Раді Вас бачити!

Переговорити із братом не вдалося. Нас із Еллінге посадили в карету – цілком комфортну, з тих, що використовують для далеких поїздок.

Весь Храм гудів, наче розтривожений вулик. Храмовники в плащах осами шмигляли тут і там. Схоже, втеча була цілком справжньою.

Сумка з моїми речами, комплект простого одягу для Сольгарда і трохи їжі знайшлися одразу в кареті. Усадивши мене, Картер спробував сунутися слідом, але Еллінге зупинив його владним жестом:

– Ні. Тільки я та моя дружина.

– Я не залишу Іві... – спохмурнів брат.

– Моя дружина! – Еллінге не підвищив голос, але надав йому такої сили, що Картер замовк. Навіть застиг, не знаючи, що робити. Ніхто й ніколи не наважувався ставати між драххом та його ніатарі – ані рідні, ані друзі. Ця незмінна істина так міцно угніздилася в нашій свідомості, що й зараз брат не міг заперечити.

– Все гаразд, – посміхнулася я. – На місці побачимось.

Поняття не мала, куди нас везуть, але не сумнівалася, що Картер не відпустить одну.

Він зачинив двері, щось кинув візнику, і карета рушила.

По даху мрячив дрібний затяжний дощ. Ми з Еллінге сиділи один навпроти одного. Я відчувала, як його погляд торкається моєї щоки, шиї, плеча. Наче пестячи, пробуджуючи картини, про які я не могла не згадувати. Відводила очі, дивилася у вікно, але все одно продовжувала відчувати цей сильний, матеріальний погляд.

– Чому ти... нікого не попередив? – промовила, розриваючи тишу.

Еллінге здивовано підняв брови.

– Ти помчав поранений. Після битви із тварюкою...

Підозрюючи мене у зраді, хотіла додати. Та не змогла.

– Я бачив твої очі, ніатарі.

Після цих слів він побачив їх знову – мій здивований, вражений погляд, коли я обернулася і з подивом поглянула на нього.

– Ти не розуміла, що відбувається. Не була готова до того, що сталося. Злякалася.

Отже... ледь розправившись із чудовиськом, він помчав мені на допомогу? Рятувати мене з лап...

Закусивши губу, я навіть не зрозуміла, як опинилася поряд. Підхопленою в оберемок, притисненою до теплих твердих грудей. Пальці торкнулися мого обличчя, губи волосся. І затихли.

Вечоріло. Туман за вікном, качання, стукіт дощу по даху і втома заколисували. Пам'ятаю, як Еллінге уклав мене на м'яку лаву, вкривши зверху своїм плащем.

Карета не зупинялася – мчала вперед на повній швидкості, скільки вистачало кінських сил. А я думала, що для драконів подолати таку відстань – кілька хвилин. Може, година.

Якоїсь миті здалося, дихнуло холодом. Наче відчинилися двері. Я розплющила очі, обвела порожню карету поглядом.

Пішов? Залишив мене?

Прямо на повному ходу?!

Хотіла підвестися, покликати на допомогу, зупинити...

Але повіки виявилися несподівано важкими, я не могла ворухнутися, і майже одразу знову впала в глибокий сон.

***

Наступного разу прокинулася через те, що карета зупинилася. У вікно заглядав повний місяць, пробившись крізь пелену хмар. Дощ припинився, але повітря все ще залишалося просоченим вогкістю. Перші передсвітанкові промені скоріше вгадувалися.

Підхопилася, сіла... щоб натрапити на уважний погляд Еллінге навпроти.

– Привал, – оголосив чоловік.

– Мені здалося... тебе не було?

– Я тут.

– Ти... кудись ходив... літав?

– Ні про що не турбуйся.

– Приспав мене?

Очі чоловіка блиснули – на долю секунди, і все ж таки це змусило мене зіщулитися. Він щось задумав? Почав свою гру?

Запитати нічого не встигла: до нас зазирнув Картер. Окинув чіпким поглядом, ніби очікуючи побачити зовсім інше.

– Вийдіть розім'ятись, – промовив. – Скоро поїдемо, коні трохи передихнуть, і рушимо далі.

Еллінге промовчав, лише кут його губ трохи смикнувся в усмішці.

Які коні, боже? Та якщо драххи візьмуть свої машини... Я пам'ятаю ту швидкість, з якою мчала над Чорним мостом, над лісом. Адже напевно вона не гранична!

Храмовники цього не розуміють? Чи мають якісь додаткові козирі? Чи вважають, ніби можуть тепер стримувати оборот драххів?

Як би там не було, я відчула гостру, майже болісну подяку, що Сольгард не скривдив Картера. Не вирішив його покарати, хоча напевно зрозумів, кому зобов'язаний такою приголомшливою шлюбною ніччю...

Від карети далеко не відходили. Храмовники не розводили вогнів, снували туди-сюди між екіпажами. Багато хто їхав верхи і просто спішився, відправивши коней пастися. Біля одного з фургонів зібрався невеличкий гурт: наскільки я зрозуміла, ділили провізію, яку везли з собою.

У темряві я нікого не змогла розгледіти. Картер розпитав, чи все нормально, як нам у дорозі. Пообіцяв, що лишилося вже недовго. Я хотіла дізнатися про Грегорі, але під пильним поглядом чоловіка не ризикнула.

Гуляти в вогкому нічному холоді не хотілося, тому, трохи розім'явшись, я залізла всередину. Сольгард приєднався майже одразу. Повів рукою, ніби з повітря витягаючи невеликий магічний вогник, що дав нам трохи світла. Закріпив його на стінці.

Картер притягнув згорток із м'ясом, хлібом та водою. Еллінге ретельно все обнюхав, і лише після цього дозволив мені доторкнутися.

Все ж таки думає, що його захочуть отруїти? І мене разом із ним?

З такими підозрами шматок не ліз у горло, але я відчувала себе настільки голодною, що не змогла відмовитись. Трохи перекусила.

Через години дві, коли вже помітно розвиднілося, ми знову рушили в дорогу. А вдень, при світлі сонця, яке розігнало залишки сірої завіси, під'їхали до «одного маєтку».

Це було... неймовірно. Стародавній замок на високій горі, з тих, що будували, мабуть, найперші люди, які боролися з драххами. Декілька стін навколо з вартовими, потужні укріплення, знаряддя в бійницях.

Стародавня, монументальна споруда, просякнута силою. Колись зруйнована, а згодом відновлена. Мабуть, нещодавно.

Ми переїхали три рови з відкидними мостами, четверо підйомних воріт із ґратами.

А всередині нас чекав чудовий палац, гідний королів. Декілька крил, широкі вікна, високі шпилі – наче за укріпленими бастіонами спеціально створили приємне та комфортне місце для життя.

Нас зустрічали храмовники у таких самих плащах, глибоко накинутих на обличчя. Їх тут було чимало – дехто крутив лебідку з добре змащеними, навіть не рипнувшими ланцюгами, поки ворота піднімалися і опускалися. Інші прийняли наших коней. Треті повели по кімнатах.

Декілька зупинилися біля майстра Фербонна та лорда Марака, але до нас наблизився Картер.

– Ух ти! Я й сам ще тут не бував, – з палаючими очима повідомив брат, покосившись у бік незворушного Еллінге.

– Будь ласка, пройдімо за мною, – промовив один з тих, хто зустрічав, підхопивши мою сумку.

Після більш ніж стиснених умов храму в Мабарі я буквально вдихнула на повні груди, коли нас завели в просторі апартаменти на другому поверсі правого крила.

– Ваші кімнати поряд, – повідомив храмовник Картеру, вказавши на стіну.

– А там хто? – поцікавився Сольгард, махнувши рукою до сусідньої.

– Все, що буде потрібно, вам повідомлять, – храмовник трохи вклонився, уводячі брата далі.

– Я й так здогадуюсь, – похмуро кинув їм услід Еллінге.

– Про що ти? – не зрозуміла я.

– Ні про що, – наблизився він, дивлячись мені в очі. А я жадібно оглядала шию, що виднілася з полотняної сорочки, частину грудей, вишукуючи сліди поранень.

Тонкі рожеві плями молодої шкіри затягли жахливі рани, але мені було страшно, здавалося, один незграбний дотик може все повернути назад.

– Вважаєш... там поселять Грегорі? – уточнила, обережно торкнувшись пальцями шиї.

– Безумовно, – знизав Еллінге плечима, ніби це само собою зрозуміло.

Сковзнув долонями по моїй спині, притиснув до себе за талію. І раптом шепнув, нахилившись:

– Ніатарі...

Слово лагідно ковзнуло по губах, пробираючись глибоко в душу. Розбіглося мурашками по плечах та спині.

З відчутним небажанням чоловік випустив мене з рук. Підійшов до дверей. Опустив важку клямку. Підхопив мою сумку і рушив до сусідньої кімнати – спальні.

Залишивши сумку біля шафи, уважно обійшов оброблені візерунком із малахіту стіни по периметру.

– Таємний хід, – хмикнув в одному місці навпроти ліжка.

Склав руки. Долоні засяяли синім світінням, що плавно переходило у срібло. На стіні спалахнув візерунок, який нагадував ті самі символи, що й на Драххані. Вони розгорілися, а потім плавно розбіглися, окреслюючи прямокутник потайних дверей. І застигли там, наче опечатавши її за контуром.

– Це щоб ніхто не увійшов без твого відома? – усміхнулася я.

– Звичайно, – відповів він.

Хотілося ще про дещо запитати... Але в цей момент я, до того спостерігаючи виключно за діями чоловіка, виявила ванну. І пропала.

Боже, як давно я мріяла нормально помитися! Звичайно, ванна не була схожа на шикарну скляну в будинку Сольгарда, але навіть глибока малахітова чаша в підлозі підняла мій настрій вище небес!

Рушники знайшлися в шафі, і, ледь дочекавшись, коли чаша наповниться, я відразу зайняла її.

У теплій воді, з м'якою ароматною піною нарешті відчула, що більш-менш можу примиритися з тим, що відбувається. Хоча це все мені так само залишалося не зовсім ясним.

Навряд чи храмовники бігли від когось, окрім драххів. Тоді чому драххи їх не наздогнали? Чому вони поселили нас тут, а не кинули, скажімо, Намісника у в'язницю? Планують проводити переговори? Готують якийсь «сюрприз»?

У голові бродили невиразні припущення. Але всі вони розпорошилися, коли завчасно опущена на двері ванної клямка засяяла срібним світлом і почала повільно підніматися.

Насторожившись, я втиснулася в півколо стіни: тут було досить глибоко, щоб стояти, але лягти не вийшло б. І насторожено дивилася на двері, які Еллінге відчинив без видимих зусиль. І увійшов до мене – оголений, лише з рушником довкола стегон. Наблизився, не зводячи з мене погляду.

Уважного. Мерехтливого. Такого, що одразу згадалося все, чому завадив ритуал і чудовисько Хаосу.

Зізнатися, я сподівалася... не знаю, на що. Що він ще не до кінця зцілився? Що злий і не схоче більше залишатися моїм чоловіком? Що... не стане спокушати мене тут, де я не зможу завагітніти? Адже йому спадкоємець потрібен?

Але, спростовуючи всі ці невиразні надії, Сольгард недбало скинув рушник на дерев'яний шезлонг, що стояв тут же, і повільно, впевнено заліз до мене у ванну.

Ближче. Ще ближче. Я дивилася в сині очі з вертикальними зіницями, всередині яких грало ртутно-срібне полум'я. Не в змозі відвести погляд, щось сказати. Всі заперечення зникли, поступаючись місцем лише одній думці.

Я ж не завагітнію. А він такий... такий...

Сольгард торкнувся моєї щоки, провів пальцем по губах. Взяв руку, на якій колись красувалася обручка. Ковзнув по ній поглядом, доторкнувся губами до кінчиків пальців.

Мої долоні мимоволі провели по плечах, грудях, твердому животі з чіткими м'язами преса. Окреслили сліди від ран на шиї. Торкнулися білих візерунків на обличчі, поперек лоба, грудей. Очі ковзнули нижче, до стегон.

Поморщившись, Еллінге на мить завмер – і візерунки зникли, наче й не було нічого!

На межі свідомості промайнула думка, як це сприйняв би Фербонн, але чоловік не дав їй затриматися.

– Більше я тебе з ванни не відпущу... – обволікаючий шепіт пробрав, груди і низ живота напружилися, налилися неясним передчуттям. Куточок його губ ковзнув угору в легкій усмішці, яка мені чомусь нестерпно подобалася.

Руки зімкнулися на моїй талії. Опустилися під стегна, погладжуючи, підхоплюючи. Сольгард підняв мене, утискаючи в малахітову стінку, і м'яко розсунув мої ноги.

Проклав доріжку поцілунків від кінчиків губ, по шиї до грудей. Пальці ласкаво окреслили живіт, опускаючись нижче, туди, де все напружилося в очікуванні.

Світло падало через тонку штору у високе вікно. Я дивилася на чоловіка, вперше усвідомлюючи, наскільки він гарний. Наскільки мені подобаються сильні руки, різкі вилиці, навіть очі з лякаючими зіницями, які час від часу застеляє чорнота.

Ніжний, м'який дотик будив у глибині щось незнайоме, чарівне. Усвідомлення, що я не зможу завагітніти тут, вигнало страх, і на поверхню вирвалося щось бурхливе, сильне, яскраве. Піддавшись пориву, я охопила чоловіка ногами, жадібно прочинила рота, ловлячи гарячі, обпалюючі поцілунки.

Мені подобалося, як він дивиться на мене. Як пестить поглядом і губами обличчя, шию, груди. Що бачить найпотаємніше, сокровенне. Подобалось відчувати нескінченне чоловіче бажання та відповідати йому, віддаючись. Сплітатися в єдиному пориві, відкриватися назустріч наполегливим ласкам. Відчувати в собі його силу і бачити погляд, яким він дивиться на мене.

Ніхто ніколи так на мене не дивився! Така суміш пристрасті, радості, передсмаку і ніжності, що голова паморочилася, несучи мене у світ чуттєвих насолод.

Він ніби втратив голову, забув про все на світі – і я теж забула, всі зайві думки вилетіли геть, розвіялися, не відволікаючи, не заважаючи.

Повільно, наполегливо, впевнено Сольгард зводив мене на пік, наповнював собою, своєю силою, щоб вилитися різким виплеском насолоди.

Не знаю, скільки часу він не випускав мене з обіймів, знову і знову підводячи до грані і кидаючи за неї, і ловлячи в теплі обійми, щоб знову довести до краю.

– Еллінге, – бурмотіла я, міцніше притискаючись до нього, вперше називаючи його ім'я хрипким шепітом, тому, що просто хотілося шепотіти знову і знову. І кричати, коли задоволення ставало нестерпним – теж його ім'я.

– Ілес, – шепотів він у відповідь, наповнюючи мене собою до краю. – Ніатарі... Моя ніатарі...