Раді Вас бачити!

 Аріна

 — А що ти даси помацати натомість?  — ельф швидко впорався з потрясінням, і на його обличчі заграла посмішка.

 Погляд повільно поповз з мого обличчя вниз, трохи затримався в районі декольте, ковзнув нижче, де я вже практично у відкриту виблискувала нижньою білизною крізь діри в порваній спідниці сукні...

 — Хвіст Шантара.  Годиться? — запропонувала я без зайвих роздумів. Більше нічого екзотичного для обміну у мене не було.

 Змієлюд тут же поперхнувся повітрям і з жахом подивився на мене.

 — До чого тут мій хвіст?!

 — Ну не будь букою, шкода, чи що?  Дивись, як йому хочеться, очі так і горять... Дай йому разочок погладити, — почала я вмовляти друга, перемкнувши увагу знову на нього.

 — Я не чіпатиму хвіст Шантара!  — обурився ельф, але я тільки шикнула на хлопця.

 Стараєшся тут заради нього, а у відповідь ніякої вдячності! Як це можна не хотіти помацати хвіст справжнього нага?

 — Цить!  Не можна здаватися на самому початку, вчися йти до кінця, — заявила я повчальним тоном. — Тим паче, що Шантар вже майже погодився.

 — Та нічого я не погоджувався!  — обурено відгукнувся наг, відповзаючи від мене подалі, і про всяк випадок навіть виставив червону атласну подушку в якості щита.

 — Ну будь ласка, ну заради мене... А давай так, ти даси йому хвіст, і ми разом помацаємо його вуха?  — я навіть готова була піти на компроміс.

 Впевнена, в кінці кінців, я б переконала їх!  Але ельф, який не ельф, здався раніше.

 — А давай ти помацаєш мої вуха, якщо вже так кортить, і ніхто хвіст Шантара чіпати не буде?  — запропонував він.

 Ну і добре.  Мені більше вух дістанеться.  Але про всяк випадок зробила вигляд, що задумалася.  Після мого невпевненого кивка в кімнаті пролунало відразу два полегшених видихи.

 — Переконав.  Сідай куди-небудь, а то ти високий, мені тягнутися незручно, — скомандувала я тим часом.

 Ельф зміряв мене уважним поглядом, від якого стало трохи не по собі.  Неначе рентгеном просвітив, їй-богу!  А ще в душі ворухнулися сумніви: чи не занадто нариваюся?  Мені, звичайно, нічого втрачати, і вже зжилася з гаслом «отримувати від життя все і насолоджуватися кожною миттю», але тріпати нерви всепрощаючого Пашки — це одне, а нервувати незнайомих нелюдів, які ще повинні провести мене до їхнього володаря — зовсім інше!  Якщо чесно, я б на їхньому місці вже далеко послала б явно неадекватну дівку, незалежно від того, принцеса вона чи ні...

 — Гаразд, — відмер вуханчик і сів на подушки.

 Шантар, неголосно гмикнувши, влаштувався в кріслі навпроти, напевно, щоб не пропустити жодної деталі.  Правда, цим самим збив мене з думки. Це що ж виходить, зад у нього все ж людський, раз там сидить?  Тоді і перед повинен бути теж цілком нормальним... Гм... Цікаво, а воно все в лусочках чи ні?

 — Вуха, принцесо, вуха, — нагадав змієлюд, захвилювавшись від мого задумливого погляду.

 А, точно, у мене ж ще ельф, який не ельф.  Мотнувши головою, залізла на подушки поруч з хлопцем під жалібний тріск спідниці сукні, яка продовжувала рватися, бо я випадково встала одним коліном.  Сором’язливо посміхнулася, зробивши вигляд, що взагалі не в курсі, звідки йде звук. І не треба на мене так дивитися, я ніяковію!  Десь глибоко в душі.  Дуже глибоко.

 З благоговінням потягнулася до частини тіла нового знайомого, що так цікавила мене.  У того на обличчі знову проступило побоювання, але він стійко навіть не спробував відсунутися від мене, лише здригнувся, коли мої пальці торкнулися вуха.

 — Тепле... — прошепотіла я захоплено і обережно погладила.  — А кінчик холодний.

 — У замку протяги просто, ось і... — пробурмотів хлопець, вдивляючись в мене з усе зростаючим подивом.

 — От!  І я про те ж! Ваш володар явно економить на опаленні! — я аж підстрибнула на місці, зрадівши, що знайшла однодумця.  — Ось скажи, хіба не можна розібратися з цими протягами, а?  Щілини у вікнах закрити, або ще щось.

 — Ай, вухо!  — зашипів хлопець, скривившись, коли я від надлишку емоцій стиснула довге вухо сильніше, ніж планувала.

 — Ой, пробач, — тут же послабила хватку я, ласкаво погладивши, але з'їжджати з благодатної теми не збиралася.  — А підлоги?  Це ж жах! Хіба ж так можна?!

 — А що з підлогами не так?  — уточнив він обережно, схиливши голову так, щоб мені було зручніше гладити його вухо.

 Хлопець безумовно насолоджувався моїми ласками.  Та будь ласка, я сама балдію!  Це навіть крутіше, ніж мацати хвіст Шантара.

 — Вони кам'яні!  І холодні.  Можна ж зробити їх з підігрівом, у вас всіх є магія, складно, чи що?  Ну або хоча б килими теплі постелити.  А то доводиться в цьому жаху ходити, — я кивнула на свої капці, які, незважаючи на їх страшний вигляд, знімати поки не збиралася — тепліше все ж.

 Хлопець простежив за моїм поглядом і здригнувся, тільки зараз помітивши моторошні капці.  А наступної миті його обличчя освітилося розумінням упереміш з недовірою. Поглянувши на чомусь усміхненого Шантара, і сам посміхнувся.  Вау! Яка посмішка, ааа, я балдію...

 — Ай, вухо!

 — Пробач, — пискнула я і поспішно знову послабила хватку.  — Класні вуха, прямо антистрес!  Добре заспокоює.

 Хлопець аж поперхнувся повітрям, а швидкий погляд знову дістався Шантару.  Я, про всяк випадок, теж втупилася в нього, гримаси він там корчить, чи що?  Але нічого підозрілого не помітила.

 — Ніколи не думав вставити золоті сережки в вуха? По три-чотири штучки в хрящики. Було б гарно... — протягнула я мрійливо.

 — Не думав.

— А зараз?  Хочеш, я проколю?  — тут же загорілася я новою ідеєю.  — Ти не думай, я вже не раз це подружкам робила, зовсім не боляче!

 — Мабуть, утримаюся, — і у мене з пальців висмикнули вухо.

 Гаразд, хорошого потрошку.  Зітхнувши, я піднялася з подушок і мимохідь підморгнула Шантару.

 — Коли ми підемо до вашого володаря?  Чи ви поки зайняті?  Можете просто мені сказати, куди йти, як-небудь дійду, — запропонувала я миролюбно.

 Під задумливим поглядом вухастика я неспокійно завозилася і, згадавши про надірвану спідницю сукні, підтягла трохи тканину і зав'язала в вузол.

 — Як тебе звати?  — запитав хлопець тим часом, продовжуючи розглядати мене з задумливо, змушуючи нервувати ще більше.

 Я промовчала, посилено роблячи вигляд, що все ще поправляю вузол на сукні, розправила складки, висмикнула ниточки, що стирчали, змахнула якусь смітинку...

 — І?  — поквапив ельф.

 Я з досадою глянула на Шантара: надія, що він відповість замість мене, не виправдалася.  Той у відповідь лише посміхнувся, не роблячи спроб допомогти.

 — Принцеса я, з королівства... — але, як назло, ні імені принцеси, ні назви королівства я не згадала.

  І якщо при думках про ім'я в пам'яті ще спливали смутні образи, укупі з упевненістю, що ім'я починається на «с», то по королівству і зовсім повний штиль.

 — Це титул.  А ім'я? — в голосі вуханчика з'явилися вкрадливі нотки, від яких знову стало не по собі.

 Та чого причепився?!  І зміюка хвостата не допомагає, лише спостерігає з цікавістю, а ще друг називається... От Пашка мені б уже давно підказав!

 Гаразд, ім'я.  Що я, не згадаю якесь паршиве ім'я?  На «с», на «с»... Сигізмунда?  Сіндірелла? Сільвія?  Сіракузи, трясця її матері?  Сангрія?  Дідько, це, здається, і зовсім назва вина... До речі, не відмовилася б зараз, смачненьке... А ці все дивляться, вже удвох!

 — Ви мене просто вражаєте!  Вам же називали моє ім'я!  — видала я обурено, вирішивши, що найкращий захист — це напад.

 Напевно ж називали, не могли не називати, хоча б Шантару, якщо вже упізнав у мені принцесу!

 — Я забув.

 — А я не розчув.

 Видали ці два гади практично одночасно.  Гм... Гаразд, підемо іншим шляхом.

 — Як?  Як ви могли забути моє прекрасне ім'я?  Та це ж... це ж... — від образи у мене затремтіла нижня губа, але видавити сльозу так і не вдалося.  Дідько! Організме, і тут мене підводиш!

 — Ім'я, принцесо.  Запевняємо, цього разу ми його запам'ятаємо і ніколи не забудемо, — пообіцяв ельф ніби як серйозно, але я встигла вловити насмішкуватий блиск в його очах.

 Може ну його, зізнатися як є, що я не принцеса, і взагалі... Ага, а раптом мене тоді просто викинуть із замку, а мені ще вкорочувати собі віку за допомогою їх володаря...

 — Я Сі... кха-кха... — видала я, гучно закашлявшись. Помовчавши декілька секунд, про всяк випадок додала ще закінчення, нахабно дивлячись вуханчику прямо в очі, — ... ла!

 Хлопець з найсерйознішим виглядом кивнув, але, готова присягнутися, в його погляді смішинок додалося.

 — Для друзів можна просто Сі.  І взагалі, кому потрібно це довге ім'я?  Це мама з татом випендрились, я вважаю, що чим простіше, тим краще. Ближче до народу, всяке таке... — додала я і напружилася: прокотить чи ні?

 Ледь помітна посмішка, яка сковзнула по його губах, і він продовжив, як ні в чому не бувало.

 — Як скажеш... Сі.  Кажеш, потрібно до нашого імператора?  — поцікавився він, тим часом.

 — Ага.  До речі, у вас немає, випадково, зайвого балахона чи ще чого?  Задовбалася вже ходити по вашим коридорам під пронизливим холодом в цій триндець якій непрактичній сукні!  До того ж, вона порвалася, — я, скорботно зітхнувши, смикнула за вузол, який ні краплі не рятував положення: сукня своє вже явно віджила.

 — Я зараз принесу.  А ви тут поки поспілкуйтесь!  — випалив поспішно Шантар і одним суцільним рухом вже опинився біля дверей.  — Не нудьгуйте.

 Я в подиві втупилася в двері, які зачинились за ним. Чого це він?  Знизавши плечами, перевела погляд на ельфа, чи хто він там. Хлопець дивився на мене все з тим же задумливим очікуванням.  Бр-р... Цікаво, а ельфи бувають маніяками?