Раді Вас бачити!

 — Та не чіпайте ви мене, раптом у вас руки брудні?  Я бридлива, між іншим.  І взагалі, поставте туди, де взяли!  — обурювалася я на ходу, поки незрозумілі балахонисті особистості вели мене кудись по коридору.

 Ну, як вели... Взяли з обох сторін під лікоть і спробували зрушити.  А мені і так страшно, до того ж, підлоги у них холодні, мені навіть шкарпеток ніхто видати не додумався, та й в дитинстві любила кататися так, коли мама з татом вели за ручку з двох сторін... До чого це я?  А, я й піджала під себе ніжки.  Мені йти нікуди не треба, угода була тільки на вівтар, куди я добровільно притопала.  Ось їм треба — нехай і несуть.  А ці гади і понесли!

 — Та поставте, кажу ж вам!

 — І ти підеш далі сама?  — уточнив один з них, продовжуючи йти.

 — Ні, звичайно!  Мені що, робити більше нічого?!

 Щойно усвідомила, що мене не збираються жертвоприносити... Тьху ти!  Приносити в жертву!  А значить, я не можу виконати частину своєї угоди, отже, не можу розраховувати і на зворотний хід.

 Мене накрило панікою.

 Опинитися в фентезі, де місцевий Темний Володар з якогось переляку передумав проводити ритуал — випробування не для людей зі слабкими нервами.  Я взагалі спочатку думала, що мене просто накрило обіцяними галюцинаціями, ось і погодилася на дурну угоду!  А тепер мені страшно, а коли мені страшно — інстинкт самозбереження від жаху тікає,  і я починаю чудити!

 — Що ж ви робите, іроди-и!  Руці мої бідні мені відірвете-е, — надривалася я, теліпаючись між цими балахонщиками.

 Від несподіванки вони синхронно відпустили мене, і я, не встигнувши зорієнтуватися, впала на підлогу, відчутно приклавшись об неї колінами.

 — Ай! Боляче, взагалі-то!  — скрикнула ображено, зморгнувши сльози, що мимоволі виступили.

 — Ну так, ти ж сама... — ще на щось сподівався один з балахонщиків.

 — Що я сама?! Ууу!  Гади, сукню мені забруднили, — протягнула я, витягуючи з-під попи блідо-бузкові клапті напівпрозорої спідниці.

 Витягнувши ноги, тут же ковзнула поглядом по роздертим  колінам.  Праве було розбите сильніше, і з нього тепер мляво сочилася кров.

 — Треба було самій йти... — невпевнено пробурмотів другий вартовий, чи хто він там, і спробував хапнути мене за лікоть.

 — Руки прибрав!  Та що за день сьогодні такий?!  Один припадочний кинджал не зміг увіткнути куди треба, всі груди подряпав, от, дивись! — я відтягнула край сукні нижче, демонструючи балахонщикам подряпини.

 Хлопці зацікавлено подалися вперед, розглядаючи, підозрюю, зовсім не подряпини.

 — Ну-ну, досить витріщатися, я ніяковію.  І я не договорила, між іншим!  — я підвищила голос, не роблячи спроб встати.  — Тепер ще ти!

 Скривившись, обережно обтрусила з пораненого коліна прилиплі дрібні піщинки.

— Хто?  — вклинився в нашу розмову ще один голос.

 — Що «хто»?  Коліно мені розбив, не бачиш, чи що?!  — обурилася я, кивнувши на коліно, і тільки після цього підняла голову.

 Опачки, Володар повернувся!  Чи це просто балахон схожий?  Цікаво, вони їх взагалі коли-небудь знімають, чи мені доведеться орієнтуватися по голосам?

 — Хто з них розбив тобі коліно?  — повторив чоловік крижаним тоном.

 Але на мене не подіяло.  Це він ще не чув, як моя кохана мамуля запитує, хто залишив немиту тарілку на столі — ось там вже точно все виморожує зсередини.

 — Він, — тицьнула я навмання в найближчого вартового.

 У хлопця, здається, від цього навіть балахон зблід.  Особливо, коли третій учасник розмови перевів погляд на нього.

 — Або він, — додала я задумливо, кивнувши на другого.

 Той і зовсім, здається, ледь не сповз по стінці.

 — Не знаю. Зізнавайтесь, хто з вас впустив мене першим?  — заявила вимогливо під зацікавленим поглядом третього балахонщика.

 — М-ми не впускали... Сама впала... — злегка заїкаючись, видавив один із охоронців.

— Йти не хотіла, ми н-несли, — поспішно закивав другий.

 — Це називається «несли»?!  Та ви б ще за ногу мене потягли, бумкаючи головою об сходи! О часи, о звичаї!  — патетично завила я, спробувавши все ж встати, бо набридло дивитися на них знизу вгору.

 Але в коліні, яке вдарилося найсильніше, щось протестуюче клацнуло, змусивши мене зашипіти від болю.  Чорт! Ще ж і впала на те коліно, яким недавно добряче так приклалася об лід на ковзанці!

 — Ясно, — кивнув третій балахонщик і, ступивши до мене, одним скороминущим рухом підхопив на руки.

 Я машинально обвила його за шию руками, здивовано втупившись йому в очі. Принаймні, сподіваюся, що у нього там очі — без балахона з насунутим по саме підборіддя капюшоном я поки нікого з них не бачила.

 — Так нормально?  — уточнив він незворушним тоном, але мені на мить здалося, що його губи здригнулися в подобі посмішки.

 Прислухавшись до власних відчуттів, невпевнено знизала плечима.

 — Та ніби нічого так... Ну що, тепер на вівтар?  — запропонувала перебільшено радісним тоном, все ж упізнавши в цьому балахоні Володаря.

 І наступної секунди злякано пискнула, міцніше обхопивши руками шию чоловіка, коли його руки здригнулися, ледь не впустивши мене.  І ти, Бруте?!  У сенсі, досить мене тут кидати!

 — Я не буду судити рід Ваєнгів за зраду, як і обіцяв, заспокойся, — процідив він крізь зуби, все ж утримавши мене на руках.

 Та я взагалі тут найспокійніша!  І звичайно ж дуже рада за цих Ванг, ким би вони не були, тільки я до чого?  Або все ж до чого?  Про всяк випадок покивала з глибокодумним виглядом.

 — Це означає, що до вівтаря ми зараз не йдемо?  — уточнила з сумом, коли чоловік поніс мене в сторону, протилежну залу, де він мене подряпав кинджалом.

 — Не йдемо.

 Коли він не намагається заморозити всіх тоном свого голосу, а говорить ось так, майже з посмішкою, то навіть приємно слухати... Але мені таке не підходить, нажаль.

 — Давай через годинку тоді, добре?  — запропонувала миролюбно, з комфортом поклавши голову на його плече.

 Володар спіткнувся, щось прошипів собі під ніс, але промовчав.

 — Дві годинки?

 Чоловік прискорив крок.

 — Волієш заколювати майже невинних дівчат на світанку?

 Ми перейшли практично на біг.

 — Ти не подумай, я не засуджую, у кожного свої звички.  До речі, можна попросити підстелити ковдру?  Дуже вже плита там холодна.  І протерли б її, чи що, камені там скинули, не знаю, незручно ж лежати. Сам, мабуть, не пробував... — розмірковувала я, пригрівшись в його обіймах, тільки сильно збивав з думки якийсь дивний звук, схожий на скрип зубів.

 — Ну або подушку, теж непогано... До речі, сукню  мені іншу видадуть?  А то ця забруднилася, та й спідниця порвалася злегка. Хтось же додумався обрядити мене в цей жах — тканина прозора, все видно, труселя навіть можна розглянути.  Чи так треба для ритуалу?  Ні, мені як би байдуже, просто...

 — Прийшли! — гаркнули над вухом, збиваючи з думки, і вивантажили перед якимись дверима.

 Правда, коли я спробувала встати, притримав.

 — Дякую. Тут ще один вівтар?  — поцікавилася я., а у відповідь почулося невиразне гарчання.

 Обернувшись, зміряла його здивованим поглядом.  До речі, а скільки йому років?  Може, він уже зовсім того, дідуган, ось за допомогою жертвопринесення повинен був повернути собі сили?  Тому і в балахоні.

 Гм... А інші тоді чому?  Всі старенькі?  Жах який! Хоча ні, знаю!  Решта молоді, але носять балахони, щоб не бентежити свого володаря, тепер сходиться.

 — Твоя кімната.  Одяг принесуть, — буркнув об'єкт мого обговорення і хитромудрим пасом руки відчинив двері.

 І до чого ця демонстрація?  Просто штовхнути або повернути ручку двері вже не модно?  Ніби я магії не бачила — мої галюцинації часом мені і не те показували... Гаразд, було всього пару разів, і то тільки слухові, але могло б бути і зорове щось!

 Змірявши чоловіка підозрілим поглядом, зібралася вже переступити поріг кімнати, але згадала про насущне.

 — Переносимо все ж на ранок, так?  Та не варто так метушитися, я б і на вівтарі почекала... Чи зажаліли ковдру?

 — Іди до кімнати, — процідив він майже загрозливим тоном.  Довела-таки?

 — Слухай, от чисто по-людськи, ну хочеться ж провести зараз ритуал, так?  Чи ти кинджал загубив?  Та ти не турбуйся, можемо зараз швиденько збігати до кухні і підібрати ножик відповідний, ти, головне, з настрою не збивайся!  — надихнулася я, а наступної миті помітила черговий хитромудрий пас рукою, і якась невидима сила підхопила мене і вкинула всередину кімнати.

 За спиною з оглушливим грюкотом зачинилися двері.  Угу.  Жертвопринесення зараз не буде.  Зрозуміла, не дурна.  З тужливим зітханням оглянула надану мені спальню.  Погляд тут же прикипів до величезного ліжка, яке займало більшу частину кімнати.  Найбільше зацікавила дзеркальна стеля над ним.

 Я щиро сподіваюся, що мені просто позичили чиюсь спальню до ранку, а не підселили до когось!  Ні-ні-ні, я на таке не підписувалася! Страх, що, було, зник кудись, накотив з подвоєною силою.  Я тут же кинулася до шафи, щоб перевірити її на наявність чийогось чоловічого одягу. Якщо до того, що помру, я була готова, то... то... А, ні, дарма панікую, шафа порожня.  Ну добре тоді.

 Про всяк випадок перевірила і ящики письмового столу, що стояв біля вікна, але там теж було порожньо.  Кімната мені безумовно дісталася необжита.  Це радує. Протопавши босими ногами по кам'яній підлозі до дверей — що за нелюбов до м'яких теплих килимів?  — заради очищення совісті смикнула за ручку, але, як і очікувалося, мене замкнули.  Та я б і сама не пішла, чого нервувати так? І першого разу добровільно притопала для ритуалу...

 Випустивши ще одне важке зітхання, обійшла кімнату по периметру.  І тільки зараз побачила непримітні невеликі двері за шафою. Штовхнувши їх, зраділа — ванна!  Ура-ура!  Куди мені теж вже давно хотілося.  Живемо!

 І вже не втрималася від радісного викрику, зрозумівши, що тут є гаряча вода. Набравши собі повну ванну, з насолодою скинула з себе напівпрозорі ганчірки і залізла в неї по саму шию. Рівний ряд якихось спокусливо пахучих різнокольорових баночок, виставлених біля стіни на поличці, налаштовував на благодушний лад.

 Тупий пульсуючий біль вже розпливався від потилиці до скронь, погрожуючи незабаром охопити всі області голови, знаменуючи напад, що наближався, але поки у мене ще був час поніжитися у ванні.  І заодно згадати, як же я докотилася до такого життя, і придумати, як тепер виплутатися з ситуації, що склалася...