Спочатку:
На сторінку книги
Аріна
І знову довгі порожні коридори... От задовбали, чесне слово! Тут взагалі люди водяться?
За рогом почула якийсь шурхотливий звук, ніби по підлозі тягли мішок з піском або...
Вискочивши з-за рогу, вирячилася на хлопця, нижню частину тіла якого заміняв величезний зміїний хвіст!
— Матінко... — прошепотіла я, заціпенівши.
Хлопець, здивовано підвівши брову, простежив за моїм поглядом і важко зітхнув, приречено закотивши очі з вертикальними зіницями.
— Ще одна невихована людина... — пробурмотів він собі під ніс, ледь помітно скривившись.
Але мені вже було все одно. Ну і нехай невихована!
— Божечки, яке диво! Можна погладити? — я скорчила зворушливу гримасу, підібгавши ручки до підборіддя, і зробила невеликий крок до нього.
— К-кого? — уточнив він, злегка заїкаючись, в свою чергу вилупившись на мої капці.
— Хві-іст! — радісно закричала я і, скоротивши відстань, різко присіла і обхопила кінець обома руками.
Від несподіванки хлопець сіпнувся і струсив мене, від чого я впала, боляче вдарившись своїми багатостраждальними колінами. А наг опинився в декількох кроках від мене, перелякано втиснувшись спиною в стіну.
Я ж з жалем дивилася на друге розбите коліно, де з подряпин проступили вже крапельки крові.
— Ну йошки-матрьошки, акуратніше не можна було? Не любиш, коли чіпають — сказав би, а то як дикун якийсь, — видала я скрушно, подувши на коліно.
— Кхм... Пробач. Ти просто так швидко рвонула вперед, що у мене спрацювали рефлекси, — зніяковів хлопець, проте, відлипати від стіни не поспішав.
— Угу. Вчора у одних теж спрацювали рефлекси — впустили. І вночі ще у одного рефлекси — завалився разом зі мною, — пробурчала я, оцінюючи пошкодження. — Тільки у володаря вашого рефлекси взагалі не працюють, кинджал в груди так і не встромив...
— Принцеса? — видихнув хлопець напівздивовано, напівзахоплено.
— Де? — я блискавично обернулася, але нікого не побачила.
У погляді нага, направленому на мене, додалося підозрілості, що допомогло мені прийняти вірне рішення.
— Тобто, так, я, — і навіть виструнчилася, наскільки змогла, сидячи на підлозі.
Але ж точно, та гримза говорила, що я заміняю дівчину з королівської сім'ї, і навіть ім'я називала, згадати б ще. Здається, щось на «с».
— Та так, нічого... А ти хіба не повинна бути в цілительському крилі? — уточнив він, підозріло примружившись.
— А що мені там робити? Я себе почуваю добре, там нікого немає, навіть ліжка поламали, поки я виходила до туалету. Та й мені там нудно, сумно, і взагалі, я їсти хочу, — поскаржилася йому, скривившись. На підтвердження моїх слів в животі забурчало.
— Так, звичайно, пробач, що впустив. Давай руку, допоможу встати, — схаменувся хлопець і підійшов... ммм... підповз до мене, подавши руку.
Я насамперед крадькома погладила його теплий шорсткий хвіст, від чого наг поперхнувся повітрям, і тільки після цього вхопилася за запропоновану долоню, підвівшись на ноги. Його обурено-здивований погляд проігнорувала, сліпуче посміхнувшись.
— Дякую. І ще я пити хочу. З учорашнього ранку нічого не пила і не їла, між іншим! Покажеш, де у вас тут кухня? А то ні дідька не орієнтуюся! — заторохтіла я тим часом.
От хлопець і попав, коли у мене стрес — рівень моєї балакучості зростає в рази, тепер мене не заткнеш! Але він і не намагався, перебуваючи ще в деякому шоці, лише кивнув у відповідь і галантно подав лікоть. Я тут же радісно вчепилася за нього, і ми пішли-поповзли кудись.
— Коридори у вас тут дурнуваті теж, вночі майже не освітлюються, і холоднеча жахлива. Ні, ти не подумай, що я тут взялася незрозуміло звідки і тільки те й роблю, що поливаю брудом вашу архітектуру, просто сам поміркуй: невже не можна встановити факели які або, не знаю, вогники ваші магічні? З опаленням, знову ж таки, щось придумати? А то самі ткнули мені ось ці ось уривки замість сукні, ще й на шкарпетках заощадили, жах же! Довелося з якогось хлопця здирати балахон, щоб якось зігрітися. Не дивися на мене так, він без свідомості тоді був, а мені потрібніше. І нехай не осуджує, він сам впав. Майже. Ще й придурок якийсь закричав: «жере його, жере...», а не тікав би так швидко, я б йому сказала, що ці дурнуваті шнурки ніяк не розв'язати закоцюблими пальцями, тільки перегризти... — вивалювала я все на свого провідника, радіючи хоч якомусь співрозмовника.
У відповідь пролунав схлип. Обернувшись, в подиві втупилася в скривленого хлопця з тремтячими губами.
— Ей, ти чого? Плачеш, чи що? — здивувалася я.
Блін, ну не хотіла ж людину доводити. Що я такого-то сказати страшно-сумного встигла? Зупинившись, навіть втішаючи погладила його по плечу, гарячково прокручуючи в голові все, що встигла йому повідомити. Щось же було в моїх словах... Точно!
— Того хлопця таки загризла нежить? — ахнула я, хитнувшись від страшного здогаду. — Дідько, треба було його все ж потягти з собою...
— До вівтаря? — провив-простогнав мій співрозмовник.
— Чому відразу до вівтаря? Я там до кімнатки якоїсь ввалилася, але голова боліла страшенно, навіть не роздивилася толком, куди... То що з тим хлопцем? Помер, так? — останню фразу я майже прошепотіла тремтячим голосом.
На очі навернулися сльози. А якби не думала в першу чергу про себе, а затягла б хлопця в ту кімнату, він би залишився живим. Мимоволі схлипнула.
— Зранку ще був живий, тільки заїкається злегка... Гей-гей, не плач, принцесо, я втішати не вмію, — видав він поспішно, повернувшись до мене.
— Аргумент, — погодилася я, передумавши розводити вогкість. — Точно живий? Уф, слава всьому святому... А чого заїкається, нежить побачив, так?
Наг зміряв мене уважним поглядом, після чого зітхнув крадькома, а його губи знову затремтіли... Хворіє чимось чи що?
— Побачив... Слухай, можна питання? Що за бубуйня у тебе на ногах? — випалив він майже обурено.
— Капці. Подобаються? — спершись на його руку, підняла ногу вище, щоб продемонструвати йому цей твір чиєїсь хворої фантазії.
— Подобаються, — сказав він захриплим голосом, дивлячись набагато вище капців, якраз туди, де задерлася сукня.
Можна подумати, ця напівпрозора тканина до цього щось приховувала. Чоловіки...
— Переконав, заповідаю їх тобі після моєї смерті, — посміхнулася я, поплескавши його по лікті, і опустила ногу.
— Бр-р... Сподіваюся, вони на той час встигнуть зотліти, — хлопця аж пересмикнуло від такої перспективи.
— Не сподівайся, якщо все пройде вдало, ваш темний володар вб'є мене вже сьогодні, так що можеш вже заздалегідь налаштовуватися на потрібний лад — тобі незабаром володіти цією красою, — заявила я задоволено і ледь не спіткнулася, коли наг завмер як укопаний.
— Темний володар? Аркенус, чи що? З чого ти взяла, що він тебе вб'є?
— Я на це сподіваюся, — легковажно знизала плечами я і смикнула хлопця за руку. — Ну, чого застиг? Я голодна, забув, чи що?
— Забудеш тут... Ми прийшли вже, — вказав він на важкі дубові двері з позолотою.
— Це кухня? — засумнівалася я, з цікавістю розглядаючи незвичайну в'язь візерунка.
— Краще. Це мій кабінет, куди нам зараз принесуть їжу, де ми з комфортом зможемо поїсти, — посміхнувся хлопець.
— Так? Ура-ура! — зраділа я, заплескавши в долоні, але тут же насупилася. — А ти, бува, не маніяк, який заманює невинних дівчат до своїх покоїв?
Про те, що я вже не зовсім невинна, уточнювати не стала. Як і про те, що згодна на будь-якого маніяка, якщо він мене погодує.
— Ммм... Зранку за таким помічений не був, але взагалі хороша ідея. Шкода тільки, що не прийшла мені в голову раніше, і я вже привів всього лише до кабінету, — зітхнув він удавано скрушно і відкрив переді мною двері.
З цікавістю заглянувши до кімнати, я переконалася, що змієлюд не брехав, навіть відчула легке розчарування — маніяків у своєму не надто довгому житті я ще не зустрічала... Ну та добре, наг всяко ліпше маніяка. Напевно. І я, ще раз йому посміхнувшись, переступила поріг.
