Раді Вас бачити!

Церемонія була чудова! Усім, окрім нареченого.

І тим дужче нервувало, як на нас дивляться гості – ніби я зірвала якийсь цінний приз або виграш в одній із тих ігор, за якими ми проводили довгі зимові вечори у вітальні біля каміна.

«Намісник Ерсе! Як тобі пощастило, Іві! Він же такий красень!»

Я не бачила красеня. Він був величезний – я навіть не могла уявити, що вночі весь цей велетень опиниться зверху. Він же розчавить мене!

Хоча помічала, як заглядаються на нього старші жінки. Можливо, вони знали про чоловіків щось таке, чого мені поки що зрозуміти не дано... Але безперечно, без нареченого або з іншим, та хоча б тим фіолетовим, церемонія сподобалася б мені набагато більше.

А цей поцілунок, матінко! До чого гарячі, наполегливі, владні в нього губи! Мені довелося кілька разів повторювати собі, що тепер він має на мене повне право. На всю мене. Щоб не відштовхнути свого чоловіка. Не витерти губи, бажаючи забитися кудись... та хоча б за спину батькові, який старанно намагався тримати себе в руках і зображати спокій. Але я знала, яка туга глине його серце.

Після храму ми повернулися до будинку, де слуги під командуванням Бетсі накрили столи. Прощальний обід, весільний бал. З якого, втім, ми відбудемо набагато раніше за гостей. Нам ще потрібно пройти церемонію в Башті Драххів.

Я дуже смутно пам'ятала ту попередню церемонію. Безліч драххів і я в колі, і печіння на зап'ясті... Це був єдиний раз, коли батькові дозволили перетнути Міст. Але в Башту не впустили – уявляю, як він нервувався, чекаючи на доньку і не сміючи заперечити, не в змозі ні на що вплинути.

Їсти не хотілося. Але від думки, що, можливо, це моя остання нормальна їжа, я відправляла до рота шматочок за шматочком. Хто знає, чим харчуються ці нелюди?

Втім, зиркнувши на чоловіка виявила, що він цілком із задоволенням їсть. І понадіялася, що найближчим часом мені не доведеться змінювати раціон.

Чоловік мовчав. Я оглядала рідні та близькі з дитинства обличчя. Усміхненого брата – він ніби продовжував обіцяти, що все виправить, хоча поговорити віч-на-віч у нас не видалося більше можливості. Айрін, яку я не могла не запросити. Тітоньку Саллі, що як зазвичай щось розповідала тим, хто сидить поруч. Батька з матінкою. Решту родичів та знайомих – весілля з драххом ніхто не хотів пропустити.

Самі драххи не були присутніми, ніби не виявляли прихильності до людських звичаїв. Вони зустрінуть нас за Мостом, щоби провести свою церемонію на своїй території.

Поївши, Еллінге поклав прилади на тарілку, відкинувся на спинку, оглядаючи присутніх. Опустивши руку поправити сукню, я відчула дотик гарячих пальців. Здригнулася.

Немов чекаючи на момент, музиканти завели зовсім іншу мелодію. Не ту, що грали під час застілля, а легкий, швидкий вальс наречених.

Усі погляди обернулися до нас, змушуючи червоніти, бентежитися.

Чоловік підвівся. Притримав мій стілець. Вивів на середину зали й владним жестом притягнув мене до себе, уводячи в танець.

Він напрочуд легко, вільно вів, на мить мене навіть відвідало бажання віддатися на волю рухів і ні про що не думати, нічого не вирішувати.

Татуювання горіло – але не пекло і не червоніло, наче заспокоївшись, визначившись.

– Ви щасливі? – промовив чоловік.

Я звела на нього погляд. Знущається?!

– Яка я можу бути щасливою, якщо до вчорашнього дня навіть не знала... – погляд Намісника спохмурнів, і я осіклася.

– Не знали долю ніатарі? – холодно уточнив він.

– Не знала вас!

– Ви матимете можливість взнати, – може, він хотів заспокоїти, але обіцянка прозвучала для мене зловісно.

– Тоді я зможу відповісти на ваше запитання, – відгукнулась я.

Схоже, мої слова його розчарували.

– І все ж будьте люб'язні хоча б зобразити радість.

– Я й так роблю все, щоб полегшити батькам розлучення. Ваші докори несправедливі.

Я дійсно намагалася посміхатися і в жодному разі не хотіла б виглядати нещасною та сумною! Вони дали мені багато, я виросла у коханні, я знаю про свій обов'язок. Але Сольгард ніби відчував усе, що мучило мене зсередини. Хоч би скільки я посміхалася зовні. Як він може вимагати від мене відчувати щастя?!

Потім зі мною танцював батько, крадькома змахуючи сльози. Брат – я все чекала, що він прояснить свою обіцянку, але Картер мовчав. Мабуть, просто втішав мене тоді.

Запитувати побоялася. І щоб ніхто не почув, і щоб зберегти хоч найменшу надію.

Хотілося вірити, що як буде зовсім погано, він за мною прийде. Хоча я й розуміла: це неможливо. Ніхто не може потрапити на Драххан без офіційної перепустки та дозволу самого Намісника. Мого, хірри поберіть, чоловіка.

Ох, так, пристойні дівчата ж не лаються. Тим більше, ніатарі.

***

Я не хотіла їхати. Сили, як же я не хотіла їхати з дому, від рідних та близьких людей! Скільки б віддала, щоб залишитися до кінця весільного балу, і знову ночувати у своїй кімнаті, шепотітися з Айрін, або сидіти в малій вітальні з Картером, розмовляючи про все на світі!

Але цей моторошний чоловік, мій чоловік, не дав мені насолодитися останнім днем. Підвівся, подякувавши лорду Орінго за гостинність і «чудесну дочку», взяв мене за руку і повів до екіпажів.

Матінка осіняла щасливими знаками, промокаючи сльози. Батько намагався приховати емоції, Картер похмуро кусав губи. Айрін схлипувала, а її батько, лорд Вріт Марак, навпаки кивав, посміхаючись. Намагався підтримати.

Всі вони залишалися там, танцювати на моєму весіллі. Мої рідні, моє минуле. А попереду чекала невідомість.

– Еллінге, – шепнула я вже в екіпажі, дивлячись, як повільно, все прискорюючись, віддаляється наш особняк. – Ви дозволите мені іноді бачитися з рідними?

Назвати його на ім'я було незвично й боязко, а на «ти» – й зовсім страшно.

– Ви ж знаєте правила, – озвався він, теж не переходячи до близьконо звернення.

Зітхнувши, я промовчала. Я знаю. Хоч і не розумію, але, мабуть, вони для чогось потрібні.

Погляд упав на татуювання, і я знову ризикнула запитати:

– Мій візерунок не забарвлюється у ваш колір. Що це означає?

– Забарвлюється, – озвався Сольгард. Подивився на мене і відповів на невисловлене запитання: – Синій це мій колір Маньє. Срібло – мій Прада.

– Не розумію.

На мій подив, він не став обривати розмову.

– Прада – спільна енергетична мережа світу. Маньє та Іньє – чоловічий та жіночій її прояв. Це складно, – у його словах почувся легкий подих.

– Ні, я слухаю, – пробурмотіла я. – Будь ласка продовжуйте. У кожного драхха – колір його Маньє?

Еллінге зацікавлено підняв брову і ніби по-новому глянув на мене.

– Абсолютно вірно. Тих, у кому сильна енергія Прада, дуже мало.

– У Сгера... не сильна? – ризикнула я й одразу пошкодувала: такий вогонь спалахнув у його очах. Я поспішила пояснити: – Татуювання горіло кольором його волосся.

Сольгард кілька хвилин уважно розглядав мене.

– У нього Прада сильна. Складно сказати, чому ваш візерунок відреагував саме на його Маньє. Прада буває непередбачуваною.

– А... Іньє?

Він одвернувся. Мовчав якийсь час, потім озвався:

– Її більше немає.

Я глянула на свою руку. А в мене що тоді? Шалено хотілося запитати, але голос чоловіка був таким відстороненим, що не ризикнула. Якось потім. Має ж він мені все розповісти? Ну або хоч щось.

Попереду з'явився Білий Міст. Серце завмерло, защемило. Ось павільйон із морозивом, десь тут мене вперше побачив Еллінге. Десь тут змінилася моя доля.

Сам Сольгард не виявив жодних емоцій, начебто й не згадав цього місця. Або йому було глибоко байдуже.

Пригальмувавши, екіпаж повільно звернув на Міст.

На ньому не стояли постові, але ніхто при здоровому глузді не ризикнув би порушити незримий кордон. З того боку височіла одна з Башен – невелика, проте, напевно, в ній знаходилися спостерігачі.

Міст швидко закінчився. Я на всі очі дивилася у вікно, в'їжджаючи на чужу територію, у нове життя.

Все тут здавалося... не таким. Не людським. Величезні скляні вежі будівель, рівні вулиці, якими екіпажі ганяли набагато швидше, ніж серед людей та наших карет.

Скрізь були розкидані незнайомі руни, що нагадували візерунок на моєму зап'ясті: прямо на дорогах, на стовпах, на фасадах будинків і навіть у парку, повз який ми проїжджали. Вони не впадали у вічі, швидше навпаки, були приглушені, затінені навколишніми фарбами. Але я чомусь постійно вихоплювала їх поглядом, і серце стукало, наче відгукалося.

Захопившись роздивлянням острова, рідкісні перехожі якого були чоловіками-драхами з різнокольоровим волоссям, я не помітила, коли ми звернули до великого, зарослого саду.

Вдалині над кронами дерев височіла Вежа. На відміну від житлових – не прозора. Чорна, вся увита такими ж візерунками, як на моїй руці. Срібними.

Екіпаж зупинився, не заїжджаючи на зелену територію

– Тут пройдемо пішки, – промовив Сольгард, виходячи.

Обійшов машину, подав мені руку.

За нами вишикувалася ціла колона екіпажів. Схоже, сюди з'їхалися якщо не всі драххи, то більшість.

Навіть Брен вибрався зі свого місця, і я змогла його роздивитися нормально. Спочатку через темне, майже каштанове волосся я вирішила, що він теж людина, просто працює на Намісника. Але зараз бачила, що переді мною драхх. Може, не такий величезний та сильний, немолодий вже.

Еллінге узяв мою руку, поклав на свою, притримуючи. І повів тінистою доріжкою, викладеною чорним камінням із яскравими синіми плямами.

Повільно, але невблаганно ми наближалися до Вежи. Мене била внутрішня дрож, але я з усіх сил намагалася тримати обличчя.

Я тепер дружина Намісника. Я маю виконати своє призначення. Те, заради чого мене виховували – щоб уникнути гніву Намісника та його паладинів, не обернути цей гнів на людей.

Драххи сильні. Колись давно люди намагалися їм протистояти... але вони закликали якихось страшних чудовиськ.

І тепер ми, ніатарі, розплачуємось за мир між нашими народами.

Навряд чи я змогла б точно сказати, в яку саме вежу мене водили в дитинстві. Але, на мою думку, вона була значно меншою. І драххів, які проводили обряд, також було менше. З десяток, можливо.

Зараз же, схоже, ми входили до найбільшої з Веж. І десятки драххів зібралися привітати свого правителя.

Їхні Вежи не схожі на наші храми. Вони не мають сидінь, вівтаря з вогняною чашею. Лише величезна гулка зала, по всіх поверхнях якої стелиться візерунок.

Під час церемонії він ніби оживає, починає рухатися, змінюватись, світитися...

Все це я пам'ятала з дитинства: драххів у однакових чорних балахонах з капюшонами, що приховують колір їхнього волосся. Як вони зійшлися в коло, взялися за руки – і почався нереальний рух застиглого вогню у візерунках.

Зараз все було так само, і водночас інакше.

По-перше, вони були без плащів-балахонів – навпаки, у яскравому ошатному вбранні під колір волосся. І хоч би один узяв із собою дружину! Може, мені стало б легше побачити знайомі обличчя. Та хоч би просто людські!

А по-друге, вони навіть фізично не змогли б стати в коло. Їх було надто багато.

Ми з Еллінге пройшли в центр, зупинилися посеред візерунчастового осередку, звідки розбігалися найширші нитки візерунків. Чоловік стиснув мої руки.

Згадалося, що минулого разу я теж стояла у центрі. Зараз же всі драххи взялися за руки – колами, чи скоріше спіраллю довкола нас.

Подальшу церемонію запам'ятала невиразно. Звучало якесь гудіння – чи то голосів, чи то інструментів, чи то гарчання тих самих чудовиськ. Воно наростало, потім стихало, щоб знову набрати обертів. З центру побігло світло, ковзнуло борозенками візерунків, заповнюючи підлогу, стіни, стелю. У Вежі не було вікон, але все наповнилося цим сріблом, розгоряючись у темряві.

А потім між нами прямо з підлоги вистрілив стовп срібного свічення.

Єдиний видих пронісся різнобарвними рядами драххів. Здається, це було надзвичайне, особливе явище. Загули голоси, але я не розуміла їх: чи вони говорили іншою мовою, чи в моїй голові все переплуталося.

Стіни попливли, підлога пішла з-під ніг, і я впала б. Але чоловік метнувся вперед, не торкаючись проміня світла. Встиг мене підхопити.

Наступне, що я пам'ятаю – парк. Еллінге ніс мене на руках до свого екіпажу.

Усадив дбайливо на сидіння. Я скосила очі на зап'ястя, яке пульсувало та горіло.

На ньому проявився і не хотів гаснути такий самий срібний вогонь.

– Що трапилося? – пробурмотіла, коли чоловік сів поруч і наказав Брену їхати.

– Прада відгукнулася, – озвався той, ніби це могло щось для мене означати!

– І? – підштовхнула я, бо продовжувати він не збирався. – Це добре чи погано?

– Сподіваюся, добре, – зітхнув Сольгард. – Вона вже багато десятиліть не відгукалася нам так. Не бери на думку, відпочивай.

Відпочити я не відмовилася б. Бажано до завтра.

Смеркало. Ми знову повернули в бік Мельди і зупинилися біля однієї з високих скляних будівель, що височіли неподалік берега. Самі береги були віддані під парки, на один з яких виходила частина вікон мого нового дому.

Еллінге допоміг мені вийти. Підняв на руки, легко, не напружуючись. І поніс до дверей, що відчинилися самі собою. Роз'їхалися у боки.