Раді Вас бачити!

Неясно пам'ятаю, як чоловік витягнув мене з малахітової ванни. М'яко обернув у рушник. Я перебувала в якомусь в'язкому тумані, тіло все ще відчувало незнайому, ні з чим не порівняну насолоду.

Хотілося пригорнутись, стиснути сильні плечі та забути про все на світі.

Еллінге промокнув мене, переніс на ліжко. Допоміг витерти волосся.

– Відпочивай, – прошепотів.

І я непомітно для себе відключилася.

Прокинулася увечорі. Чоловік лежав поруч, дивився на мене, обережно, ледь погладжуючи пальцями плече, груди. Стемніло, але по кутках горіли круглі світильники.

– Що там? – невизначено пробурмотіла я, відчуваючи збентеження під гарячим поглядом свого чоловіка.

Сольгард знизав плечима. Немов у відповідь пролунав стукіт у двері наших кімнат.

Я нервово озирнулася, усвідомлюючи, що у мене ані пеньюару, ані домашньої сукні. Але Еллінге, ніби його це не дуже хвилювало, рушив відкрити. Добре хоч обернув стегна тим самим рушником.

Дзенькнула клямка. Мені не було видно, що там відбувається, тому краще прислухалася.

Брат!

– Доброго вечора, – в голосі Картера звучала відчутна тривога. Ох, що він подумає! Я вхопилася за палаючі щоки. – Покличте Іві, будь ласка.

– Іві відпочиває, – відповів чоловік.

Я прямо уявила, як брат нахмурився, біля перенісся позначилася вперта складка.

– Дх'ере Сольгарде... – почав, і цього разу представилася піднята брова, очі чоловіка, на дні яких плескалася іронія.

Брат дійсно осікся. Що б вони не затівали, я все ж таки залишалася дружиною драхха. І поселивши мене з ним... вони не могли не припускати, що Намісник захоче контролювати ситуацію.

Обернувшись простирадлом, я протупала по м'якому зеленому килиму і виглянула в сусідню кімнату:

– Все гаразд, Картере. Я спала. Втомилася з дороги.

Брат окинув мене таким поглядом... Наче чекав чогось іншого. А я виявила, що залишені майстром печатки-візерунки повернулися на місця! Тобто чоловік сам, за своєю волею, їх пригасив і повернув, коли знадобилося? Чи так подіяла ця загадкова Прада?

– Ви чогось хотіли? – люб'язно поквапив Еллінге.

– Так, – ледве впоравшись з обличчям, кивнув Картер. – О восьмій вас чекатимуть на вечері. За вами прийде слуга, щоби проводити. Будь ласка... приєднуйтесь.

Брат кивнув – чи то мені, чи то Сольгардові, – різко розвернувся і вийшов.

Чоловік ступив до мене. Обличчя тепер не здавалося похмурим і навіть лячним. На ньому оселилася несподівана усмішка – майже щаслива. І я не змогла не відповісти на неї, теж усміхнулася – зніяковіло, але щиро.

Підхопивши мене на руки, Еллінге повернув у ліжко. Повільно, проте неухильно почав розгортати простирадло.

Погляд упав на зап'ястя, і я завмерла. Татуювання горіло синьо-срібним світлом, ніби дві ниточки цих його Прада та Маньє сплелися і розтікалися по візерунку – і далі, в мої вени, в моє тіло, п'янячи новими, несподіваними відчуттями.

– Тепер... наша сила з'єдналася? – пробурмотіла я.

Замість відповіді Еллінге узяв мою руку. Невагомо торкнувся губами долоні.

– Незабаром треба одягатися, – озвався. – Не будемо гаяти часу?

– Підемо на вечерю?

– Звичайно. Чекаю не дочекаюся, коли мені візьмуться висувати умови.

– Гадаєш... – почала я, але замовкла. Звичайно, спробують, для чого ще його сюди притягли.

Не в змозі відвести погляд, продовжувала дивитись на яскравий візерунок:

– Але як же... усі ж побачать!

– Це проблема? – Еллінге глянув уважно, допитливо.

Взагалі-то проблема! Я втратила голову, але... це не те, що я збиралася робити. І... я не уявляла, як сказати йому, що не хочу повертатися до Драххана. Що, як і раніше, не бажаю виношувати дракона.

А це сяюче татуювання... як тавро: кричить усім і кожному, чим ми сьогодні займалися!

– Ти... спеціально? – майнула неприємна думка, що змушувала протверезіти. – Щоб усім показати...

Він почав свою гру і вирішив мене використати! Я замовкла. Еллінге теж кілька митєй мовчав. Не в змозі чекати, я звела на нього очі. Від обпалюючого погляду в грудях закрутився ураган. Шалено хотілося вірити, що все, що трапилося, – щире і справжнє! Хоча, напевно, було б легше від усвідомлення, що це вміло сплетена інтрига.

– Знаєш, що означає ніатарі? – тихо спитав він.

– Призначена, – з подивом повела я плечима.

– Вас так навчають. У вашому світі... стало так. Але з давнини в світі Прада це слово означало інше.

Він схилявся все нижче. Нижче.

– Що? – шепнула я.

– Істинна, – видихнув прямо мені в губи Еллінге.

Істинна. Слово обпалило, пробралося вглиб душі, посіявши там щось незвичне, незнайоме, але таке тепле – раптом стало страшно це втратити.

Еллінге не дав мені обдумати, зміркувати – його гарячі, спраглі губи знову накрили мої, руки почали пестити тіло в найгарячіших точках, там, де воно найкраще відгукувалося. І я знову втонула в екстазі.

На вечерю довелося збиратися ще швидше, ніж на евакуацію. Еллінге допоміг застібнути сукню, посміхаючись і відверто любуючись.

А я дивилася на татуювання. От би воно теж зникло, притухло, як візерунки, залишені майстром Фербонном на моєму чоловікові! Просто до божевілля не хотілося, щоб храмовники вважали мене невдячною. І взагалі все, що відбувається між нами – це наша особиста справа. Адже так? Ех, де вони, мої звичні мітенки чи браслет...

Наче почувши, татуювання блимнуло і раптом почало повільно гаснути. Щойно два різнобарвні потоки струменіли по ній, і ось уже на зап'ясті залишився лише темний контур, наче відбиток від справжнього візерунка.

Я підняла погляд на Еллінге – і з подивом виявила на його губах і в очах посмішку.

– Ось бачиш, усе вийшло, – усміхнувся. – Ти дуже швидко вчишся. І... у тебе справді велика сила.

Він відвернувся до своїх речей і почав одягатися. Я взялася за гребінець: не вкласти волосся, то хоч причесатися.

Стук у двері поквапив нас, не давши договорити. За нами прийшов один із храмовників, одягнений у їхній звичний плащ, що приховував постать і кидав тінь на обличчя. Привітався сухо.

– Прошу за мною, – кивнув.

Еллінге подав мені лікоть, і ще поклав руку зверху на мою. Так і йшов, показуючи усім своїм виглядом, що не відпустить.

Храмовник провів нас кількома коридорами, схоже з крила в крило. І невеликими відкритими малахітовими сходами вивів униз, до широкої столової зали.

Сольгард мовчав, але я помічала уважні погляди, які він кидав на стіни та двері, повз які ми проходили. І теж намагалася максимально запам'ятовувати шлях. Хтозна, для чого знадобиться?

Щоправда, з огляду на укріплення... звідси тільки на драконі і можна відлетіти. Хоча на стінах стирчали страшні гарпуни, можливо, і дракон не прорветься.

У центрі зали стояв широкий, накритий білою скатертиною, заставлений стравами стіл. Прямо під гігантською люстрою – чомусь зараз я могла думати тільки про те, як би її не скинули нам на голови.

Стіл був уставлений їжею – ситною, але без вишуканостей. Кілька м'ясних, зовсім трішки овочів та ароматна свіжа випічка. Бутлі з винного льоху, щойно відтерті від пилу. Не помітила, щоб Еллінге принюхувався так, як у кареті, але безапеляційно почав до мене залицятися і особисто накладати в тарілку.

Вино я не пила, боячись, що голова перестане бути ясною. Чоловік із задоволенням заполовинив келих. Взагалі виглядав він скоріш радісним, ніж стурбованим своїм становищем.

Крім нас, за столом зібралося лише кілька людей. Брат сидів поруч і похмуро стежив за діями Еллінге. Майстер Фербонн навпроти. Поруч із ним Грегорі. Ще кілька храмовників. І дівчина.

Я ніколи її не бачила, але одразу впізнала в ній ніатарі. Темне волосся, тіні під очима, проста сукня... і тьмяний візерунок на зап'ясті.

Біля дівчини знаходився молодий чоловік. Раз у раз поглядав на неї, намагався заговорити, торкнутися, підкласти в тарілку їжі.

Нас один одному не представляли, але від брата я дізналася, що її звуть Олла, а її супутника Девід. Більше Картер нічого не повідомив, проте я чула, майже не сумнівалася – це саме та ніатарі, заради якої мене просили звільнити зал.

Вечеря проходила в мовчанні, якщо не брати до уваги рідкісних прохань щось передати і тихих переговорів між сусідами, які з іншого кінця столу почути не вдавалося. Я була така голодна, що з'їла, напевно, в два рази більше звичайного. А Еллінге взагалі приклався до м'яса, наче відновлював прорву сил. Хоча, мабуть, так воно й було... в усіх сенсах.

Декілька храмовників, прихованих плащами, стояли біля дверей, охороняючи. З вікон виднілася частина зовнішньої стіни, якою ходили вартові. У темряві їхні постаті майже зливалися, але смолоскипи час від часу вихоплювали чиїсь контури.

– Дх’ере Сольгарде, – промовив Фербонн, коли трапеза добігла кінця. – Чи можна вас на кілька слів?

Я кинула тривожний погляд на Еллінге. Той трохи стиснув мою руку під столом, промокнув губи серветкою і підвівся.

– Звичайно.

Я смикнулася піднятися слідом, повідомити, що хочу бути присутнбою... але мене втримав Картер.

– Іві, я теж хочу з тобою поговорити, – прошепотів.

Кілька миттєвостей я вагалася. Не хотілося залишати Еллінге з тим, хто вже намагався його вбити. З іншого боку, вони мали багато можливостей, поки дракон не зцілився. А зараз він уже майже у нормі. Навіть плями на шиї ледь помітні.

Та й хіба я зможу чимось допомогти?

– Добре, – кивнула братові. Краще спробую дізнатися щось важливе.

Фербонн повів Сольгарда до сусіднього приміщення. Я не бачила, що там за дверима, але припустила, що, мабуть, якийсь кабінет чи мала вітальня.

Троє храмовників пішли слідом. Плащі скривали їхні руки, і я знову занервувала. Чи не зброю вони там ховають?!

– Ідемо, Іві, – покликав брат.

Ще раз кинувши погляд услід, я кивнула. Не встигла вийти з-за столу, як до мене підбігла Олла.

Схопила за руки:

– Ох, Ілес! Ви не уявляєте, яка я щаслива з вами познайомитися! Не можу передати, як я вдячна, що ви перші змогли... що все вийшло! Ми тепер вільні! Я навіть не могла подумати, що таке можливо...

– Ви не хотіли заміж за драхха? – спитала обережно, поки вона стискала і трусила мої пальці.

– Я не могла не хотіти, як і ви! Адже нас вчили, що ми повинні... Але мій чоловік... я шалено рада, що мені не доведеться жити з ним далі!

– Він погано з вами поводився? – наблизився той самий Девід, і моє зап'ястя кольнуло, почало пекти.

– Ні... не те щоб. Але він... боже, який же він був страшний! Особливо у гніві! І він... мені сподобався інший драхх. Але татуювання спалахнуло тільки з одним, – дівчина опустила плечі, трохи згорбившись. Уявляю, який розпач опанував її, коли усвідомила, що доведеться виходити заміж за того, хто не милий!

Адже Еллінге теж до божевілля мене лякав. Як йому вдалося пробратися в мою душу?!

– Все позаду, – обійняв Девід її за плечі, і вона згодно кивнула. Усміхнулася.

Щось із ним було не так... як і з Грегорі. І як і блондин, він, схоже, чекав на свою ніатарі.

Чи не розподілили нас знову?! І знову без нашого відома!

– Вибачте,– втрутився брат,– я на якийсь час викраду у вас сестру.

– Так, звісно! – відгукнулася Олла, відпускаючи мене.

Картер подав мені лікоть і розвернувся зовсім в інший бік – не той, куди пішли Сольгард із Фербонном. За кілька хвилин ми опинилися у невеликому внутрішньому дворику.

Звідси не було видно зовнішніх стін та укріплень – лише вікна самого замку з усіх боків. Майже в кожному горіло світло – створюючи враження, що замок сповнений людьми.

Брат повів мене по доріжках, усаджених невисокими стриженими кущами.

– Іві... як... навіщо ти з ним?!

– Дивне питання, Картере. А навіщо ви мене з ним лишили?

– Ти бачила, що він творив? Як би ми забрали у драхха ніатарі? Тим більше, коли він перетворився на дракона! Це поставило б під загрозу всіх. Але вони не беруть жінок силою. І я... ми... думали, що твого «ні» буде достатньо.

Я відчула, як забарвлення знову приливає до щок.

– Ти ж покликав мене не для того, щоб з'ясувати нюанси особистого життя?

Брат помовчав, ніби бажаючи заперечити, нагадати, що мене, взагалі-то, рятували з лап чудовиська! Але не став.

– Це ти сказала йому, що готується ритуал?

– Ще дивніше питання, враховуючи, що ви просили мене вивести його із зали! Але ні, це не я повідомила. Не знала, як йому сказати.

– І все ж таки хтось прийшов на допомогу дх'еру Лів'єру, чоловікові Олли.

– Він живий? – я відчула деяке полегшення.

– Тебе це тішить?

– А тебе?! Картере, як ви не розумієте? Що буде, якщо драххи вирішать мстити?

– Залишаться без ніатарі. Інакше ніяк, Іві.

– Картере, – я похитала головою. – Ти ж бував у батька на роботі, мусив зрозуміти їхню силу! Їхні машини, прилади... Я бачила лише частину на Драххані, але повір... навіть я розумію, що на конях від них не втекти! І за стінами не сховатися!

– Послухай, – брат зупинився, взяв мене за плечі. – Ми маємо спосіб впоратися з ними. Повір.

– Який? – завмираючи запитала я.

Картер кинув на мене пильний погляд.

– А ти на чиєму боці, Іві?

– Сумніваєшся в мені? – зізнатися, це було образливо. Хоча я й розуміла, що його підозри не позбавлені підстав.

– Ти була з ним, – брат чи то питав, чи то стверджував.

– За нами підглядали? – щоки знову спалахнули. – Звідки ти знаєш?

– Знаю, – буркнув Картер.

– А ти хотів, щоб я одразу ж кинулася в обійми Грегорі? – розсердилася я.

– Навіщо одразу ж? Я хотів, щоб ти придивилася до нього.

– Хто він? Маг?

– Чоловік не сказав тобі?

– А він знає?

– Мені теж цікаво.

– Картере... я заплуталася, – зітхнула я.

– Я знаю, Іві, – брат обійняв мене, пригорнув до себе.

– Не розумію, що відбувається. Чого бажають храмовники. Забрати всіх ніатарі у драххів? А далі?

Брат кілька хвилин дивився мені в очі. Я бачила, як він вагається, ніби хоче щось сказати і не наважується.

– Ми хочемо захистити наших жінок, – відповів, уперто стиснувши губи.

Стрепенувся, глянув за мене, і я обернулася.

– Вибачте... завадив?

Грегорі, що наближався до нас, завмер на кілька митей, дивлячись то в мої очі, то на брата.

– Я... залишу вас. Поговоріть, поки дх’ер Сольгард зайнятий, – брат відпустив мене і, обійшовши, рушив до входу в їдальню.

Поговорити? Про що?

– Ілес, – не чекаючи, поки я придумаю, про що, блондин сам ступив до мене.

Торкнувся руки – палко, обпікаючи. Чомусь перед очима промчали ласки Еллінге, все, чим ми займалися з моменту прибуття сюди. Майнула шалена думка – а який у ліжку він, блондин? І як відчуваються під руками його плечі?

– Чому? – шепнув, утримуючи мій погляд. Повернув до себе зап'ястя татуюванням вгору, вдивляючись, ніби намагаючись щось на ньому вичитати.

Воно слабко спалахнуло, поколюючи. Здригнувшись, я забрала руку. Відвернулася:

– Не розумію про, що ви.

– Іві, – він зробив ще крок, торкнувся плеча.

Дотик пробрав сильніше, проник углиб, змушуючи силу скипіти.

– Забери руки, – холодне, загрозливе. Я знову здригнулася, обертаючись. Майже із полегшенням чуючи голос чоловіка.

– Еллінге! – кинулася до нього, наче долаючи пелену опору.

– Ідемо, – чоловік наблизився, вхопив мене за руку.

В останню мить я побачила, як піднялася брова Грегорі, на губах привиділася глузлива усмішка.

– Дх’ере Сольгарде, ми не закінчили! – з'явився у дверях Фербонн.

– На сьогодні закінчили, – відрізав чоловік. – Дякую за вечерю.

Не випускаючи моєї руки, він розгонистим кроком перетнув залу і впевнено рушив коридором, жодного разу не збившись на поворотах.