Спочатку:
На сторінку книги
Темні порожні коридори, схожі як дві краплі води, змінювалися один іншим. Ніде нічого не рипне, не стукне, видаючи присутність живої людини. Лише легкий протяг блукав по ним, створюючи химерні звуки, схожі на завивання. Але ось в одному з них додалося щось ще.
— Шкр... Шкр... Шльоп! Шкр...
І разом з тим приглушене бурмотіння на одній ноті, упереміш зі схлипами.
Два хлопця в балахонах, що чергували біля одних з дверей, з підозрою дивились на ріг, з-за якого доносилися ці дивні звуки.
— Іди перевір, — штовхнув один іншого ліктем.
— Сам іди. А я тут постою, на варті, — огризнувся той, з побоюванням поглядаючи на темний коридор. Звуки лунали все ближче.
— Та на якій варті? Тут і охороняти нема чого — просто вхід у храм, біля якого ми повинні стирчати всю ніч в якості покарання. На цьому поверсі ніхто ніколи не ходить навіть... Нам і зброю не видали, якщо вже на те пішло.
— Шкр... Шкр... — пролунало зовсім близько.
— А раптом нежить вдерлася до замку? Або гуль вирвався? — голос хлопця відчутно тремтів.
— Скажеш теж, тут такий потужний захист всюди стоїть після останнього замаху, і муха не проскочить. Мабуть, хтось з покоївок чи кухарок посварився з коханцем, ось і спустилася вниз посумувати, — авторитетно заявив другий, але якщо придивитися, можна було помітити, що його руки злегка тремтіли.
— Ось і подивися, раз такий розумний!
— Ось і подивлюся, хто тут бродить!
Глибоко зітхнувши і кілька разів стиснувши і розтиснувши кулаки, мабуть, для більшої сміливості, хлопець поправив капюшон своєї ритуальної хламиди і хоробро ступив вперед в темряву, подумки проклинаючи магів, які не побажали розставити магічні вогники на всіх поверхах. Економія коштів, щоб її!
Але наступної миті всі його думки вимело з голови хвилею жаху, коли з темряви на нього з утробним виттям стрибнуло щось біле, в ганчірках, що розвівалися, з виставленими вперед кігтистими лапами, і вчепилося крижаними скрюченими пальцями в тканину його хламиди. Від несподіваного різкого поштовху хлопець не втримався на ногах і з тихим приреченим зойком упав на підлогу, придавлений зверху тушкою цього кошмарного створіння.
— Віддай своє серце! — заволало воно. — Тьху ти! Віддай свій балахон!
— Мамонько! — істерично заверещав його напарник і, судячи зі звуків, втік кудись у далечінь коридору.
Невідома тварюка ж тільки розпалилася і з риком від передчуття свіжої плоті, незважаючи на його слабкий опір, почала радісно намагатися здерти з нього одяг, щоб скоріше дістатися до теплого соковитого м'яса.
Останнє, що побачив послушник перед тим, як втратити свідомість — вискалені тушки невідомих моторошних звірят, зі спин яких стирчали жіночі ноги. Цього виявилося достатньо, щоб вразливого хлопця занудило від подібної жорстокості, і він втратив свідомість…
***
— Капці! Я просто попросила звичайні капці! Ні, ну хіба так складно, з її-то магією?! Просто дай мені нещасні капці, і все — на який ляд мені ці виродки? — обурювалася я вголос, блукаючи по коридорах.
Просування ускладнювалося тим, що та стервозна... ммм... нехай буде жучка, у відповідь на моє невинне прохання матеріалізувала мені якусь невідому хрінь замість капців! Мені аж стало погано, як побачила страшні перекошені пики цих, імовірно, зайців! Та мені навіть ноги було страшно в них запихати!
Чи я винна, що у них тут така холоднеча, і на килимах економлять?! Так ще ж і дала капці на кілька розмірів більші. Хоч теплі, на тому спасибі.
Але тепер мені доводиться тягнути їх по підлозі, створюючи мерзенний шурхотливий звук, від якого мороз по шкірі. Трохи зазіваюся — ще і випадаю з них, човгаючи босими ногами по каменю. Гади! І капці, і темні, а особливо гад Аркенус і та чорнява мимра!
І холодно так! Ось чому тут так холодно?! Тепер зрозуміло, чому всі вони бродять в цих балахонах — таке відчуття, що в мене зараз навіть вуха відморозяться! Он навіть нежить почався! Ууу, скотиняки!
І коридор ніяк не закінчиться, ще й темно. Мені взагалі правильний напрямок дали? Мало того, що сходи кілометрові, прокляла все, поки спускалася, так і ні душі, щоб запитати — чи правильно йду.
А ця зараза володаряча, мабуть, спить собі в теплому ліжечку, десятий сон бачить. Ууу, гад лисий! Чому лисий? Та тому що я йому все волоссячко повисмикаю, якщо найближчим часом не знайду його і не зігріюсь!
— Хоч би когось вже зустріти, скільки можна? Всі сплять, чи що? Тварюки... — пробурмотіла я тоскно, шморгнувши носом.
З кожною хвилиною головний біль посилювався. Зовсім скоро я вже зовсім не зможу його терпіти і просто заб'юся в куток, тихенько скиглячи, перечікуючи напад. Але до цього хотілося б зігрітися, врешті-решт! Дарма покидала свою кімнату, чи що?
Раптово з-за чергового повороту вигулькнув чоловік у вже знайомому балахоні. Я з радісним криком кинулася до нього, на ходу вимагаючи балахон. Ну дійсно, шкода, чи що? Я заме-ерзла!
Радіючи можливості зігрітися, спробувала забратися до нього під балахон — ну просторий же, і вдвох помістимося. Але хлопець попався досить кволий і, не витримавши щастя, що на нього звалилося, впав на підлогу. При цьому, здається, вдарився головою і втратив свідомість. Отакої... Ніяково якось вийшло.
Але докори сумління мене терзали вже на ходу, поки я осідлала хлопця і намагалась розв'язати щільно затягнуті тасьми його хламиди. Йому в будь-якому випадку поки все одно, і взагалі, загартовуватися корисно, а я так захворію скоро! Вбивати сопливу жертву Аркенусу навряд чи дуже сподобається, так що ризикувати не варто.
Але дурнуваті тасьми не піддавалися, вони були міцно затягнуті під саму шию, так що довелося низько нагнутися, майже тицьнувшись носом в його підборіддя — ну ні дідька не видно ж!
Голосно сопучи і лаючись, захоплена своїм заняттям, я пропустила мимо вух чиїсь швидкі кроки. Яскраве світло магічного вогника висвітлило хлопця, на якому я сиділа, і мене, яка намагалася вже перегризти ці кляті тасьми! Відпльовуючись і мружачись від світла, я спробувала пояснити ситуацію, але перехожий раптом нестямно заволав від жаху і кинувся бігти геть.
— Воно його жере! Жере-е! — рознісся його крик далеко по коридору.
От трясця! Що за день? З досади смикнула шнурок трохи сильніше, і він з тихим тріском нарешті лопнув. Ура-а! Балахон мій!
— Нежить! Нежить у замку! — почула я далекий крик.
Йошки-матрьошки! Це ж вони не про соплі, еге ж? Нежить — це напіврозумна, вічноголодна, озлоблена істота, що давно померла, але продовжує рухатися? Насправді, мені досить і одного епітета, щоб обіср... кхм... осоромитися від жаху!
Миттєво стягнувши з несвідомого хлопця балахон, я напнула його на себе. По-хорошому, було б непогано і хлопця кудись відтягнути в сторону, не кидати ж на розтерзання нежиті? Але я чула вже тупіт ніг і брязкіт металу в сусідніх коридорах. Судячи з усього, скоро тут буде варта, а значить, хлопця максимум встигнуть трошки пожувати. Нічого страшного, шрами прикрашають чоловіка, а мені потрібно терміново забитися кудись в затишний куточок — біль накочував хвилями, практично позбавляючи зору, підлога йшла з-під ніг.
— Пробач, хлопче, я за тебе помолюся, в разі чого, — пробурмотіла я.
Практично наосліп дісталася до якихось дверей і, штовхнувши їх, ввалилася всередину. Перечепившись через якийсь камінь, не стрималася, і мене знудило прямо на підлогу. Дідько! Гаразд, вранці вибачусь. А зараз все, на що вистачило сил — доповзти до якогось кам'яного постаменту і скрутитися біля нього клубком, тихо скиглячи від болю. Ось і перший напад в цьому світі...
