березня.
Прекрасний березневий вечір. За вікном падали невагомі сніжинки, віяв холодний вітерець, а в будинку було так тепло та затишно! Злата сиділа у великій вітальні, де на пухнастому килимку мирно спала німецька вівчарка. Зручно вмостившись у м'якому кріслі біля каміна, дівчина дивилася, як танцюють яскраві язики полум'я, що зачаровують – магією вогню можна милуватися вічно! Занурюючись в особливу, унікальну атмосферу будинку, Злата прислухалася до звуків, від яких їй ставало так спокійно й світло на душі. З кухні, крізь прочинені двері, долинали голоси батьків, а з другого поверху ‒ ледь чутна, ніжна мелодія: Соня грала на синтезаторі, витягуючи з клавіш чарівні ноти, які доповнювала цей вечір, надаючи йому ще більше гармонії та душевності. Тихе, розмірене цокання годинника на камінній полиці заспокоювало, а мирно потріскуючий вогонь звільняв думки від негативу.
Рідна домівка – найкраще місце на планеті! Тут завжди пахне дитинством і в пам'яті спливають фрагменти яскравих картинок. Це місце, де завжди люблять і чекають.
— Златочко, — лагідний тихий голос матері перервав її роздуми. — Ти тут? — Віра Петрівна підійшла й поставила на столик невеличку тацю з чашкою гарячого зеленого чаю і вівсяним печивом. — Він дуже гарячий! — попередила вона, сівши поруч на підлокітник крісла.
— Спасибі, мамо! — Злата підняла вдячний погляд на свою матір. Вона кожною клітинкою відчуває любов матері, яка міститься в кожному русі, слові, жесті. Багатозначно усміхнувшись мамі, Злата із задоволенням бере своє улюблене печиво й відкушує маленький шматочок.
— Ти як себе зараз почуваєш? — запитала Віра Петрівна, ні на хвилину не перестаючи турбуватися про стан Злати.
— Мені дуже добре, — не перестаючи посміхатися, Злата щокою притулилася до плеча матері. — Не треба так часто питати про моє самопочуття. Не хвилюйся ти так, мамо!
— Не можу інакше, — ледь чутно промовила Віра Петрівна, поправляючи її шовковисте пасмо, яке недбало спало на обличчя. — Ярослав приїде завтра?
— Так. Повинен. Хоча...дивно, що досі не зателефонував мені, — в голосі Злати пробігли тривожні нотки. — Тільки вранці смс написав ‒ і все. Я зараз наберу його.
— Добре, — кивнула Віра Петрівна. — А я до Соні загляну, — вона дбайливо прикрила ноги Злати теплим картатим пледом і делікатно вийшла з вітальні. Коли за Вірою Петрівною зачинилися двері, Злата взяла телефон і почала водити пальцем по сенсорному екрану, набираючи номер Ярослава.
— Привіт, сонечко! — відповів Ярослав через пару секунд. — Я саме збирався тобі телефонувати. Ти як там? Все добре?
— Так. Все добре, — швидко протараторила Злата. — Зі мною все нормально. Ти захворів? — стурбовано запитала вона, почувши його хриплуватий голос.
— Так. Трохи, застудився. В горлі трохи дере. Але ти не переймайся! Це дрібниці, — запевняє Ярослав. — Я вже сходив в аптеку й купив все, що потрібно. Тільки ось... — він на секунду замовк. Злата чує його важке дихання. — Я не можу завтра до тебе приїхати. Не вистачало, щоб ще й ти захворіла через мене. Мені краще поки залишитися вдома.
— Як же так?
— Кохана моя ... — сумно зітхнув Ярослав, почувши по голосу Злати, що вона дуже засмучена і схвильована. — Як тільки одужаю, обов'язково до тебе приїду. Зі мною все буде нормально. Не нервуйся тільки, будь ласка! Тобі не можна! — він говорив повільно, переривчасто, через силу видавлюючи з себе кожне слово. — Я кохаю тебе і дуже сумую за тобою.
— Я теж сумую і сильно кохаю, — прошепотіла йому у відповідь Злата. Завершивши розмову, вона ще кілька секунд дивилася на згаслий екран. На серці їй раптом стало сумно і неспокійно, а тіло охопило внутрішнє тремтіння. Повільно опустивши ноги на підлогу, Злата піднялася з крісла і, підійшовши до каміна, підкинула у вогонь пару полін. Жовте полум'я, немов нагадавши про свою рушійну силу, зі тріском люто спалахнуло. Воно вже не здавалося таким заспокійливим і мирним. За вікном розгулявся вітер і з новою силою вдарив гілкою дерева по склу. У цей момент вівчарка смикнувши вухами, різко підняла свою насторожливу мордочку. Немов переконавшись, що все в порядку і немає ніякої небезпеки, вона солодко потягнулася і, знову опустивши голову на передні лапи, продовжила дивитися безтурботні собачі сни. А настрій Злати враз змінився. Тривожні думки про Ярослава не давали їй спокою. Вона намагалася триматися, переконуючи себе в тому, що у нього всього лише застуда, але це у неї зовсім не виходило ‒ внутрішній голос настирливо шепотів зовсім інше. Відчувши хвилювання мами, крихітка нещадно затарабанила ніжками. Щоб пом'якшити відчуття, Злата приклала долоні до живота і почала повільно крокувати по всій кімнаті. У неї з'явилося непереборне бажання поїхати додому. До Ярослава.
