Раді Вас бачити!

– Не віриш, – констатував чоловік, допомагаючи мені застібнути сукню.

Запрошення на вечерю вирішили не ігнорувати. Тим більше, після такого насиченого в певному плані дня дуже хотілося поповнити запаси.

Вірилося, справді, важко. Звичайний чоловік. Милий, чемний. Може, не зовсім звичайний... але й не чудовисько. На відміну від деяких драконів.

Якщо у них одвічна ворожнеча... чи є гарантії, що чоловік каже правду?

Немов почувши, відчувши, Еллінге розгорнув мене до себе. Стиснув міцно.

– Я доведу, – прошепотів біля вуха.

– Але ж я бачила його кілька місяців тому! – вирвалося.

– Не знаю, чи це була інша людина, зовнішність якої він міг запозичити. Або вже тоді храмовники закликали хаосита... У такому разі дивно, що він не спробував тебе спокусити. Мабуть, батько добре охороняв, виконував свій обов'язок.

– Ви ж можете відчувати їх?

– Можемо, коли знаходимся поруч. Тому в Інемар та інші наші міста вони не сунуться. Але не на іншому кінці Ерсе чи під захистом магії храмовників. На жаль, нас дуже мало і ми не завжди здатні відстежити перетворення Хаосу, який впускають в Ерсе ваші маги.

– Ти думав... я з ними в змові? Так? – я підняла долоні, торкнулася вилиць Еллінге.

– Така думка маяла, – не став заперечувати Сольгард. – Але тепер бачу, що ні. Тебе хотіли використати... І я радий, що моя ніатарі досить розумна, щоб нікому цього не дозволити. Ні своєму братові, ні... чоловікові, – він ледь вловимо усміхнувся, наче пишався мною.

Це було так несподівано, так приємно!

– Ідемо, – поквапив, застібаючи сорочку.

Швидше причесавшись, я взялася за протягнуту руку. Так несподівано приємно було відчувати сильного чоловіка, який веде мене... і готовий захистити від усіх, навіть страшенних хіррів.

За столом зібралися ті самі. Картер похмуро привітався, не поспішаючи підтримувати розмову. Майстер Фербонн пильно дивився, час від часу стискаючи зуби, і майже не їв. Чекав, коли наситимось ми з Еллінге.

Атмосфера виявилася значно похмурішою, ніж учора, якщо не рахувати Олли з Девідом. Вони тихо перемовлялися, посміхаючись одне одному. Дівчина зрідка кихкала, юнак всіляко до неї залицявся. А я не могла позбутися відчуття, що спостерігаю на власні очі ту саму звабу.

Якщо він справді хаосит... мабуть, я розуміла, чим йому вдалося зачарувати Оллу. В ньому було все, що дуже подобається жінкам, починаючи від бездоганного тіла і закінчуючи поглядом закоханого мрійника.

Невже й мене могли б так само зачарувати?

Кілька разів я натрапляла на погляд Грегорі – гарячий, він ніби щось шукав. І просто не міг не справити враження! Особливо якби чоловіка не було поряд...

Дочекавшись, коли мій драхх відсуне тарілку, старий підвівся.

– Дх'ере Сольгарде, запрошую вас нарешті... гм... продовжити вчорашню бесіду, – впевнена, майстер Фербонн спеціально зробив паузу, щоб змусити мене зніяковіти.

Але мені було на диво добре в обіймах чоловіка. Занадто добре, щоб відчувати сором. Те, що настільки прекрасне, не може бути соромним. Я відчувала себе єдиною та бажаною.

– Навіщо ж? Чому ви не хочете поговорити прямо тут?

Еллінге стиснув під столом мою руку, і мені раптом згадалося гаряче «доведу»...

– Це приватна розмова, – спохмурнів Фербонн.

– Ви щось ховаєте від ваших сподвижників? – ледь підняв брову драхх. – Можливо, ніатарі не знають, кого ви пророчите їм за чоловіків?

Не утримавшись, я кинула погляд на Грегорі. Олла теж обернулася до свого Девіда.

– На що це ви натякаєте, дх'ере? – нахмурився блондин.

– Жодного натяку, – хмикнув чоловік. – Кажу відкритим текстом. Ви розповіли моїй Ілес та чарівній Оллі про те, хто ви?

Еллінге зміряв поглядом Грегорі і знову повернувся до старого:

– Про те, що задумали? Що маєте намір видати їх заміж за хаоситів? Які завжди читають жіночі емоції і чудово пристосовуються до того, чого хоче дана конкретна жінка. Що лорд Марак терміново поспішив до Інемара, щоб очолити там заколот?

Майстер Фербонн зблід, аж борода затремтіла.

– Та як ви...

– Цікаво, – протягнув Сольгард. – Це ви вийшли на Сгерра? Чи сам він спробував вплести вас у свої інтриги? Чекали, коли його амбіції переможуть мою силу? Гадали, з ним буде впоратися простіше, ніж із Намісником? А він бачте, взяв і знайшов ніатарі, яка так примножила б його силу, що вам і не снилося. І ще подарувала спадкоємця.

– Ваш Наступник не поспішає вас рятувати, – кинув Грегорі.

– Авжеж. Тому що він більше не мій Наступник.

Повисла пауза. Храмовники переглядалися, Картер продовжував хмуритися. А мені згадалася карета.

Отже, Еллінге справді кудись літав? Заколисав мене, напевно ще й магією вплинув. Віддав розпорядження своїм паладинам? Наказав не втручатися?

І Сгер... більше не Наступник? Невже тоді, за Чорним мостом, коли вони билися... Еллінге позбавив його спадщини? А як же Ерсе?

– Ви не заберете Ілес силоміць, – промовив Грегорі, прямо дивлячись йому в очі.

– Ви розраховуєте позбавити мене спадкоємця? – мені подобалася прямота, з якою говорив Еллінге. Він не ухилявся, не інтригував, не намагався щось приховати.

– Ми розраховували врятувати її від смерті. Іві заслуговує на краще.

– Найкраще це ти? – саркастично хмикнув чоловік.

– Принаймні поряд зі мною вона не помре.

Еллінге різко підвівся:

– То ти готовий прийняти мій виклик? Тоді нехай Прада розсудить, хто і чого заслуговує.

Здалося, Грегорі на мить розгубився. Глянув на мене... невже справді зчитуючи емоції? Але йому не залишалося іншого вибору, як прийняти виклик. Напевно, це він теж зрозумів по моєму погляду. Мені не сподобався би боягуз, який відступив.

– З поваги до господарів ви боротиметеся без зброї і в цьому вигляді? – поцікавився блондин.

Ох, десь я вже чула це формулювання...

– З поваги до господарів, – криво посміхнувся Еллінге, – ми вийдемо на відкритий простір подалі від будов.

Гострий пильний погляд віч-на-віч. Грегорі повільно схилив голову, приймаючи виклик.

Сольгард ступив до мене, обійняв, притулився губами до губ прямо на очах у всіх. А потім розвернувся до дверей. Блондин кивнув Девідові і рушив за ним.

Кілька миттєвостей я приходила до тями, дивлячись, як вони йдуть, як слідом прямує майстер Фербонн.

Наблизився Картер, взяв мою руку.

– Ти знав? – пробурмотіла я.

– Я ж тобі казав. Хаос не такий страшний. Із ним можна домовитися.

– Тобто тебе не збентежило, що мене хочуть віддати черговому монстру?

– Ніхто не хоче тебе віддати, Іві. Тільки за твоїм бажання. Хоча союз із Хаосом може стати нам дуже в нагоді у боротьбі з загарбниками.

Інші храмовники потяглися до виходу, тільки ми з братом залишилися осторонь, перемовляючись.

Все так змішалося... Після розповіді Еллінге я готова була йому повірити! Але й братові не вірити не могла.

– А ви впевнені, що Хаос не загарбник? У чому його інтерес?

– Хаос небезпечний, – не став заперечувати Картер. – Але майстри мають можливість стримувати його наступ. Ми можемо використати його на користь! – брат озирнувся, понизив голос. – Їхній інтерес у вас, ніатарі. Як і драххам, їм потрібна ваша енергія. Але, по-перше, вони вас не вбивають. По-друге, все відбувається лише за вашим бажанням. Чим погано прожити життя із тим, хто тобі подобається? По-третє, якщо щось піде не так, від хаоситів вас простіше захистити, ніж від драконів.

– А діти? Чи ти хочеш, щоб я народила хаосита?

– Ніхто не змушує тебе народжувати, Іві. Я взагалі не знаю, чи можливо завагітніти від них. Але допомогти звільнитися від драххів... хіба ти не відчуваєш, що це наш обов'язок? Там... вмирають дівчата! Якщо хаосити допоможуть нам вигнати драххів, то ніщо не завадить потім вигнати їх самих.

– Ходімо, – стрепенулась я, виявивши, що ми давно вже одні в їдальні. – Бо не наздоженемо.

Ми поспішили до виходу. Наприкінці коридору губилися останні храмовники, і майже бігцем ми кинулися їх наздоганяти.

Еллінге з Грегорі справді відійшли подалі від замку. Розташувалися на майданчику ближче до укріпленої стіни.

Зверху мелькотіли зацікавлені обличчя вартових. Але мій чоловік не звертав на них уваги. Він лише глянув у мій бік, ніби й не бачачи відчув, що я вийшла з дверей. Знову повернувся до супротивника.

І наче більше нічого його не цікавило, раптом скинув сорочку, штани. Відкинув подалі.

Грегорі зблід, ступив назад. Західне сонячне проміння освітлювало плато, на якому стояв замок. На мить я залюбувалася сильним тілом мого чоловіка. Широкі плечі більше не здавались страшними. Навпаки, зараз вони були до божевілля бажаними. І як я могла подумати, що він мене розчавить? Адже он які сильні руки. І як приємно відчувати його зверху... всю цю силу. Своєю.

Наступної миті його приховав синюватий серпанок. А потім повітря струснув грізний рик.

Зараз я дивилася на синього дракона із дивним почуттям гордості. Мій звір.

Грегорі кинув погляд на майстра Фербонна, ніби чекаючи на допомогу, але храмовники порснули назад під прикриття стін.

– Ви не втручатиметеся? – почула я, як спитав у старого хтось із них.

– Ні, – хитнув той головою.

Збираються подивитися, на що вони здатні один проти одного?

Мені не хотілося, щоб Еллінге бився – зараз, коли він тільки-но зцілився. І в той же час, частині мене було б приємно привітати його з перемогою.

Дракон кинувся на суперника, бажаючи банально розчавити. Зрозумівши, що допомоги не буде, блондин теж заревів, здійнявся, огортаючись темним маревом. Ще мить – і перед Сольгардом позначився другий монстр.

Він не був схожий на того, кого прикликали наші обручки, і в той же час я не сумнівалася, що вони однієї породи. Хірри забирайте, хірри!

У ньому нічого не залишилося від блондина. Темна безкрила туша, потворна паща та гігантські пазурі на товстих лапах.

– Ідемо, Іві! – потяг Картер за руку. – Тут небезпечно!

Здається, він уже не вперше мене кликав. Але я не боялася Еллінге. Знала, що він мене не чіпатиме. І разом з тим розуміла, що заважатиму, особливо якщо він вирішить, ніби мене необхідно захищати.

Тому дозволила братові повести себе всередину.

Поки ми дісталися найближчого вікна, зовні вже кипів бій. Стиснувши кулаки, я мимоволі відзначала разючі відмінності між гарними, благородними лініями крил, шиї мого дракона – і огидною тушею того, кого помилково приймала за людину стільки часу.

Удар. Розворот. Очі Еллінге горіли розплавленим сріблом, і на мить мені здалося, що сріблясті сіті лягають зверху на Грегорі, обмотуючи наче павутинням таких знайомих візерунків. Татуювання загорілося, пульсуючи, обпікаючи.

Хірр мітив у горло, дракон ухилявся, продовжуючи накидати ці невидимі сіті, поки різким ривком не притиснув суперника до землі. Сіть на мить спалахнула, сповивши хірра, але той ревів, відчайдушно чинив опір, намагаючись поглинути силу Прада.

Еллінге кинув погляд у наш бік, здалося, ніби дивиться мені в очі. Я вже готова була радісно побігти до нього, коли звідкись на майданчик увірвалося ще одне потворне створіння. Коричневе, з вологою пащею, озброєною гострими іклами.

Я впізнала його. І все одно про всяк випадок озирнулась у пошуках Девіда. Проте побачила лише Оллу, що притиснула руки до губ.

Якщо Еллінге хотів показати нам, кого пророкували в чоловіки ніатарі – йому це вдалося. Навіть у погляді Картера поменшало впевненості. А вже Олла так зблідла – здавалося, її ось-ось знудить.

Друга тварюка стрибнула драконові на спину, і щоб відбити її, він змушений був відпустити першу. Та продовжувала боротися з сіткою, намагаючись вирватися, поки синій дракон крутнувся, скидаючи зі спини несподіваного супротивника.

– Зупиніть бій! – кинулась я до Фербонна, але той припинив мій порив, виставивши вперед посох:

– Не втручайся!

– Це не чесно!

– Мовчи, жінко, – осадив мене храмовник.