Раді Вас бачити!

Була субота. Прекрасний осінній день. Погода шепотіла, ласкаве сонечко дарувало приємне тепло. Воно вже не пече по ‒ літному, його світло пом'якшало і вже не так сліпить очі. Небо змінилося, ніби воно стало ближчим. І вітер по ‒ іншому колише дерева.

Злата вирішила зайнятися домашніми клопотами й розібратися з деякими речами. Справ було багато, адже її не було деякий час вдома. Коли прийшов Ярослав, вона саме вже все закінчила.

— Привіт! — посміхнулася Злата, відчиняючи йому двері. — Заходь!

— Привіт, золотко! — Ярослав переступив через поріг і ніжно поцілував її. — Злат, з тобою все в порядку? — схвильовано запитав він, коли побачив, як Злата опустивши голову, сперлася рукою об стіну.

— Не турбуйся, — відповіла вона. Їй зовсім не хотілося, щоб Ярослав хвилювався через неї. — Я просто трохи втомилася. Мені потрібно присісти.

— У тебе щось болить? — Ярослав посадив її на диван. — Скажи мені!

— Ні, я ж кажу, все нормально! — збрехала Злата. Насправді у неї знову почав боліти живіт та паморочилося в голові. Вона відчувала постійне відчуття розбитості.

— Ти хочеш чогось? — запитує він, не відпускаючи її руку.

— Пити.

— Я зараз! — Ярослав швидкими кроками попрямував на кухню. Він побачив на столі апельсини й вирішив принести Златі свіжовижатий сік. Апельсиновий – її улюблений. Коли Ярослав повернувся, Злата вже спала. Підігнувши ноги, вона тихенько посопувала. Ярослав беззвучно підійшов до неї. Поставивши склянку, він укрив Злату пледом і присів поруч на дивані. Насупившись, хлопець уважно вдивлявся в її бліде спляче обличчя.

"Що ж з тобою таке?" — він доторкнувся рукою до її чола.

"Невже захворіла?! Господи, що ж мені з тобою робити?" — піднявшись з дивана, Ярослав розгублено вийшов з кімнати. Він дістає телефон й набирає номер Кіри.

— Привіт, Ярославе! — чує він її веселий голос.

— Привіт, Кірочко! Що ти робиш зараз?

— У парку з собакою гуляю. Щось трапилося?

— Як тобі це сказати? Тут така справа... Ти можеш до Злати під'їхати? Щось вона мені не подобається останнім часом, якась млява, її постійно на сон хилить. Мені здається, що у неї температура. Я не знаю що робити! Вона саме заснула. Я боюся залишати її одну, а у мене важлива зустріч через годину, я не можу її скасувати.

— Ви до лікаря зверталися? — занепокоїлася Кіра.

— Та я говорив їй!

— А вона що?

‘ — Каже, що вони її дістали, і так вже в печінках сидять, нехай йдуть на хрін, що нікуди вона не піде!

— Що так і сказала?!

— Дослівно!

— Злата у своєму "стилі", — пробурмотіла Кіра. — Гаразд, Ярославе! Я зараз приїду...

Коли Кіра вже піднімалася на п'ятий поверх, Ярослав уже чекав її на сходовому майданчику.

— Кірочко, дякую, що приїхала! Проходь! — він запрошує її у квартиру і заходить слідом за нею.

— Що тут у вас? Злата в спальні? — пошепки питає Кіра.

— Ні, вона у вітальні. Я щойно заходив до неї. Спить ще. Я так хвилююся за неї! Може, лікаря все ж викликати?

— Ага! Щоб вона потім нам влаштувала! Ярославе, заспокойся! Не панікуй завчасно. Дочекаймось, коли прокинеться, а там видно буде.

— Гаразд, — неохоче погодився Ярослав. — Тоді я побіг. Потім зателефоную. Її телефон я вимкнув, тому, що телефонують часто ...

— Іди! Не хвилюйся! Спокійно займайся своїми справами! Я догляну за нею. Все буде добре, — запевняє Кіра, зачиняючи за ним двері. Вона ще раз глянула в прочинені двері вітальні й, щоб не шуміти, тихо увійшла на кухню. Потрібно Златі щось поїсти приготувати, поки вона спить.

— Мдаа... Не густо. І чим вона тільки харчується? — невдоволено промовила Кира, глянувши в напівпорожній холодильник. Відчуваючи себе, як вдома, вона почала активно господарювати на кухні. Закінчивши готувати, Кіра сіла на стілець і почала гортати жіночий журнал за чашкою чаю.

"Щось вона не прокидається довго. Треба поглянути як вона..." — занепокоїлася Кіра. Вона вже зібралася підніматися з місця, як почула тихі кроки, що наближалися.

— Кіро?! Привіт! — Злата зупинилася біля дверей і здивовано подивилася на подругу.

— Златочко, привіт! Прокинулася вже? Слава Богу! Їсти будеш? Я супчик приготувала.

— Ні дякую. Я не хочу, — сонно пробурмотіла вона.

— Ну, Злат! Я ж старалася! Ти хоч їла сьогодні?

— Мабуть. Не пам'ятаю, — відмахнулася Злата. — А де Ярослав?

— Пішов у справах. Я дивлюся, він ними серйозно зайнявся.

— Точно! Він же казав мені про це, — пригадала Злата. — Якась зустріч. Він виставку планує. Ще й атестація почалася. У нього обов'язково все вийде, — впевненим тоном вимовила вона. — А ти що тут робиш? Чому не розбудила мене?

— Ярослав хвилюється за тебе, тому попросив приглянути за тобою.

— Навіщо? — Злата підняла брови.

— Каже, що ти погано себе почуваєш.

— Він надто все драматизує. Я просто втомилася, — Злата підійшла ближче. Поправивши плед на плечах, вона щільніше закуталась в нього і сіла на кухонний диван.

— Кіро, трясця! Фу! Ти, що на себе цілий флакон парфумів вилила?! — Злата скривилася від огиди та демонстративно прикрила ніс рукою. — Який запах противний!

— Злато, ти з глузду з'їхала? — Кіра дивиться на Злату великими очима. — Це дуже хороші парфуми! І, між іншим, дорогі! Я весь час користуюся цим ароматом! З яких це пір він почав тебе дратувати? Так, стоп! А ну подивися на мене, подружко! Ти часом не "це"?

— Якщо ти хотіла мене зачепити, то тобі це вдалося! — вираз обличчя Злати різко змінився. В її очах відбився біль.

— Ну ти чого? Я ж зовсім з інших намірів! Адже все на це вказує: ти погано себе почуваєш, у тебе немає апетиту, тебе дратують запахи! Прислухайся до себе! Невже ти нічого не відчуваєш? Зроби тест на всякий випадок!

— Навіщо? Мені це не потрібно! — Злата не бачила в цьому ніякого сенсу.

— Ну ти й песимістка!

— Я – реалістка!

— Я серйозно кажу, зроби тест! Це складно хіба? — не вгамовується Кіра.

— А я кажу, відчепися від мене! — злиться Злата. У цей момент у Кіри задзвонив телефон.

— Це Ярослав! — каже Кіра, натискаючи на зелену кнопку. — Так, Ярославе! Ну, що там у тебе? Слава Богу! Так, вона прокинулася вже. Психує трохи, — весь цей час дівчина поглядала на Злату, яка лише фиркнула у відповідь. — Ага, давай! Чекаємо.

— Що там? — запитала Злата, коли Кіра вже закінчила розмову.

— У нього все добре минуло, — доповідає вона. — Незабаром приїде. Сказав, що спочатку додому забіжить, переодягнеться, а потім до тебе.

— Добре, — відповіла Злата. — Я дуже хочу, щоб він скоріше приїхав.

— Злат, а тобі не здається, що вам вже пора з’їхатися та жити разом?

— Кіро, ми самі розберемося, добре? Не діставай мене!

— Та не нервуйся тільки! Не заводься! — Кіра намагається заспокоїти її. — Я просто люблю вас і хочу, щоб ви були щасливі! Ви дуже близькі й дорогі для мене люди! Я дійсно хочу, щоб все було добре. За Ніку з Ігорем я теж хвилююся. Мені здається, що у них не все так просто, — зітхнула дівчина. — Але вона мені нічого не каже! Я бачу, що вона переживає. Може, ти з нею поговориш?

— Хто? Я?

— Ну так. Ти ж психолог!

— "Ти ж психолог!" — передражнила її Злата. — Як часто чую цю фразу! А тепер послухай мене уважно, що я тобі скажу! — з усією серйозністю заговорила вона. — Перш за все, я – ЛЮДИНА! У мене є звичайні потреби, які я враховую, своя позиція, особистий світ і кордони, цінності та правила, які я нікому не нав'язую, але хочу, щоб про них знали й поважали. У людей дуже спотворене уявлення про те, що може робити й що не може робити психолог. Я не поспішаю на допомогу, коли мене про це не просять! У таких ситуаціях моя допомога марна. Я стримую себе навіть тоді, коли діагноз очевидний і дуууже хочеться сказати: "Ти ж хворий, йди, лікуйся". Тепер ти розумієш, чому я не буду розмовляти з Веронікою про те, про що ти просиш? Треба, щоб вона сама цього хотіла! — вона відповіла на своє ж запитання. — Це я можу зробити тільки в тому випадку, якщо я бачу, що людина хоче, про щось поговорити, але не наважується! А за Нікою цього я не спостерігаю. Вона дуже розумна, освічена дівчина, і я думаю, що вони самі в усьому розберуться. До того ж... — Злата посміхнулася. — У мене не такий великий досвід у сфері психології! Багато людей вважають, що у психологів не буває конфліктів з іншими людьми, тому вважають, що саме вони повинні в різних ситуаціях переводити спілкування в конструктивне русло.

— А з собою? З собою ти борешся? — запитала Кіра, яка весь цей час слухала Злату і не перебувала її, йдучи на зворотний зв'язок.

— Якби я не боролася з собою, то Ярослава зараз би не було поруч зі мною! І я можу чесно розповісти про свої переживання, не боюся здатися безглуздою, смішною або зухвалою. Але знаєш, багато залежить ще від того, в якому оточенні ти знаходишся, — розмірковує Злата. — Я часто ловлю себе на тій думці, що навколо мене багато хороших людей! І мені є за що дякувати долі. Я обожнюю це місто, у мене є улюблена робота, батьки, які мене розуміють і завжди підтримують, хоча вони не завжди розуміють Соню! У мене класна, неординарна сестричка! Навіть кішка приносить чимало радості! — вона кивнула на Аську, яка гордо піднявши хвіст, м'яко ступала лапками по підлозі. — Ярослав ... Завдяки йому я дізналася, що таке кохати по - справжньому! У мене є прекрасні друзі. Та в мене найкраща подруга на світі! — засміялася Злата, і з такою щирістю обняла Кіру.

— Златко! — вимовляє зворушена цими словами Кіра. — Ти теж у мене найкраща! Дякую за те, що ти є в мене!

— Але при цьому ... — продовжує Злата, задумливо опустивши погляд. — Є таке відчуття, що у моєму житті є якийсь "пробіл". Ніби чогось не вистачає. Це не дає мені повністю відчути себе щасливою. Стає так боляче від того, що існують речі з якими ти повинен змиритися.

— Злат, ну ти чого? — Кіра доторкнулася до її руки. — У тебе ж ще все життя попереду! Ти зможеш заповнити, і цей "пробіл"!

— Ех, Кірочко, — сумно зітхнула Злата. — Тобі не зрозуміти цього.

Пролунав дзвінок у двері.

— Це Ярослав! Піду, відчиню! — Злата піднялася з місця і вийшла в коридор. Через пару секунд Кіра почула клацання вхідних дверей.

— Ще один! Ви змовилися? Ти нормальний взагалі?! — з коридору долинув незадоволений голос Злати.

— Злато, що таке? Чого ти знову завелася! — запитує Кіра, вийшовши за нею в коридор. — Що тут відбувається?

— Нічого! — буркнула у відповідь Злата і знову обернулася до Ярослава. — А ти зараз же йдеш в душ і змиваєш з себе ці чортові парфуми! Або до мене взагалі не підходь! Зрозумів?

— Злато, ти чого? Я щойно з душу, — не розуміючи її обурення, Ярослав робить крок вперед.

— Я сказала, не підходь! — Злата відштовхнула його від себе. — Мене зараз знудить від вас обох! — сердито пробурмотіла вона. Запах чоловічих і жіночих парфумів одночасно ставав просто нестерпним. Ще трохи і її просто виверне навиворіт Більше не кажучи ні слова, вона пішла в кімнату.

— Що це з нею?! — розгублено запитує Ярослав Кіру, користуючись моментом, поки Злата їх не чує. — Що тут сталося? Ти щось знаєш?

— Та не знаю, — Кіра стискає плечима. — Але думаю, що нічого страшного, — вона поплескала його по плечу. — Просто будь до неї уважнішим. Спостерігай за її станом, — загадково промовила дівчина. У цей момент Злата вже повернулася до них.

— Тримай! — вона подала Ярославу чистий рушник.

— Та що з тобою! Ти це серйозно? — у Ярослава очі розширилися від подиву.

— Більш ніж! В душ! — Злата вперто стоїть на своєму.

— А ти мені спинку потреш? Га? — він грайливо підморгнув їй і чарівно посміхнувся.

— Ага! Губу назад закатай! Розкатав до п'ят! Йди вже! — Злата не припиняє наполягати.

— А як же одяг? Він теж пахне парфумами! І взагалі, ти якась дивна, Злато! Може, ти поясниш мені, що відбувається? — поведінка Злати викликала у нього повне здивування та розгубленість.

— Гаразд, піду, пошукаю тобі якусь сорочку. Десь повинна бути ...

— Не зрозумів... Чого?! — Ярослав і Кіра в подиві переглянулися між собою й одночасно кинули питальні погляди на Злату, вимагаючи пояснень.

— А чого ви так дивитеся на мене? Очицями ляскаєте, га? — прочитавши їх думки, які на лобі було написано, Злата незворушно подивилася на них. — Це мої! Ну подобається мені спати в чоловічих сорочках! Багатьом дівчатам подобається. Це тааак прикольно! Кайфово просто!

— Злата, ну ти даєш! "Прикольно", "кайфово", — засміялася Кіра. — Незвично чути ці слова у твоєму лексиконі! Це не властиво тобі.

— Це все Сонька моя! — сміється у відповідь Злата. — Молодша сестричка на мене погано впливає! У неї взагалі, що не слово, то сленг! Іноді мені здається, що ще трохи й вона розучиться нормальною мовою розмовляти! Гаразд, я все ж таки сходжу за сорочкою. На мені вони вільні, а йому буде як раз! — вона глянула на Ярослава оцінюючим, кокетливим поглядом. — Як ви могли про мене так подумати! — вимовила Злата з награною образою. — Гаразд Ярослав ще ... Він чоловік! З ними все ясно! А ти, Кір? Стільки років з тобою дружимо, а ти не знаєш про мою "пристрасть" до чоловічих сорочок! Погано ж ти мене знаєш.

— Ага! "Знаєш" ... Будеш тут знати! Ти ж не людина, а ходяча "головоломка", яку неможливо до кінця розгадати! — жартома, виправдовується Кіра. — Гаразд, друзі! Мені пора вже, — вона посміхнулася дивлячись на них, дістаючи з вішалки свою куртку.

— Вже йдеш? — запитує Злата. — Шкода, — вона сумно зітхнула.

— Так, мені потрібно йти, — відповідає Кіра. — Я так розумію, що плани на вечір скасовуються? Чи ми зустрічаємося сьогодні в нашому кафе?

— Чому скасовуються? — Злата подивилася на подругу нерозуміючим поглядом.

— Ти ледве на ногах стоїш! Ось я і подумала ... Може, тобі краще залишитися сьогодні вдома?

— Та все нормально! Ми прийдемо. Нам і так останнім часом рідко вдається бачитися.

— Ну дивись, — з сумнівом промовила Кіра. — Тоді до вечора!

— Дякую, Кірочко, що прийшла! — щиро дякує Ярослав наостанок.

— Немає за що. Звертайтеся! — Кіра знову посміхнулася і підморгнула йому у відповідь. — І так! Ти все ж таки подумай про те, що я тобі казала, — вона звернулася до Злати — Так, про всяк випадок! Ну все! Бувайте.

— Бувай, Кіро! — помахала на прощання Злата.

— Про що це вона? — запитує Ярослав, коли за Кірою зачинилися двері.

— Та ні про що, — махнула рукою Злата. — Не звертай уваги! Просто Кіра у нас оптимістка! Йди в душ!

— Та що ти все заладила!

— Ярославе, я серйозно! Я не можу більше, — благально промовила Злата.

"Та що ж таке?!" — вона відчуває, що їй стає ще гірше. Її кидає то в жар, то в холод.Знову сильно запаморочилась голова, а свідомість затуманилась. Відчуваючи, як підкошуються ноги, і вона ось — ось впаде, Злата сперлася спиною об стіну і повільно спустилася на підлогу.

— Злато! — злякано вигукнув Ярослав і тут же підбіг до неї. — Злато, ти чуєш мене? Отямся! — він легенько б'є її по щоках. — Та що з тобою?!

— Ярославе... — вона повільно розплющила очі й схопила його за руку, намагаючись піднятися.

— Тихо ‒ тихо, не вставай поки. Я зараз води принесу! — Ярослав швидко побіг на кухню. Він повернувся вже через пару секунд. Обережно піднявши голову Злати, Ярослав підніс склянку з водою до її губ. Вона зробила маленький ковток.

— Господи, що ж ти лякаєш так? — він трепетно гладить її по волоссю. — Зараз я викличу таксі й ми поїдемо в лікарню.

— Не хвилюйся! — ледве чутно промовила Злата, намагаючись його заспокоїти. — Я просто не їла сьогодні. Кіра має рацію — мені потрібно поїсти. Зараз все мине, не треба в лікарню.

— Треба, Злато! І не сперечайся зі мною! Я ще в Японії зауважив, що з тобою щось не так! Ми зараз же їдемо в лікарню! Я так сказав! — його голос прозвучав дуже твердо і наполегливо.

— Добре, поїдемо, — знехотя погодилася Злата, розуміючи, що Ярослав просто так не відчепиться. — Я тільки переодягнусь.

— Ось і розумничка! Давай потихеньку, — тримаючи Злату за руку, він допомагає їй піднятися з підлоги.

Час в лікарні тягнувся невблаганно довго. Здавалося, що вже ціла вічність минула з того моменту, коли вони вже вийшли з кабінету лікаря і ще залишилися чекати в коридорі.

— Чому так довго? — Злата вже починала нервувати. Ці лікарняні стіни психологічно сильно напружували. Злату ця атмосфера дуже пригнічувала, їй скоріше хотілося повернутися додому. Вона, немов беззахисне кошеня, притулилася до Ярослава, ховаючи своє обличчя у нього на грудях. У цей момент вона здавалася такою безпорадною, беззахисною.

— Тобі погано, золотко? — Ярослав ніжно погладжує її по плечу. — Потерпи трішки, лікар просив ще почекати, коли будуть готові результати. Він скоро повернеться, — хлопець відчував, як тривожні думки опановують ним. Це очікування... Невідомість лякала його ще більше. Але він намагався триматися спокійно і підтримував Злату як тільки міг. У його голові думки були тільки про те, щоб з нею все було добре. Він ще міцніше обняв Злату і, нахилившись до неї, він поцілував її в маківку. Нарешті до них підійшов лікар, який вже повертався до свого кабінету. Ярослав і Злата нетерпляче кинули на нього свої схвильовані погляди й приготувалися уважно слухати те, що він скаже.

— Значить так... Ільїна ... — лікар на ходу переглядав її медичну картку, яку тримав в руках. — Я отримав результати обстежень... — він був дещо спантеличений і водночас на його обличчі відбивався глибокий сумнів.

— Щось серйозне? — серце Злати почало шалено калатати.

— Ні ‒ ні, — лікар швидко спробував її заспокоїти. — Просто мені потрібно в дечому переконатися. Потрібно, щоб Вас ще оглянув жіночий лікар. А там видно буде, що нам робити ... О, Олено Василівно! Як добре, що я вас зустрів! Ви саме нам потрібні! — вигукнув він і жестом підкликав дуже елегантну жінку років сорока з густим русявим волоссям, яке було акуратно зібране ззаду. У неї був дуже приємний, доброзичливий вираз обличчя, а стильні окуляри надавали їй ще більше ефектності, доповнюючи її образ. Вона як раз йшла в їхній бік. Її кроки супроводжувалися дзвінким стуком підборів.

— Сергію Анатолійовичу? Щось трапилося? — Олена Василівна підійшла до них і осяяла щирою посмішкою, від якої на душі ставало якось спокійніше. Її зовнішній вигляд вселяв авторитет і надію. Було видно, що вона вміла викликати до себе прихильність людей.

— Тут така справа ... — каже Сергій Анатолійович. — Потрібно, щоб Ви дівчину оглянули ... — він почав їй щось тихо пояснювати. Олена Василівна уважно слухала його і в підтвердження кивала головою. Коли вони вже закінчили перемовлятися між собою та обговорюючи деякі нюанси, вона підійшла до Злати.

— Ходімо зі мною, — Олена Василівна взяла її за руку. — Ходімо, моя хороша, — ласкаво примовляла вона. — Така дівчинка чарівна. Все буде добре!

— Олено Василівно, зайдете потім до мене в кабінет. Гаразд? — просить Сергій Анатолійович.

— Звісно. Я зайду, — кивнула вона у відповідь.

Нічого не розуміючи, Злата пішла за Оленою Василівною. Зробивши кілька кроків, вона обернулась і кинула на Ярослава розгублений погляд.

— Іди, сонечко! Я поруч, — шепнув він їй услід.

— Не хвилюйтеся, все буде нормально. Олена Василівна — дуже хороший лікар! — помітивши занепокоєння Ярослава, Сергій Анатолійович поплескав його по плечу. — Ви поки можете почекати тут в коридорі. Вони скоро повернуться. А потім зайдете до мене. Ми з Оленою Василівною вам все розповімо.

— Так, звісно.

— Все буде нормально, — ще раз повторив Сергій Анатолійович і увійшов до свого кабінету. Занурившись у свої думки, Ярослав залишився сидіти в тривожному очікуванні.

"Хоч би з нею все було добре, хоч би з нею все було добре..." — він повторював ці слова у своїй голові, як мантру, посилаючи свої думки Всесвіту. Йому здавалося, що вже минуло занадто багато часу відтоді як Злата пішла з Оленою Василівною. Кожна хвилина тяглася, як ціла година! Не знаходячи собі місця від тривожних нав'язливих думок, Ярослав нервово походжав по коридору лікарні, то знову сідав на стілець. Нарешті вони вже підійшли. Злата сіла поруч, а Олена Василівна привітно усміхнулася Ярославу й увійшла до кабінету Сергія Анатолійовича.

— Злато, нарешті! Що вона сказала?! — нетерпляче запитав Ярослав, якого всередині всього трясло від хвилювання.

— Вона нічого не говорить, — відповіла Злата і в подиві знизала плечима. — Просила трохи почекати. Вони зараз покличуть. Ярославе, мені страшно!

— Чш, — він обіймає Злату і заспокійливо гладить її по спині, висловлюючи цим найніжніші й романтичні почуття. Він бачить, що вона вже на межі й тримається з останніх сил. Ярослав зауважив, як вона сильно втомилася і знову почала засинати у нього на плечі. Це його дуже насторожило.

— Можете вже заходити, — з-за дверей виглянув Сергій Анатолійович. — Олена Василівна вже чекає, — запрошує він до себе в кабінет. Злата і Ярослав слухняно пішли за ним.

— Сідайте! — лікар вказав їм на кушетку, а сам сів на своє місце. Олена Василівна сиділа поруч за столом і ще раз уважно переглядала медичну карту. Вона підняла свій погляд і зосереджено подивилася на Злату, а її губ знову торкнулася душевна усмішка.

— Ну що ж ... — почала Олена Василівна з серйозним виразом обличчя. Злата і Ярослав в напрузі затамували подих. — Загалом картина така ... Що ж Ви так не бережете себе? У Вашому стані! — несхвальним тоном вигукнула вона, звертаючись до Злати.

— В сенсі? — Злата здивовано підняла брови, не розуміючи, про що говорить Олена Василівна. — В якому стані?

— Ви вагітні! — несподівано повідомляє Олена Василівна.

— Що??? — очі Злати округлилися ще більше. — Ви впевнені?! Це не помилка? — дівчина не може повірити своїм вухам.

— Ні, це не помилка. Приблизно сім тижнів, — з усією впевненістю заявила Олена Василівна.

— Цього не може бути ... — ледь чутно, майже одними губами промовила Злата. Їй здавалося, що це всього лише сон. Прекрасний сон! Вона боялася, що коли прокинеться, то знову опиниться в реальній дійсності. Перед її очима знову постав той серпневий день – майстерня, фарби, велике полотно, на якому вони "творили", Ярослав ... Це безумство! Дика пристрасть, яка розриває на частини стала наслідком зародження нового життя! Це було просто неймовірно! Вони тоді повністю віддавали себе один одному, було таке відчуття, що світ крутився навколо них. Весь Всесвіт належав тільки їм! Злату досі кидало в тремтіння при одній згадці про це. І ті невимовні почуття, які відчуває зараз, вона не забуде ніколи. Їй здається, що вона починає вірити в казку, в дива. Злата повільно перевела погляд на Ярослава і подивилася на нього зовсім по ‒ іншому. Як на щось чарівне, незвичайне...Дівчина зловила себе на тій думці, що вона заново в нього закохується!

— Злато, Златочко... — тільки й зміг вимовити Ярослав. Він був шокований не менш неї й від почутого дар мови втратив. Не кажучи більше ні слова, в пориві ніжності й внутрішніх емоцій, він підсвідомо підсідає ще ближче і, ніби огортаючи Злату зігріваючим пледом, обіймає її за плечі, демонструючи цим свою мужність і силу, бажання завжди оберігати й захищати її від усіх негараздів.

— Як це можливо?! Я нічого не розумію! — Злата в подиві переводила погляд то на Олену Василівну, то на Сергія Анатолійовича. Її очі блищали від сліз, які вона намагалася стримувати щосили. Але це були солодкі сльози. Сльози щастя.

— Ми здивовані не менше ніж ви! — почала розповідати Олена Василівна. — З медичного погляду дуже важко пояснити. Це залежить від ступеня цього захворювання, від того наскільки поламана відповідна хромосома. Також це залежить і від фолікулярного резерву, від багатьох інших нюансів. Це може статися спонтанно! Загалом, гормони взяли своє. На вас варто лише поглянути й все стає зрозуміло і без слів! — тепер Олена Василівна почала говорити не як лікар, а як жінка, яка бачить ситуацію більш тонко і глибоко. — Я так розумію, це Ви – батько дитини? — звернулася вона до Ярослава.

— Так, я, — підтверджує Ярослав. Від цієї думки у нього мурашки по шкірі пробігли: "Це дивовижно!"

— Ви обоє настільки привабливі! — не перестає захоплюватися Олена Василівна. — Я уявляю, яка у вас може бути гарна дитина! Те, що Ви змогли завагітніти — це ...

— Справжнє ДИВО! — продовжила за Олену Василівну Злата. — А як же спадковість?! Адже у мене стоїть діагноз! Як це може позначитися на дитині? — попри те, що про малюка вона дізналася всього пару хвилин тому і поки ще не до кінця усвідомила все це, вона відчуває, але вже сильно хвилюється за нього.

— Шанс народити здорову дитину, безумовно, є! Але я буду з вами відвертою. Якщо це буде дівчинка, то ймовірність того, що вона може народитися з тими ж генетичними відхиленнями що й у Вас, дуже велика, — попереджує Олена Василівна. — Тому обов'язково потрібно, щоб Вас проконсультував ендокринолог і генетик. А з одинадцятого тижня потрібно здати аналіз на плазмовий протеїн А. Насправді це не так страшно, як здається. Якщо діагноз поставлений вчасно і дитина з раннього дитинства проходить програму реабілітації, то захворювання буде виражено майже непомітно. Такі дівчатка в більшості випадків дуже милі, а їх інтелект часто вищий, ніж у звичайних людей. У всякому разі Ви будете знати, що потрібно робити! З цим можливо непогано жити!

— Авжеж, можливо... — пробурмотіла Злата, насупивши брови.

— Справа зовсім не в цьому! — несподівано вставляє Сергій Анатолійович і переводить погляд на Злату. — Справа у Вас! Ваш організм вже важко переносить вагітність. Велике навантаження на серце. Потрібно контролювати тиск. І нирки невідомо, як будуть поводитися. Вам слід дуже добре подумати. У вашому випадку це великий ризик.

— Ні! Я буду народжувати! — рішуче заявила Злата. Вона прекрасно розуміла про що саме говорить лікар. — Рятувати будемо дитину, раптом що ...

Від її слів, Ярославу стало зле. Його кидає в холодний піт, а серце завмирає, пропускаючи удари! Але він не наважився їй щось сказати, а лише ще міцніше стиснув її руку і доторкнувся губами до її скроні.

— Що ж ... Це сміливо! — Сергій Анатолійович був вражений відвагою і внутрішньою силою цієї тендітної дівчини. У будь-якому випадку я, як лікар повинен Вас попередити.

— Сергію Анатолійовичу! Ну що Ви? — обурилася Олена Василівна. — Вони й так схвильовані! — вона підійшла до Злати з Ярославом і присіла поруч на кушетці.

— Златочко, послухайте мене уважно! — Олена Василівна накрила її руку своєю долонею. — Ситуація справді непроста. Є загроза викидня. Тому щоб зберегти дитину, Вам потрібно негайно лягти в стаціонар. Деякий час Вам потрібно буде дотримуватися суворого постільного режиму. До того ж у Вас висока температура! Коли на цьому терміні температура тридцять сім – це нормально. Але у Вас тридцять вісім! Це погано. Її потрібно терміново збивати. Ми трішки поспостерігаємо за Вами, зробимо додаткові обстеження, УЗД, щоб отримати більш детальну "картину". Якщо все буде нормально, то відпустимо Вас додому. Завдання стоїть перед нами нелегке, але ми впораємося і зробимо все можливе, щоб Вашому здоров'ю та здоров'ю дитини нічого не загрожувало. Жінка, яка дуже хоче дітей — обов'язково стане матір'ю! — Ну що? Оформляємося? — у неї був зацікавлений погляд, спокійний голос, чітка мова, яка здатна переконувати. Нічого не відповівши, Злата лише згідно кивнула їй головою.

— От і добре! — задоволено посміхнулася Олена Василівна. — Зараз йдете за мною. Потім я дам розпорядження медсестрі — розповім, що їй потрібно робити.

— Ходімо, Злат! — не відпускаючи її руку, Ярослав перший піднявся з місця, і Злата відчула між ними легкий потік повітря. Ніби, щойно ангел пролетів!

— Бережіть її! — шепнув йому на вухо Сергій Анатолійович, коли вони вже виходили з кабінету.

*****

Друзі вже майже годину як зібралися у своєму кафе і нетерпляче чекали Злату і Ярослава, які досі так і не з'явилися.

— Вони, як завжди, затримуються! — обурюється Ігор.

— У Злати телефон вимкнений, — доповідає Вероніка після чергової спроби додзвонитися подрузі.

— Вимкнений? — перепитала Кіра. Вона прекрасно пам'ятала, що Ярослав сам вимикав телефон Злати.

"Мабуть, Злата його так і не вмикала", — подумки припустила вона, насупивши брови.

— Щось трапилося, Кір? — помітивши замислений погляд подруги, Вероніка нахилилася до неї в той час, коли хлопці про щось захоплено перемовлялися між собою.

— Сподіваюся, що ні, — відповіла Кіра. В її голосі чітко відчувалися сумнів та тривога. — Вона підняла на Вероніку з неприхованою тривогою очі. — Просто я хвилююся трохи. Я була сьогодні у Злати. Вона дуже погано себе почувала, і я запропонувала їй залишитися вдома, але вона запевнила мене, що вони прийдуть, а їх все ще немає! Ярослав теж не відповідає. Я не знаю що й думати...

— Я ще раз спробую Ярославу зателефонувати. Сподіваюся, що відповість цього разу, — Вероніка знову набирає його номер. — Ярославе! — полегшено вигукнула вона, почувши його голос після декількох гудків. — Ну ви де? Що??? — на обличчі Вероніки відбився переляк. — Добре. Я зрозуміла.

— Ну що там? Давай швидше! — не витримує Кіра.

— Злата в лікарні! — нарешті повідомила Вероніка після невеликої паузи.

— О Божечки! — Кіра прикрила пальцями губи. — Що він сказав? Що з нею?

— Більше нічого не сказав, — Вероніка дивилась на Кіру тривожним напруженим поглядом, з повною відсутністю рухів. — Він зараз не може говорити.

— Поїхали! Зараз про все дізнаємося! — махнув рукою Антон, кличучи жестом слідувати за ним. Всі як по команді піднялися з місця та швидко попрямували до виходу.

Коли вони увійшли в будівлю лікарні, Ярослав саме спускався по сходах вниз. Помітивши його, друзі підбігли до нього.

— Ярославе! Що трапилося? Де Злата?! — Кіра і Вероніка, яких нерви були вже на межі, одночасно засипали Ярослава питаннями.

— Так, стоп! — Ярослав витягнув вперед долоні, намагаючись зупинити емоційний потік. — Спокійно! Злата зараз в палаті ...

— Як в палаті?! Її в лікарні залишили? Чому?! — не вгамовується Кіра, не даючи Ярославу договорити.

— Та зачекай ти, Кірочко! — Антон в заспокійливому жесті поклав свої долоні їй на плечі. Він зауважив, що Ярославу і так важко говорити, тому йому потрібно дати трохи змогу зібратися з думками.

— Ну так що з нею? — запитав рівним голосом Антон, намагаючись триматися спокійно, хоча сам був схвильований не менше, ніж інші. Затамувавши дихання від напруги, Вероніка й Ігор теж чекали відповіді. Відкривши рот, Ярослав ще пару секунд пильно дивився на своїх друзів. В його очах раптово спалахнули загадкові іскорки, а на обличчі з'явилася легка усмішка.

— Злата вагітна! Сім тижнів, — нарешті видихнув він.

— Ух ти ж! Це ж так чудово! — заворожено вимовила Вероніка. — Прекрасна новина!

— Друзі, ну ви даєте! — щиро зрадів Ігор. — Вітаємо! Нас буде більше!

— Ого! Нічого собі! — вигукнув Антон, не приховуючи радісних емоцій. — Ви молодці! — він в дружньому жесті поплескав Ярослава по спині. Кіра застигла на місці. Її обличчя осяяла справжнісінька, непідробна усмішка, а її кришталеві очі заблищали. Вона дивилася на Ярослава і водночас думала про Злату.

"Я все ж правильно гадала на рахунок вагітності. Ну і слава Богу! Я дуже рада за тебе, подружко! Ти заслуговуєш щастя, як ніхто інший!"

Кіра приєдналася до друзів і огорнула Ярослава у свої теплі дружні обійми, ледь даючи йому дух перевести.

— Що ти відчуваєш? — запитала вона, нарешті відпустивши його.

— Що я відчуваю? Як вам пояснити? — Ярослав намагається підібрати слова. — Це такі змішані й незвичайні почуття! Чесно сказати, я ніколи не замислювався про дітей. Зараз у мене в голові такий хаос! Я можу сказати одне — справжній сенс моє життя починає набувати тільки зараз! Злата — це найдорожче, що у мене є! Ця дитина... — з цими словами уст Ярослава торкнулася найбільш зворушлива посмішка на світі, яка тільки може бути. — Ця крихітна, ще не народжена людина, в якій тече моя кров, перевернула все всередині у мене. Я не хочу втрачати її! І водночас я дуже боюся за Злату! Їй важко буде виносити малюка, — він відчуває, як ці думки знову набатом були по свідомості, з кожним ударом його сильніше затягувало в безодню страху. Він відчував такий контраст почуттів одночасно, що від цього голова йшла обертом. — Вона не дуже добре себе почуває.

— Ярославе, — Кіра взяла його пальці у свої долоні. — Це нормально в її стані.

— Та не нормально! — перериває її Ярослав і різко відсмикує свої руки від Кіри. — Не нормально! У неї висока температура, сильний токсикоз! Її додому не відпускають. Найближчими днями їй не можна вставати. Злату краще не залишати одну. А я не зможу весь час бути поруч! Я повинен працювати. Заради них! — в розпачі він тулиться до стіни й засовує пальці у свої густе волосся.

"Ох, вже ці тонкі творчі натури! Такі вразливі!" — зітхнула Киром та знову зробила крок до Ярослава.

— А ми для чого? — вона злегка нахилилася й уважно подивилася йому в обличчя. — Ви завжди можете на нас покластися. Правда, друзі? — Кіра обернулася до друзів.

— Так, звичайно! Ми ж друзі! І завжди поруч, — майже хором підхопили інші.

— Ви не одні, — запевнила його Кіра. — Про Злату є кому подбати, коли тебе немає поруч. Ми очей з неї не спустимо! Вона в надійних руках! Словом, Злата влипла! — вона дзвінко засміялася.

— Дуже дякую вам! — в розчулених почуттях Ярослав відкриває їм свої широкі обійми. — Ви чудові!

— Все буде добре! Обов'язково. — підбадьорює Антон. — Проведеш нас до неї?

— Друзі... Ви вибачте, будь ласка, — Ярослав зніяковіло опускає погляд. — Куди всім натовпом? Злата втомилася. Саме заснула нещодавно. Вона цілий день спати хотіла. Не потрібно її турбувати. Вам краще завтра прийти.

— Ярослав має рацію! — підтримала його Вероніка. — Зараз не найкращий момент. Златі потрібно відпочивати.

— Так, звичайно, — погодився з нею Ігор. — Ми ж все розуміємо.

— Тоді по домівках? — каже Антон. — Ярославе, а ти? Тебе підвезти? Чи ти ще тут будеш?

— Ні, я поки не збираюся додому, — відповів Ярослав. — Я тільки повернувся недавно. Златі речі привіз. Я ще побуду трохи з нею.

— Гаразд, — кивнув Антон. — Ми поїдемо тоді. Златі передай, що ми її дуже любимо!

— Бувай! І не забудь поцілувати нашу майбутню матусю! — кинула наостанок Кіра

— О, це я з задоволенням! — засміявся Ярослав.

"Як добре, що вони в мене є!" — він все ще з розчуленням дивився услід своїм друзям, які натхненно обговорюючи чудову новину, крокували до виходу.

Коли Ярослав тихенько відчинив двері палати, він побачив там молоду привітну медсестру зі світлим волоссям, яка схилилася над Златою.

— Як вона? — пошепки запитав він.

— Не хвилюйтеся! Вона спить, — тихо відповіла медсестра. — Парацетамол вже діє. Температура спадає трохи. Я пізніше ще зайду. Ви теж не затримуйтеся! Відділення скоро зачиняється, — нагадала вона, виходячи з палати.

Ярослав безшумними кроками підійшов до Злати й сів на стілець, який стояв біля ліжка. Він обережно взяв її руку у свої гарячі долоні. Ярослав вдивлявся в її бліде, але умиротворене обличчя і прислухався до її переривчастого дихання. Він дивився на неї як, на щось особливе, як на теплий морський вітер, який розбурхує до приємного трепету в тілі. Для нього це були нові відчуття, які рвались назовні. Почуття вселенського щастя і трепетного хвилювання! Він любить Злату ще більше і зробить все, щоб з нею, і його рідним малюком нічого не сталося. Тепер все буде по - іншому. Злата раптом тихо застогнала, і Ярослав відчув, як його серце тривожно затріпотіло. Повіки Злати здригнулися, а її пальчики в його руці злегка ворухнулися. Відчувши тепло рідних долонь, Злата розплющила очі й ніжно посміхнулася. Глибина і чуттєвість її погляду полонила та огортала таємницею.

— Мені так подобається, як ти на мене дивишся! — посміхнувся у відповідь Ярослав. — Я розбудив тебе? Як ти почуваєшся?

— Живіт трохи болить. Але Олена Василівна каже, що так буває. Ярославе... — Злата відпустила свою руку і трохи піднялася на ліжку. Вираз її обличчя несподівано змінився. Вона подивилася на Ярослава наполегливо і рішуче. — Послухай мене, будь ласка! Пробач мені... Я не питаю тебе про те, що ти думаєш про все це, тому, що яка б не була твоя думка – останнє слово все одно буде за мною...І я його вже сказала. Я не можу по-іншому. Розумієш? — вона відчуває, як на очі знову накочуються сльози. — Не можу.

— Златочко моя, — Ярослав доторкнувся долонями до її щік, змахуючи великим пальцем сльозинку. — Послухай і ти мене. Я зараз шокований і розгублений. Мені потрібно звикнути до тієї думки, що у нас буде дитина. Але я вже люблю її! Люблю! Чуєш? Просто ... — він важко зітхнув і опустив свої сумні очі. — Мені страшно за тебе! Ти ж чула, що лікарі говорять.

— Вони багато чого говорять! Або взагалі не договорюють! Майже всі лікарі мислять стандартно. Мені жодного шансу не давали! І нічого нормально не пояснювали. Вони обходилися лише загальними, замацаними фразами. Такий їхній підхід зовсім не мотивував мене. Я дуже люблю дітей, але навіть не могла мріяти про елементарне жіноче щастя! Я намагалася абстрагуватися від цих думок. Я обманювала себе! Я намагалася шукати себе в чомусь іншому і весь час йшла всупереч долі. Все це вплинуло на вибір моєї професії. Це допомагало мені триматися. Тому що дуже важливо морально не провалитися. Потрібно завжди шукати свою точку опори. Але це буває дуже важко. Ми всі часом боїмося бути висміяними, відкинутими, не потрібними, — вперше Злата не стримувала себе і розкривалася Ярославу, вивертаючи всю душу навиворіт. Вона відчувала як їй зараз це необхідно. — Бувають моменти, коли ти "ламаєшся", здаєшся, не маючи сили подолати себе. Ми своїми ж руками створюємо якісь внутрішні "блоки", нібито захищаючи себе, але насправді цим перегороджуємо шлях власного щастя! Ці "стіни" заважають рухатися далі й відчувати себе повністю вільним! Йдучи наперекір своїй любові, я від тебе мало відмовилася! Я могла все зруйнувати, і цього малюка тоді теж не було б! Мені навіть це уявити страшно! Так по своїй дурості я нещодавно мало руки на себе не наклала! — промовила вона тремтячим голосом. Сльози гарячим потоком бігли по її щоках.

— Що?! Коли?! — Ярослав відчуває, як у нього сповільнюється дихання і всередині все стискається до болю. — Говори! — він злегка струснув її за плечі.

— Це... Це було... в той день, коли ми з тобою ... в майстерні... — затинається Злата, насилу вимовляючи кожне слово. — Я тоді посварилася з сестрою. Вона дуже сильно морально вдарила мене по болючій точці. Й на мене якесь помутніння найшло. Якби ти тоді не зателефонував мені тоді вночі ...

— Господи, Злато! — Ярослав притискає її до своїх грудей і проводить рукою по її волоссю. — Ну все ‒ все, сонечко, — заспокоює він Злату, погладжуючи її руку. — Це все емоції. Ти зовсім розклеїлася. Не плач. Не треба. Адже малюкові теж погано буде. Він все відчуває.

— Так, я розумію. Я виношу цю дитину будь ‒ якою ціною. Навіть, якщо ціна – моє власне життя! Тому що це – ТВОЯ дитина. Наша. Тому що кохаю тебе! Скажи, що з малюком все буде добре! — вона підняла на Ярослава благальний погляд, ніби все залежало від його слів.

— З ним все буде добре. І з тобою теж, — промовляє Ярослав, ще міцніше обіймаючи Злату. — Я теж кохаю тебе. Дуже. Ти впораєшся. Ти сильна.

— Сильна? Ну ‒ ну... — Злата посміхнулася крізь невисохлі сльози. — Зараз я відчуваю себе такою слабкою, — в обіймах Ярослава їй було тепло, спокійно. Тривожні думки вмить кудись випарувалися. Вона виговорилася і від цього їй стало набагато легше.

— Жінка й не повинна бути ЗАВЖДИ сильною, — Ярослав обережно підняв її за плечі й розвернув її обличчям до себе. — Вона повинна бути щасливою. Сильним повинен бути чоловік, який завжди буде поруч і підтримає у важку хвилину. Інакше цінність чоловіка значно втрачається.

— Гарно сказано! — Злата була в захваті від його слів. — Я дійсно щаслива. Ми зробили неможливе! Дива трапляються. — від усвідомлення цього, вона навіть тихенько засміялася.

— О, так вже набагато краще! — Ярослав клацнув пальцем її по кінчику носа і, більше нічого не кажучи, він повільно нахилився до її обличчя. Злата доторкнулася руками його волосся. Їх губи торкнулися в ніжному поцілунку, який занурював їх у стан неземного щастя і солодкої ейфорії.

— Боже, як добре, що ти є у мене! — вимовила Злата, палаючими після поцілунку губами. — Що я без тебе робила?! Ти мені так потрібен, а я ще намагалася відштовхувати тебе!

— У будь ‒ якому разі ти мене так просто не спекалася б, — посміхнувся Ярослав, поправляючи їй пасмо волосся, яке спало на обличчя.

— Ой! — стрепенулася Злата. — Треба нашим зателефонувати. Вони напевно зачекалися! Ти не телефонував їм? Де мій телефон?

— Не треба нікуди телефонувати. Вони вже були тут, — доповідає Ярослав. — Ти спала, тому я попросив їх не турбувати тебе.

— Вони знають?

— Так. Я розповів їм. Вони дуже зраділи й просили передати тобі, що дуже люблять тебе. У нас прекрасні друзі!

— Так, це точно, — погодилася Злата. — Вони класні!

— Злато... — з усією серйозністю заговорив Ярослав, — Тепер ти мене послухай! Це моя дитина теж, тому тобі доведеться враховувати й мою думку і слухатися мене. Я буду контролювати, щоб ти дотримувалася всіх рекомендацій лікарів... — він не встиг договорити, як двері відчинилися і до палати увійшла Олена Василівна разом з медсестрою, яку він бачив кілька хвилин тому.

— Як Ви тут? — поцікавилася Олена Василівна, яка перед відходом додому вирішила зайти, дізнатися як тут йдуть справи.

— Дякую, все добре, Олено Василівно! — відповіла їй Злата.

— От і чудово! Я дивлюся, у Вас гарний настрій! Це дуже радує! — підмітила Олена Василівна. — Зараз Юлечка Вам поставить крапельницю. Гаразд?

— Це для чого? — Ярослав стурбовано глянув на Олену Василівну, потім на медсестру, яка вже схилилася над Златою, вставляючи їй голку в вену.

— Та не хвилюйтеся Ви так! — Олена Василівна добродушно усміхнулася, поклавши свою руку йому на плече. — Це фізрозчин... Глюкоза, вітаміни, — пояснює вона Ярославу. — У неї токсикоз середньої тяжкості, тому це необхідно для очищення організму. Їй стане легше. А Ви можете йти додому. Вам вже пора. Златі потрібно відпочивати.

— Так, Ярославе! — Злата приєдналася до лікаря. — Іди додому! Ти втомився сьогодні. Зі мною буде все добре. Я спати знову буду.

— Гаразд. Я піду вже, — зітхає Ярослав і цілує Злату в чоло. — Відпочивай, золотко! Я завтра прийду. До побачення! — він кивнув на прощання Олені Василівні та медсестрі.

— До побачення!

Він обернувся у дверях і подивився на Злату наповненими любов'ю очима. Вона посміхнулася у відповідь і помахала йому рукою.

На вулиці вже стемніло. Місто спалахнуло вечірніми вогнями. Ярослав вийшов з лікарні й накинув на голову капюшон. Він вдихнув на повні груди прохолодне осіннє повітря й підставив своє обличчя пронизливому вітру, намагаючись освіжити свої думки. Напружено потираючи пальцями скроні, Ярослав сів на лавку. Розмова зі Златою ніяк не виходила з голови. Він почав переосмислювати деякі речі й усвідомлювати наскільки їй було важко тримати все в собі. Він знав про її проблеми, але не надавав цьому ніякого значення. Адже він кохає її й цього йому було цілком достатньо!А вона переживала. Сильно. Вона боялася бути покинутою, що їй зроблять дуже боляче. І те, чим Злата займається у своєму житті, вона почала це робити не від відчуття сили, а від безнадії, страху і потреби захиститися.

Сидячи на лавці, Ярослав відновлював у своїй пам'яті події того серпневого дня і те, що відбувалося тоді в майстерні, нічну прогулянку. Ярослав згадав, що тієї ночі він довго не наважувався їй зателефонувати, бо була вже пізня година і він боявся її розбудити. Але рука сама потягнулася набрати її номер, ніби його хтось підштовхнув.

"І якби ти мені не зателефонував тоді... — пронеслися в голові слова Злати, від яких його тіло досі било дрібне тремтіння. Адже вже тоді на прогулянці вона була на межі! Але Злата навіть знаку не подала й сказала, що їй добре! З глузду з'їхати!"

Ярослав нахилився і прикрив долонями обличчя. Він раптом почав усвідомлювати, як кардинально змінилося його життя за останній час. Воно вже не буде таким, як раніше. І це було варте того, щоб почати все чистого аркуша. Він змінив все — роботу, місто, оточення, свої думки, цілі, пріоритети. Він відчував себе зовсім іншою людиною.

— Молодий чоловіче, з Вами все гаразд? — незнайомий голос вивів Ярослава з роздумів. Піднявши очі, він побачив молоду жінку, яка схилилася над ним.

— Ні. Тобто, так... Не знаю я! — відповів Ярослав, плутаючись у своїх думках. Він відчував, як внутрішній вулкан емоцій з новою силою розгорявся в його душі.

— Я можу чимось допомогти? — знову запитала та жіночка. — Вам погано?

— Та що ж Ви причепилися до мене?! — роздратовано пробурмотів Ярослав. — Вибачте! — він піднявся з місця і пішов геть. Ярослав знову накинув капюшон, який холодний вітер вперто скидав з голови, граючись його волоссям.

"Мені потрібні пензлі, мені потрібні фарби ..." — Ярослав уже знав, що він буде робити, коли приїде додому. Йому потрібно висловити все різноманіття заплутаних почуттів, думок, емоцій, які переповнювали його.