Раді Вас бачити!

– Дайте нам кілька хвилин... і кімнату, де ми можемо поговорити, – промовив фіолетовий.

– Поговорити? – перепитав батько, піднявши брову.

– Вірно, – усміхнувся Сгер трохи лякаюче.

Я вже майже не сумнівалася, що він виявиться найсильнішим із них. Придивлялася, намагаючись розгледіти за правильними, гарними рисами його душу. Він мені подобався, з ним приємно було танцювати, але це зовсім не те, що жити.

Крафф наблизився, не дуже задоволений прудкістю конкурента. Зовні він мені подобався менше, а його інтерес до мого життя не тільки лестив, але й лякав.

Навіщо слідкувати за дівчиною здалеку, не знаючи, чи підійде вона тобі?

Втім, аби не вчорашній синявий. Аби все вирішилося зараз. Після того, як один з них оголосить мене нареченою, ніхто вже не зможе цього оскаржити.

І, мабуть, я цього чекала.

Фіолетовий, синій і ще третій, майже чорний на ім'я Онагер, услід за батьком попрямували до однієї з сусідніх кімнат – чи, може, до кабінету.

Танці продовжилися, але я вийшла у двір, сіла на спеціально винесений сюди диван, напружено чекаючи, чим все скінчиться.

Легкі кроки, які я впізнала навіть не дивлячись. Поруч опустився Картер, взяв мою руку. Подивився на знову потемніле татуювання, торкнувся пальцями почервонілої шкіри.

– Ти як, Іві? – спитав тихо.

Я знизала плечима. Підняла на нього очі:

– Це вже все? Так?

– Все буде добре. Я чув, як батько казав... що проситиме Намісника Сольгарда про можливість побачитися з тобою.

– Нікому ж не дозволяють.

– Наш батько – лорд парламенту!

Братець посміхнувся, мимоволі заряджаючи надією і мене. Може, дійсно? Становище батька дозволить нам бачитися? Він не бідний та впливовий, та...

– Я щось вигадаю, – шепнув Картер, обнявши мене на мить.

Що він може вигадати? Я розуміла: це лише спроби підбадьорити, але посміхнулася з подякою.

На подвір'я потяглися й інші. Хтось вдавав, що зголоднів, а хтось відверто не бажав випускати наречену з поля зору. Усім цікаво було, чим скінчиться сьогоднішній бал.

Час йшов, батькова закуска була дуже доречною.

Коли, нарешті, у дверях з'явилися три широкоплечі постаті, розмови разом стихли.

– Розклад такий, – промовив Сгер. – Онагер люб'язно погодився відступитися, – він кивнув у бік темного. – А ось Ісурд наполягає на вирішенні суперечки Судом Прада.

Я окинула поглядом обох по черзі. Сгер напевно займає вищу позицію, і, можливо, сильніший. Натомість Крафф так на мене дивився...

Хлопці ніколи не дивилися на мене так. Не повинні були. Мій візерунок ніатарі служив своєрідним бар'єром, і я могла тільки обговорювати з Айрін її захоплення та кавалерів, серед яких, втім, першим все одно залишався Картер. Але не мала права захоплюватися ніким із людських чоловіків. І їм теж не можна було надавати мені знаки уваги, здатні спровокувати інтерес.

Хоча одного разу не дні народження Айрін... Але ні. Заборона була занадто сильна, щоб піддатися спокусі. І зараз мало не вперше я відчула, що подобаюсь. Розгубилася, не знаючи, за кого вболівати. Та й не зовсім розуміючи, чого чекати.

– З поваги до хазяїна дому та чарівної Іві, – здавалося, фіолетовий вже повністю мене якщо не привласнив, то вважав за свою ніатарі. Синій скривився, промовчавши, – ми боротимемося без зброї. І в цьому вигляді, – незрозуміло додав Сгер. – Поки один не впаде до ніг іншого.

В цьому? А є інший?

Я знову відчула напад страху. Налинуло усвідомлення, що відстрочки не буде. Хто б не переміг, сьогодні я стану нареченою. І вже незабаром поїду на інший берег Мельди, на острів Драххан. Так близько і так далеко. Звідки не повертаються.

Драххи озирнулися. Відійшли подалі від частування. Спритні слуги скоріше відсунули крайні столи, даючи більше простору.

Навкруги одразу ж утворилося коло, я теж піднялася з дивана, щоб краще бачити.

– Ох, Іві, що буде, – прошепотіло поруч голосом Айрін. Я злякано озирнулась.

Подруга натягла сукню служниці – не витримала.

Усміхнувшись, я стиснула її руку.

– Ти за кого, Іві?

– Ох, гадки не маю... а ти?

– За синього, звичайно!

– Тільки не за синього, – пробурмотіла я.

– Ось і визначилася, – посміхнулася Айрін.

Сгер та Крафф стояли один навпроти одного. Дочекалися, коли ми з батьком та матінкою займемо почесне місце.

На мить застигли очі в очі.

І раптом кинулися назустріч один одному з неймовірною, нелюдською швидкістю!

Різкі, чіткі, змазані з-за швидкості рухи – я майже не бачила їх, очі тільки й встигали вихопити яскраві спалахи шевелюр, а вуха – дивне шипіння з відгомонами ледь вловимого гарчання.

Вони були сильні, чоловіки, що боролися за мене. У рідкісні моменти уповільнень я бачила м'язи, які бугрилися під тканиною, напружені обличчя. Вродливі, звірячі рухи.

Вони кружляли майже на місці. З-під ніг летіли шматки трави, груди землі, видаючи силу, з якою зчепилися ці двоє.

А потім...

Удар, випад – на мить здалося, ніби в руці Сгера щось блиснуло.

Але ж він казав, без зброї?

Я кинула погляд на батька, проте той ніби й не помітив нічого.

Крафф упав.

Один з драххів смикнувся, ніби пориваючись щось сказати, але Сгер зупинив його повеліваючим поглядом.

Синій повільно, тримаючись за живіт, піднявся. Глянув на фіолетового з люттю.

Мені стало навіть якось ніяково. Сильний, дужий противник, з яким не впорався б ніхто з людей, упав до ніг свого ж одноплемінника. Дивно упав, здавалося, бій буде нескінченним – без зброї сили залишалися майже рівними.

З переможною усмішкою Клашасс рушив до мене. Я чекала, що Крафф спробує протестувати, вимагатиме реваншу... Але він чомусь мовчав.

Отже, все чесно? Серце затремтіло. Зараз Сґер запитає мене...

На жаль. Не мене. Немов зі мною питання було вже давно вирішене, він узяв мою руку – татуювання знову спалахнуло, линучи у фіолетовий, – і повернувся до батька.

– Вельмишановний Сіам Орінго, щасливий оголосити заручини з вашою дочкою, відтепер моєю ніатарі Ілес...

– Що ж, – погляд батька здавався тривожним.

Батько покусував губу, видаючи хвилювання, і ніби не бажаючи продовжувати, через силу вимовив:

– Якщо ні в кого нема заперечень...

– Є!

Голос, що прогримів у саду рідного дому, змусив мене здригнутися, пустивши табун мурашок по відкритій спині.

Величезна, потужна постать з'явилася в одній з дверей з боку зали. Схоже, слуги впустили... Хоча такий міг і двері вибити.

Моє вчорашнє жахіття.

Рука Сгера стиснулася на моїй.

У повній тиші синьоокий незнайомець пройшов до нас у сад.

Драххи, що вишикувалися, як по команді опустилися на коліно, виявляючи дуже дивне, незвичне для людей ставлення до свого... предводителя?

Тільки Сґер залишився стояти, не випускаючи мою руку.

– Дх’ере Сольгарде, ви запізнилися, – в голосі фіолетового пролунали ледь стримувані досада, нетерпіння. – Дозвольте представити вам мою ніатарі, ...

– Наскільки я чув, батько Ілес ще не дав згоди, – гість пильно подивився на тата. Сьогодні його очі залишалися синіми, не лякаючи чорнотою.

Одяг дещо відрізнявся від нарядів решти претендентів. Наче він і не готувався до оглядин, і взагалі йшов не за тим...

«Може, так і є?» – майнула в душі надія.

Темно-синя сорочка, розпахнута зверху, відкриваючи сильні груди. Синє волосся густого, насиченого кольору виблискує на плечах. Вузькі темно-сірі штани, тонкі літні черевики. Ніби він зірвався з місця в чому був, аби встигнути зіпсувати моє життя.

– Дх’ере Еллінге Сольгарде? – здивовано перепитав батюшка.

Еллінге Сольгард?! Намісник, найголовніший дх'ер не тільки в столиці Інемарі, але й у всьому Ерсе?! Мамочки... він-но що тут робить? Він же ніколи не буває на балах, не бере участі у оглядинах ніатарі, багато хто взагалі вважає, що його не існує!

То це був сам Намісник?!

Від хвилювання ноги стали ватяними – не знаю, як я встояла, напевно, тільки завдяки багаторічним настановам батьків, що я зобов'язана тримати себе в руках, хоч би що трапилося.

Сольгард подолав останні кроки, зупинившись перед нами. І промовив:

– Я претендую на ніатарі Ілес Орінго.

Ні, ні, тільки не це! Я навіть хитнула головою... і натрапила на погляд Еллінге.

Похмурий. Вже знов виблискуючий чорним.

– Ілес моя наречена! – виступив уперед Сгер.

– Тебе тут взагалі не повинно бути, – відрізав Намісник.

– Ви навіть не торкалися її!

Ох! Я знову здригнулася під поглядом майже чорних очей. Сольгард різко простяг широку долоню, мовчки наказуючи мені вкласти свою руку. Я завмерла, глянула на Сгера – погляд того теж був похмурий, палахкотів темним вогнем.

Навколо стояла дзвінка, оглушлива тиша. Драххи залишалися уклінними.

– Вашу руку, Ілес, – колючий, розкотистий крижаний голос, ніби Еллінге Сольгард стримує лють... або не знаю, що він там стримував.

Але чинити опір я не могла, забрала долоню у фіолетового і вклала у величезну ручищу синього, розуміючи, що той все одно настоїть на своєму. Наперед знаючи, що побачу.

Візерунок спалахнув – яскраво, срібним свіченням, розгоряючись, але чомусь не змінюючи кольору. Шкіру палило, ніби справжнісіньким вогнем. Здалося, я бачу золотисті язички.

Здається, всі присутні вдихнули і забули видихнути. Я глянула на батька, маму, Картера – у всіх очах застиг один і той самий вираз.

Здивування, подив, шок.

– Ти задоволений? – обернувся Еллінге до Сгера. – Відмовляєшся від ніатарі, чи бажаєш вирішити питання традиційним Судом Прада?

– Це н... – пробурмотів Сгер.

– Ти відмовляєшся від ніатарі? – різко перепитав Сольгард, перебиваючи.

Той кілька хвилин вдивлявся в його очі, ніздрі роздмухувалися, нервово здригнувся кадик.

– Звісно, батьку. Я відступаю.

Батьку? Батько?! А мати де? Навіщо йому ще одна дружина? Я не хочу! Ні! Чому, чому Сгер не встиг, чому тато не проголосив мене нареченою на хвилину раніше! Чи намісник і тоді міг би все зруйнувати, втрутитися? Навіщо я йому?!

– Але... – пробурмотіла я.

Еллінге кинув різкий, важкий погляд, змушуючи замовкнути.

Я обережно забрала руку з його руки. Розправила плечі, пригадуючи всі уроки батьків та вихователів.

– Чи можу я скористатися своїм правом вибору? – промовила, намагаючись говорити, як могла рівно.

У погляді Сольгарда блиснула така ярість, що захотілося забитися якнайдалі. Картер смикнувся, позаду глядачів глухо пискнула Айрін у вбранні служниці.

Здавалося, Намісник мене зараз вб'є своїм поглядом, якщо не руками. Не потерпить і не вибачить небажання.

– Ні, – озвався він, подивившись так само важко, вбивчо на Сгера.

Ні... я подумки застогнала, усвідомлюючи це слово. Відмова.

Еллінге перевів погляд на батька:

– Оголошую заручини з вашою донькою, відтепер моєю ніатарі Ілес Орінго.

– Вважатимемо за честь... – промовив той. Я помітила, що руки його тремтять, а в очах, звернених до мене, стоять сльози. – Якщо ні в кого немає заперечень...

Батько замовк, окинув усіх поглядом, наче сподіваючись почути ті самі заперечення. Але цього разу ніхто не ризикнув їх озвучувати.

– Вважатиму за честь віддати... – його голос на мить урвався. – Віддати мою дочку Ілес Орінго за дружину Наміснику Інемара і всього Ерсе Еллінге Сольгарду.

Усе. Неначе громом пролунав вирок.

За дружину.

– Коли... ви хотіли б призначити весілля, дх'ере Сольгарде? – батькові важко вдалося взяти себе в руки.

– Завтра.

Завтра? Завтра?! Але... я сподівалася, що маю хоча б тиждень! А то й місяць! Навіщо ж так...

Я закусила губу, розуміючи, що більше собі не належу. Тепер я власність цієї страшної не-людини. Я маю зробити те, для чого мене вирощували.

Батько теж хотів заперечити... але промовчав, усвідомлюючи: він більше не має влади вирішувати мою долю. Та й ніколи не мав з того дня, як на моєму зап'ясті розквітнув візерунок.

– Хай буде так, – він, здавалося, водночас постарів на кілька років.