Раді Вас бачити!

Повертаючись від Ярослава, Злата дуже поспішала. Вона і так занадто затрималася, а вдома її чекала сестра. Решту канікул Софія вирішила погостювати у Злати. Вона частенько приїжджала до старшої сестри й вже добре орієнтувалася по Києву. Мала тут друзів. Соня росла неординарною, своєрідною дитиною, захоплювалася музикою, вже пробувала створювати свої власні пісні, і виходило в неї це досить ‒ таки непогано. Після закінчення дев'ятого класу вона планувала вступати до вищого музичного училища. І навіть вмовила батьків купити їй синтезатор. Софія звикла отримувати все, що їй хочеться. Найбільше вона любила рок, тому в Києві часто проводила час з вуличними музикантами, які грали на різних інструментах. Соня охоче репетирувала разом з ними, була такою собі "дівчинкою з району" з хуліганським темпераментом. Насичене чорне волосся по плечі, деякі пасма були пофарбовані в червоний колір. Майки, драні джинси, чорні нігті, по кілька браслетів на двох зап'ястях ‒ це був її звичайний повсякденний стиль. На відміну від своєї сестри, яка була більш жіночною і майже весь час ходила на підборах, Соня ж надавала перевагу кедам, кросівкам... більш зручному взуттю.

Попри конфліктний підлітковий характер Соні, який в основному проявлявся через небажання слухати, Злата вміла знаходити до неї правильний підхід і завжди могла з нею домовитися. Вони дуже любили одна одну. Злата навіть частенько захищала молодшу сестричку перед батьками. Проте вона була до Соні справедливою і суворою. Злата вибудовувала з нею довірливі відносини, завжди цікавилася життям сестри, її проблемами, її музикою, захопленнями, намагаючись таким чином ненав'язливо тримати все під контролем.

— Соню! Я вже вдома! — гукнула її Злата, увійшовши у квартиру, але у відповідь – тиша. Дівчина обійшла всі кімнати, але Софії у квартирі не було.

"Вже пішла кудись. Що за непосида?" — Злата збирається телефонувати сестрі, але помітивши телефон Соні, який недбало лежав на дивані, вона відразу ж залишила цю безглузду затію.

"Знову цей безлад! Хтось у мене отримає!" — вона невдоволено глянула на розкидані по всій кімнаті речі Соні. Докірливо кивнувши головою, Злата попрямувала на кухню, щоб випити чашечку зеленого чаю. В голові був повний емоційний хаос. Дівчина намагалася привести свої думки до ладу, але вони всі були тільки про Ярослава. Її досі приємно лоскотало всередині, коли вона думала про те, що відбувалося лише годину тому в його майстерні. Це було неймовірно! Незабутньо. Златі зовсім не хотілося думати про своє минуле, про те, що буде потім. Це вже неважливо. Вона відчуває себе шалено щасливою зараз. В теперішньому. Хай там як, вона знала, що Ярослав ‒ це найяскравіше, казкове, що є в її житті! А попереду ще чекала поїздка в прекрасну Японію. Вже всі питання пов'язані з документами були улагоджені. Зробивши ковток гарячого чаю, Злата посміхнулася одним куточком губ, згадавши про те, як Ярослав заснув незабаром після того, як вийшов з душу. Він такий зворушливий, коли спить! Вона могла так нескінченно дивитися на його умиротворене обличчя і, милуючись, легенько торкатися до його щоки, волосся. Злата пішла тихесенько, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити Ярослава, і залишила йому записку: "Це було прекрасно! Я люблю тебе. P.S. І все ж, обов'язково поїж, МІЙ художнику!". Вона поклала її поруч на тумбочці. Ярослав відразу побачить, як тільки прокинеться. З чудесних думок Злату вивів звук вхідних дверей.

— Соню, це ти?

— Я, я! — долинув з передпокою голос Софії.

— Злат, я вирішила зробити татуювання! — заявляє Соня, вбігши на кухню з пакетом в руках.

— Щоо? — Злата мало чаєм не захлинулася від почутого. — Яке татуювання?! Ти на сонці перегрілася?

— Ойй! Злато, як же ти мене бісиш, коли "матусю" вмикаєш! — Соня скорчила незадоволену гримасу. — Ну-ну чому відразу "перегрілася"?

— Та тому! — в емоціях вигукнула Злата. — Ти мене до інфаркту доведеш зі своїми "раптовими" заявами! Хоча ні. З тобою це цілком очікувано! Чому я дивуюся ?!

— Що тут такого? Я дійсно хочу зробити тату! — не вгамовується Соня.

— Сядь, будь ласка! — Злата розуміє, що Соня налаштована цілком рішуче. — Давай разом спокійно обговоримо це. Послухай мене! — продовжила вона, коли Соня на подив, слухняно сіла на стілець. — Ти зараз дієш імпульсивно, тому потрібно гарненько все обдумати, зважити, перш ніж щось робити ... З часом у тебе можуть змінитися погляди на життя, будеш мислити по ‒ іншому, і татуювання, яке ти зараз зробиш, вже не буде актуальним і перестане мати для тебе якесь значення. Підрости ще трохи, а потім розберешся, чи дійсно тобі це потрібно. Якщо ти вже так хочеш, я пропоную поки зробити мехенді. Це прекрасна альтернатива тату. Дуже красиво й ефектно. Тим більше зараз ще літо. Ну як? Згодна?

— Гаразд, — неохоче погоджується Соня, йдучи на компроміс. — Вмовила.

— От і добре! — задоволено вимовила Злата. — Розкажи, чим займалася? Де ти була?

— В супермаркет ходила, — відповідає Соня. — У нас холодильник майже порожній, ось й вирішила піти купити продуктів. Бо моя сестра мене голодом морить.

— Ой, ти бідолашна моя, нещасна... Сходила за продуктами. Молодець! А гроші де брала?

— У тебе. Де ж ще?

— Сонька, мені не подобається те, що ти без дозволу береш у мене гроші. Домовмось, якщо тобі потрібно, ти просто питаєш у мене. Verstehen? — голос Злати звучав спокійно, але твердо.

— Та зрозуміла. Що ж тут незрозумілого? — буркнула у відповідь Соня. — Ти в душі була? — запитала вона, звернувши увагу на вологе волосся Злати. — Я зараз теж піду. На вулиці така спека! Дихати нічим... Ау! Злато, ти чуєш мене? Спустися на Землю! вона клацнула пальцями перед обличчям Злати, яка знову поринувши у свої мрійливі думки, перестала помічати Соню.

— А? Що? — отямившись, Злата різко підняла очі на Соню. — Що ти говориш?

— Спекотно, кажу.

— Так, спекотно. Дуже, — ледь чутно пробурмотіла Злата, маючи на увазі зовсім не погоду.

— Злат, ти якась дивна сьогодні. Втомлена чи що ... Оченята он як забігали. Ти де взагалі була?! Ти начебто вже давно повинна вдома бути, — Соня примруживши очі, уважно глянула їй в обличчя.

— Де треба, там і була! — сухо відповіла Злата. — Чай будеш зі мною пити?

— Буду. Я якраз твоє улюблене вівсяне печиво купила.

— Ух ти! Чудово! Яка у мене турботлива сестричка! — вигукнула Злата, ставлячи чашку перед Сонею. Дівчата пили чай, приємно розмовляючи між собою. Соня говорила про музику, про друзів, і емоційно розповідала про свої "наполеонівські" плани та мрії.

"Ох, вже цей юнацький максималізм!" — усміхалася Злата, слухаючи свою молодшу сестру, яку вона просто обожнювала і дякувала долі, і в тому числі батькам, за те, що у неї є Софійка. За приємним душевним спілкуванням і чашкою чаю час пролітав дуже швидко.

— А нафарбувалася як! — Злата несхвально похитала головою, побачивши яскравий макіяж Соні, яка довго крутилася перед дзеркалом. — Ти на трасу зібралася чи що? — засміялася вона.

— Злат, тобі не здається, що ти сьогодні надто багато жартуєш? Я йду гуляти з друзями на ВДНГ, там ще концерт буде. Вхід вільний, — ставить перед фактом Соня, спокійно продовжуючи розчісувати волосся.

— Таак? Схоже, що у мене склероз, — з самоіронією промовляє Злата. — Ніби рано ще. Я щось не пам'ятаю, щоб я тебе відпускала!

— Ну Злато... Я вже доросла! — Соня починає бунтувати. — Не будь, як мати. Я ж все одно піду!

— Доросла... Молоко ще на губах не обсохло! Ти приберися спочатку! Я що повинна твої розкидані речі прибирати? — роздратовано вимовляє Злата. — Розвела тут безлад!

— Ну ти й зануда, — пробурчала Соня. — Яка муха тебе вкусила?

— Я тебе завтра ж додому відправлю! — Злата залишалася непохитною, твердо дотримуючись своєї позиції. Цей "прийом" працював безвідмовно. — Ти мене теж бісиш вже!

— Гаразд ... Я зараз все приберу ... — капітулює Соня, розуміючи, що зараз краще поступитися, тому, що додому їй точно не хотілося. — Але потім я з хлопцями зустрінуся!

— Тільки не затримуйся довго, добре? Буду хвилюватися. Я тобі довіряю. Тому не підводь мене, будь ласка. Буде краще, якщо тебе потім хтось проведе додому. Я зателефоную.

— Ок. Домовилися ...

Як і просила Злата, Соня на подив швидко прибрала у своїй кімнаті.

— Злато! Я йду вже! — підправивши волосся, Соня прямує до виходу.

— Гаразд, — відповіла Злата, вийшовши в коридор слідом за Сонею. — Тільки акуратно там.

— Злаат ... — Соня різко зупинилася біля дверей і зніяковіло опустила очі.

— Що?

— Дай мені грошики. Будь ласка.

— Ти ж доросла! А гроші у мене просиш, — засміялася Злата, дістаючи з сумки гаманець. — Я ж давала тобі! Куди ти їх тільки витрачаєш? Тримай! — вона простягає Соні дві купюри по 200 гривень.

— Чотириста гривень? Серйозно? — Соня невдоволено скривилася.

— І то правда! Чого це я? — Злата демонстративно забирає одну купюру назад. — Це багато!

— Та нуу ... — обурюється Соня. — Ти знущаєшся ? Так нечесно!

— А що таке? На "Чупа Чупс" тобі вистачить, дитинко! — жартує Злата. — Ти ж музикант! Ще можеш в переході поспівати, пограти ... Може, якраз і накидають що-небудь, — сміється вона.

— Я? У переході?! Та ні за що! Я знаю собі ціну! — гордо відповідає Софія.

— Ой ‒ йой ... Принцесо, коронку припусти! — посміхається Злата, повертаючи Соні гроші. — Але більше не дам!

Як тільки за Сонею зачинилися двері задзвенів телефон, який лежав на тумбочці.

— Так, Кірочко! — Злата відповідає на дзвінок — Привіт!

— Привіт, Злат! Що робиш зараз?

— Та нічого особливого.

— Сходімо кудись, — пропонує Кіра. — Соньку бери з собою.

— Соньку? — Злата дзвінко засміялася в слухавку. — Я гадаю, що вона без нас не нудьгує. Якраз щойно вийшла. Соня і так майже ніколи вдома не буває: то ми удвох кудись йдемо, то вона зі своїми друзями розважається. Моя сестра практично, що хоче, те й робить! Якщо дізнаються батьки, вони мене вб'ють!

— Чому? Занадто багато свободи їй даєш?

— Нєа. Повну свободу їй, звичайно, не даю. Це ж Сонька! Вона постійно шукає пригоди на свою голову, і не тільки на свою. Їй тільки недавно чотирнадцять виповнилося! Ставитися до неї поблажливо неправильно. Але і сильно обмежувати я теж не можу. У Соні дуже великий потенціал. Тому не можна її "ламати", як особистість і заганяти в рамки. А раптом в ній зростає майбутній геній у світі музики! У неї зараз хоч і складний, але прекрасний вік! — по інтонації Злати, Кіра чує, як вона любить свою сестру.

— Це точно. Ех, юність... — в голосі Кіри відчувалися ностальгічні нотки. — А ти як там?

— Та нічого так. Все добре.

— Ти була в ендокринолога?

— Так, — лаконічно відповіла Злата.

— Ну і як?

— Нічого. Нормально.

— Що значить "нормально"? Злато, ти можеш нормально пояснити, що лікар тобі говорить?

— Ну що він може мені сказати? Нічого нового. Кір, тобі більше розмовляти немає про що? — дратується Злата, у якого зовсім не було бажання говорити на цю тему. — Краще скажи, як у вас там справи? Як день минув?

— Все добре. День минув звичайно.

"Що Злата за людина? Закривається, все пропускає через себе, і слова з неї витягнеш! Вона ж вариться у власному соку!" — з досадою подумала вона, турбуючись про подругу.

— Так ми домовилися? Зустрічаємося сьогодні? — перепитує Кіра, відірвавшись від сумних думок. — Ще Ярославу треба зателефонувати.

— А от Ярославу телефонувати якраз і не потрібно, — перервала її Злата.

— Це ще чому?! — в голосі Кіри чується подив.

— Емм... Він зайнятий. Не потрібно його турбувати. Я теж нікуди не піду. Сьогодні був дуже насичений день. Я втомилася. Хочу побути вдома, відпочити. Давайте сьогодні без мене.

— Дуже шкода, — засмутилася Кіра. — Я думала, що ми зустрінемося, поспілкуємося. Ми ж не бачилися за ці дні ...

— Ти не ображаєшся? Все добре?

— Ну що ти? Все гаразд. Я все розумію. Відпочивай. Завтра зателефоную.

— Бувай, Кірочко! Приємного вечора! До завтра. — закінчивши розмову, Злата попрямувала в вітальню. Вона сіла на диван і занурилася у свої роздуми. У неї було сильне бажання зателефонувати зараз Ярославу, почути його голос. Але дівчина була впевнена, що він все ще солодко спить. Тому Злата стрималася, щоб не набрати номер Ярослава. Їй не хотілося тривожити його безтурботний сон. Він надзвичайно милий уві сні! Вона його так любить! Кохання ... Кохання — це коли ти готовий відпустити, не вимагати нічого натомість, не прагнути за всяку ціну прикувати кохану людину до себе. Це ‒ не почуття, а потреба: ми не можемо без нього. Так важливо просто пропускати її через тебе, як вітер, без планів і сподівань.

Злата проводила затишний вечір за читанням цікавої книги, насолоджуючись спокоєм і тишею, яку руйнувало лише тихе муркотіння кішки. Згорнувшись в клубочок, Аська міцно спала поряд на дивані. Злата однією рукою легенько гладила її по шерсті, а іншою тримала книгу. Через деякий час, вона почула шум і неголосний спів, що доносився з коридору. Через хвилину в кімнаті з'явилася Соня і задоволено посміхалася. В дівчини був прекрасний настрій. Але її сяючі загадкові очі хитро забігали.

— О, Сонька! Повернулася вже? — Злата сіла зручніше і подивилася на годинник. — Треба ж! Ти сьогодні рано. Навіть ще десяти немає! — вона не приховує свого здивування. — Як погуляли?

— Круто! — захоплено відповідає Соня. — Концерт бомбезний! Ми відірвалися по повній! Все добре.

— Точно? — примруживши очі, Злата уважно подивилася Соні в обличчя.

— Угу... — Соня знову відвела погляд.

— Гаразд. Я удам, що повірила.

— Та все нормально, — намагається запевнити її Соня. — А ти як тут? Не сумуєш?

— Ні. Навпаки. Я відчуваю повну внутрішню гармонію!

— Що читаєш? — запитала Соня, помітивши книгу в руках Злати.

— "Алхімік" Пауло Коельо.

— Ого. Художня. А я думала, що ти крім наукової літератури нічого не читаєш.

— Я розширюю горизонти! — посміхнулася у відповідь Злата.

Через деякий час Злата вийшла з ванної й почула дуже гарну, швидку мелодію. Дівчина підійшла до кімнати Соні. Злата тихенько прочинила двері й побачила свою сестру, яка енергійно рухалася в такт музики. Заплющивши очі, Соня ефектно розмахувала своїми блискучими чорними волоссям. Це було прекрасно та артистично! Злата мовчки спостерігала за нею, ледь стримуючи сміх. Але вона дуже уважно вслухалася в трек, який був наповнений глибоким філософським змістом і безмежною енергетикою. У пісні помістилося все: драйв, ніжність, чуттєвість і така потрібна твердість! Іскри, які зачіпають всі струни душі!

— Ой. Вибач. Я не знала, що ти тут — Соня нарешті помітила Злату.

— Крута пісня! — посміхнулася Злата і підійшла ближче. — І ти дуже красиво танцюєш! — підмітила вона

— Подобається?

— Дуже! Може, ще щось послухаємо?

— Окей! Зараз! — Соня почала клацати по клавіатурі ноутбука.

Сестри чудово проводили час разом. Вони охоче танцювали, слухаючи музику. Сміялися, дуріли, жартували один над одним. І весело розмовляючи, вони згадували дитинство ...

— Все, Сонь! Досить! — сміється Злата, переводячи дихання. — Зроби музику тихіше, сусіди скоро по батареях почнуть стукати.

— Це точно! — захихотіла у відповідь Соня. — Але я не хочу ще спати.

— Я теж. Може фільм подивимося? — пропонує Злата.

— О, давай! — із задоволенням погоджується Соня. — Я хочу фільм жахів дивитися!

— Я в цьому і не сумнівалася! — сміється Злата.

— Іди, сідай! — кличе до себе Соня. — Я вмикаю "Дзвінок".

— Всього лише? Я думала, що ти вибереш щось страшніше — гмикнула Злата. Для відповідної атмосфери вона натиснула на вимикач. Кімната повністю занурилася в зловісну темряву. Вони напружено дивилися фільм і обговорювали деякі моменти сюжету. У Злати несподівано завібрував телефон. Дівчата переглянулися. Лише тьмяне світло від монітора висвітлював їх злегка перелякані обличчя.

— Тьху ти! — видихнула Злата, глянувши на екран, стримуючи внутрішній сміх. — Це мама телефонує!

— Мама? — насторожено перепитала Соня. — Напевно знову виховуватиме! А це вже фігово, — невдоволено пробурмотіла вона.

"Трясця! Схоже, заліт. Не пронесло... "

— Я на кухню, Сонь. Заодно води поп'ю, — Злата з телефоном в руках, швидко вийшла з кімнати...

— Так, мам, — нарешті Злата відповіла на дзвінок. — Привіт! Щось трапилося? — схвильовано запитала вона. — Ну Слава Богу! Що робимо? Та нічого! Спати вже збираємося. Мені ж на роботу завтра. Так, вона вдома. Мам, ти чого завелася? Хочеш, я їй трубку дам, і ти переконаєшся, що вона вдома зараз! Не зрозуміла ... Чому? До школи ще місяць майже! Мам, заспокойся! Та не кричи ти! Може мені її ще на ланцюг посадити? Послухай мене, будь ласка...

— Софіє! Ходи сюди! Зараза така! — сердито вигукнула Злата, закінчивши розмову. Не звернувши уваги на пропущені виклики, вона кинула телефон на стіл і повернулася в кімнату.

— Сонь, ти знову пила?! — накинулася на неї Злата. — Не ховай свій погляд! На мене дивись! — її очі просто палали гнівом. — Мама каже, що все чула, коли телефонувала тобі!

— Я зовсім трішки, — мовила Соня, винувато опускаючи очі.

— "Я зовсім трішки", — передражнила її Злата. — Мені ось за це твоє "зовсім трішки" вона такий "Армагедон влаштувала"! Ти зовсім страх втратила?! Та ще й мене підставляєш! Ти навіщо слухавку тоді піднімала? Ти взагалі чи що ?! — Злата постукала пальцем по скроні. — Чим ти думаєш?

— Я була впевнена, що це ти телефонуєш. Тому взяла трубку, не глянувши. Вибач, так вийшло, — Соня боязко піднімає на неї очі.

— Дуже добре! А я тебе за це по голівці погладжу! Як же я відразу не здогадалась! Знову "прикрилася" жуйками, які постійно жуєш? Тепер зрозуміло, чому ти сьогодні раніше повернулася! Ти знала, що мама буде телефонувати та перевіряти! — градус її емоцій просто зашкалював. Всередині все кипіло. Здавалося, ще трохи й вона вибухне пекельним полум'ям.

— Злат! Ну не злись ... Тобі це не личить, — Соня невпевнено підійшла до сестри й з побоюванням поклала руку їй на плече.

— Та ти мене дістала! — Злата скинула з плеча її руку і вийшла з кімнати. Через хвилину вона повернулася з пляшкою коньяку. Наповнивши склянку, Злата демонстративно поставила його перед Сонею.

— Пий скільки тобі влізе! Що ти так дивишся на мене? Не соромся! Я дозволяю! — Злата з викликом подивилася на Соню, яка розгублено кліпала віями. Вона вперше бачить Злату такий розлюченою.

"І яка муха її вкусила?"

— Ти чого?! Вибач, будь ласка! Я більше не буду. Чесно. — подібні слова Соня могла сказати тільки Златі. Вона ніколи не йшла з нею на конфлікт. Батькам Соня завжди демонструвала свій протест, висловлювала своє невдоволення і ніколи не йшла на поступки! Тим більше коли її змушують робити те, що вона не хоче.

— Звичайно, що не будеш. Принаймні у мене вдома! Мама наполягає, щоб ти негайно поверталася додому. Вона обіцяє тобі таку працетерапію влаштувати, що "гульки" тобі будуть вже не в голові. А мені суворо заборонила давати тобі гроші! Батько теж невдоволено бурчав в трубку.

— Ой, йолки ... Злат, я не хочу додому! — Соня благально подивилася на Злату.

— А я тут до чого? — Злата знизала плечима. — Ти сама "спалилась"! Я її ледве вмовила, щоб ти залишилася у мене, хоча б ще на кілька днів. Вона сказала, що завтра зателефонує на домашній номер, і не дай Боже тебе не буде вдома!

— Чому вони постійно вчать мене? — обурюється Соня. — І вказують, що мені робити! Постійно щось від мене вимагають! Це реально напружує. Я не збираюся робити те, що хочуть батьки! Це моє життя! І я буду робити, те що вважатиму за потрібне! Я не маленька вже.

— Сонечко, — вже більш ласкаво промовила Злата, присівши поруч. — Я розумію тебе. І ти теж зрозумій! Вона ж мати! Вона хвилюється. Ми завжди залишимося для неї маленькими дівчатками, про яких треба дбати, оберігати, і ... завжди лізти зі своїми порадами й повчаннями, — її губ несподівано торкнулася усмішка. — Вона й мене досі вичитує! Ти зрозумієш це, коли у тебе будуть свої діти.

— Ти точно цього не зрозумієш тому, що в тебе їх ніколи не буде! — зопалу видає Соня, не подумавши про свої слова.

— Ну ти й погань! — Злата отямитися не встигла, як з усією силою вліпила Соні ляпас. Від несподіванки Соня застигла на місці з відкритим ротом, потираючи почервонілу щоку.

— Злат... Я... Я не ... — тільки й змогла промовити Соня. Така реакція Злати подіяла на неї, як холодний душ.

— Знаєш що? Вимикай ноутбук! Сеанс закінчено! "Фільм жахів" я тобі й в реальному житті влаштую! — голос Злати почав тремтіти. Буря емоцій душила зсередини. Ці слова Соні морально убивали Злату. Вони нещадно розтоптали її! Це був удар нижче пояса. Соня застосувала проти неї потужну зброю.

— Злато! Постривай! — Соня швидко зіскочила з місця і кинулася слідом за сестрою, яка мала намір вийти з кімнати. Але сестра простягнула руку вперед, зупиняючи Соню.

— Не треба за мною йти! У мене немає ні найменшого бажання зараз з тобою розмовляти, тим паче бачити тебе! — Злата залишалася категоричною.

— Яка ж я дура! — в розпачі вилаялася Соня, коли двері за Златою зачинилися. — Що я наробила?! — вона так і не зважилася слідувати за сестрою. Соня прекрасно розуміла, що зараз Злату дійсно, краще не чіпати. Потрібно дочекатися, коли емоції трохи вщухнуть і вранці спокійно про все поговорити.

Злата повільними кроками увійшла на кухню й важко опустилася на стілець. Вона відчувала себе такою пригніченою і спустошеною. У неї більше не залишилося ніяких емоційних сил. Хотілося плакати, але сліз не було. Було таке відчуття, що вона перебувала у якомусь вакуумі. Все навколо знаходило сірі відтінки. Було дуже боляче, але їй здавалося, що вона вже не відчуває це. Злата немов "на автоматі" взяла в руку ніж, який лежав на столі. Вона довго і наполегливо дивилася затуманеним поглядом то на гостре лезо ножа, то на своє зап'ястя. Дівчина була в одному кроці від непоправного. Ще трохи й вона перестане себе контролювати. Раптовий дзвінок мобільного миттєво подіяв на неї.

"Господи! Що ж я роблю?!" — схаменулася Злата і струснула головою, проганяючи від себе жахливі думки. Коли вона глянула на екран телефону, її губ торкнулася сумна посмішка: "Як же ти вчасно!"

— Так, Ярославе! — відповідає Злата. — Ні, не розбудив. Я не спала ще. Що у мене з голосом? Тобі здалося. Все нормально. Зараз? — вона подивилася на годинник, який вже показував північ. — Добре, я зараз вийду.

Ніч була безмісячною та спокійною. Небо темне ‒ темне, а зірки були неприродно яскравими й грали, немов блискучі діаманти. Ярослав задумливо стояв під помаранчевим світлом вуличного ліхтаря, що висвітлював його силует. Це світло з тінню від листя створювали чудову картину. Ніч – це час щирості, роздумів. Вона несла в собі безмежне натхнення. У ній був особливий сенс. Біла футболка Ярослава відмінно контрастувала з його волоссям, яке були чорні, як ця таємнича ніч. Він прекрасний! Немов якесь божество спустилося з небес! Здається, що навіть найталановитіший художник не зміг би передати це на полотні. Це неймовірно! Замилувавшись ним, Злата зробила крок. Відчувши її присутність, Ярослав підняв свої темно-карі очі. Вони, як два бездонні вири! Немов, океан випромінює добро, тепло, ласку і любов. Ярослав чарівно посміхнувся і рушив назустріч Златі.

— Золотко моє. Злато! — Ярослав огортає її у свої теплі обійми, в яких було так затишно, спокійно. Безпечно. — Я так злякався, коли прокинувся, а тебе немає поруч. Я телефонував ще раніше, але ти не відповідала. Я подумав, що ти знову ...

— Ось значить, якої ти про мене думки! — Злата тихенько засміялася, розуміючи що саме він має на увазі. — Все добре. Просто мені потрібно було йти. Я тобі записку залишила.

— Так, я бачив, — Ярослав посміхнувся їй у відповідь. — Це мене і заспокоїло. Прогуляємося? — він узяв її руку у свою гарячу долоню.

— Так звісно.

Не поспішаючи, вони прогулювалися неподалік від будинку і насолоджувалися цією величністю ночі. У ній відчувалася глибока лірика, блаженство. Вітру не було, а повітря тепле та приємне. Було тихо, порожньо, лише зрідка з'являлися поодинокі перехожі. Пройшовши по алеї, вони сіли на лавку. Злата лягла, поклавши голову Ярославу на коліна, а він ніжно погладжував її по лобі, поправляючи їй волосся.

— Дивись, Златко! Зірка падає! — заворожено каже Ярослав, дивлячись на бездонне небо.

— Он ще одна! — Злата вказує на падаючу зірку. — Це ж зорепад! — захоплено вигукнула Злата. — Небо плаче зірками!

— Це просто зачаровує! Красиво, правда? А кажуть, що в місті зірок не видно! Злато, про що ти мрієш? — він запитав так тихо, ніби зараз відбувалося якесь таїнство. Ярослав відвів погляд від прекрасного нічного неба і пильно подивився в її красиві очі – вони приголомшливі! У них чистота непорочної дитини! Дуже незвичайні очі! З іскорками, які спалахували, як бенгальські вогні. Її погляд ‒ глибокий, ніжний, що затягує, як це чудове зоряне небо. І сила цього погляду була просто колосальною! У ньому була ціла магія.

— Про диво, — без роздумів відповіла Злата. — А ще ... я мрію про те, щоб ти завжди був поруч.

"Я хочу бути здоровою!" — вона сумно зітхнула.

— Ярославе, мені страшно. Я боюсь.

— Боїшся?! — перепитав Ярослав, щиро дивуючись з того, як така мудра, сильна дівчина може чогось боятися. — Чого? Чому?

— Я боюся, що одного разу я стану тобі не потрібна і ти зникнеш з мого життя. Просто підеш, — від цих власних думок, Злату всередині все пересмикнуло. — Я не хочу втрачати тебе!

— Златочко, — Ярослав легенько підняв її й взяв її обличчя у свої долоні. — Дурненька моя! Подивись на мене! Що ти таке кажеш? Навіть не смій думати так! Чуєш? Не смій! Я тут із тобою! Я тебе...

— Не кажи нічого! — намагаючись його зупинити, Злата доторкнулася кінчиками пальців до його губ. — Давай просто помовчимо! Як говориться в одному вірші, найважливіші фрази повинні бути тихими! Мені так добре зараз! — дивлячись на коханого, вона все більше відчувала кожною клітинкою своєї душі, що Ярослав та людина, яка поважає її, любить всю цілком, попри її недоліки. Це та людина, яка зможе зробити її щасливою по ‒ справжньому; такою щасливою, коли ти не ходиш, а пурхаєш в повітрі. Він здатний допомогти здійснити її мрії, захистити від цих страхів. І найголовніші, потужні події життя відбуваються за межею звичного. Коли тобі хвилююче та страшнувато. Коли не віриться, що це може статися саме з тобою. Ось в цій точці починається справжнє щастя і важливо не упустити його, не відштовхнути, а довіритися йому. Кожне подолання себе додає внутрішньої сили. І боїмося ми більше не приниження або своєї незначущості, а успіху і цього ж самого щастя! Адже насправді не складно зрозуміти чого ти хочеш, складно собі в цьому зізнатися.

Повернувшись додому, Злата заглянула в кімнату сестри. У спальні панувала напівтемрява. Крізь вікно лило світло від вуличних ліхтарів. Повернувши голову на бік, Соня вже солодко спала. Злата тихесенько підійшла до неї й акуратно, щоб не розбудити, зняла з її вух навушники, з якими Соня засинала майже щоночі. Софія лише злегка ворухнулася, закинувши руку над головою.

"Так і слух просадити недовго! Ех, Соня, Соня..." — Злата несхвально похитала головою, і поклала навушники її телефон на журнальний столик. Вона ще раз глянула на мирно сплячу Соню і беззвучними кроками вийшла з кімнати.

Прокинувшись наступного дня, Соня застала Злату в передпокої: вона стояла перед дзеркалом і наносила блиск на губи. Софія сама не помітила як замилувалася своєю сестрою. Злата була в стильній синій сукні до колін, яка була дуже їй до лиця, і в босоніжках на невеликих підборах. Довге волосся каштанового кольору, яке розкішним водоспадом прикривало її спину, було шикарним. Ніжний макіяж, миле, ангельське личко, великі яскраві очі не могли не викликати посмішку і зворушливість. Злата нагадувала героїню з японського аніме! І цей погляд! Це був погляд закоханої людини. І це було видно неозброєним оком.

— Доброго ранку, Злато! — тихо привіталася Соня і нерішуче підійшла до сестри. — Пробач мені, будь ласка! Я не хотіла образити тебе, — щиро кається Соня. — Сама не знаю, що на мене найшло! Пробач... Прошу...

— Сніданок на столі. Я на роботу, — монотонно відповіла Злата, навіть не глянувши на Соню. Вона схопила сумку і зачинила за собою двері.

— От і поговорили... — важко зітхнула Соня і повернулася в кімнату, намагаючись себе чимось зайняти. Час тягнувся невблаганно довго, вона не могла дочекатися, коли Злата повернеться додому. Ближче до обіду пролунав рінгтон мобільного.

— Привіт, Кирюхо! — Соня відповідає на дзвінок. — Та прибираю трохи. Ага, уяви собі! Ні, ввечері я не зможу з вами пограти. Домашній арешт? Типу того... Ні, точно не вийду сьогодні. Виходять за амністією, а мені до неї ой як далеко. Чого ржеш? — обурилася вона, почувши сміх на тому кінці. — Не смішно. Та предки збунтувалися! Ні, не сестра... Вона у мене класна! Це я тварюка остання... Я образила її дуже сильно... Тепер не знаю як загладити свою провину. Та ні. Вона не вміє довго ображатися, навіть коли вдає, що злиться – це виглядає дуже мило! Але на душі так гидко. Словом, налажала я вчора по повній! Навіть згадувати про це не хочу! Гаразд... Плідно вам прорепетирувати! До зв’язку. Бувай.

Цілий день Соня не знаходила собі місця. Вчорашній вечір ніяк не виходив з голови. Навіть музика, яка завжди була з нею, не допомагала їй відволіктися від нав'язливих думок. Соня сильно картала себе за вчорашнє, відчувала себе винною та не могла через це заспокоїтися. Нарешті почулося клацання вхідних дверей. Злата увійшла до вітальні й втомлено опустилася на диван, закинувши голову на спинку.

— Злат, поговорімо! Будь ласка... — благає Соня. — Я так не можу! — в її голосі було стільки відчаю. Злата відкрила очі й наполегливо подивилася на Соню. Її погляд пробивав наскрізь: рішучий, зосереджений. Він був настільки сильний, що його неможливо витримати.

— Це нестерпно! — Соня не витримує цього спопеляючого погляду. — Ти можеш мені врізати ще раз! Але тільки не мовчи, прошу тебе! — у неї ледве сльози на очі не накочуються.

— Йди до мене! — нарешті заговорила Злата і з неймовірним теплом обняла Соню. — Ех, люблю тебе, заразу малу! Ти теж пробач мені за те, що я вдарила тебе...

— Нічого. Це було заслужено, — Соня ще сильніше пригорнулася до Злати. Вона відчула таке полегшення, немов камінь з душі впав. — А в тебе непоганий удар, як для такої тендітної дівчини, як ти! — з посмішкою зауважила вона. — Мир?

— Мир! — кивнула Злата і знову обняла свою молодшу сестру.