Ми сиділи за столом найближчої до академії таверни і байдуже дивились на напої та їжу, від яких ломився стіл. Атмосфера в приміщенні була точно такою ж як і наш настрій: похмура, мрячна, пригнічена. Починати розмову не хотілось, бо всі й без того розуміли в якому глухому куті ми опинились.
Я опинилась.
Всі, окрім одного зарозумілого вампіра, який з рештою не витримав наших понурих переглядань та порушив важку тишу.
- То що не так? Ви ж знайшли майже все, що шукали. Залишилось завітати до гномів і відкопати того шерхового ЗадʼҐрея, - його грубий голос вдарив по вухах ніби барабанний дріб о четвертій ранку.
Я обхопила голову руками та благально подивилась на Рея з Шааті, сподіваючись, що вони звільнять мене від необхідності пояснюватися.
- На жаль, нам туди дороги нема, - Рей правильно зрозумів мій погляд - мої думки та емоції він читати не міг відтоді як я їх закрила, ще при першій зустрічі з професором. - Нам не можна показуватися ані в Сонерії, ані в Деорії, а дорога в Гори Гномів лежить тільки через одну з цих країн. І навіть шлях через океан для нас надто небезпечний - темні шукають нас і на землі, і у воді.
- Мене, ти хотів сказати, - мене все ж прорвало від відчуття несправедливості. - Ви вільні подорожувати куди хочете, хоч на край світу! Це за мною скажений темний ганяється! Тож не треба удавати, ніби вас це теж стосується!
В очах Рея та Шааті після моїх слів відобразились біль та образа.
Я розуміла, що було неправильно виміщати свої емоції на друзях. Вони не були винні в тому, що обставини склалися саме так. І все ж нічого не могла з собою зробити в той момент. Злість, розпач та безсилля навалились разом з різних сторін, тому хотілось зробити що завгодно, аби скинути їх з себе.
І все ж я змогла вчасно зупинитися, нагадавши собі, що від цього легше не стане. Тому, щоб не наговорити ще більше неприємних речей, я підскочила і з сухим «вибачте» вибігла за двері.
Обійшовши будівлю навколо, я обережно примостилася в самому темному, прихованому від чужих поглядів, закуточку. Відкинувшись спиною на нагріту за день камʼяну стіну, підвела очі до вечірнього неба, де вже почали загоратися перші зірки.
Ледь прохолодний вечірній вітерець з запахом скошеної трави, що огорнув мене ковдрою довгоочікуваної свіжості, приніс лише маленьку краплинку полегшення. Та на жаль, цього було замало. Хотілося спалити весь цей світ до тла, аби вирватись з його жорстокої пащі! Але він продовжував тримати міцно, і тільки сильніше стискав щелепи на моїй шиї. Ніби перевіряв, скільки ще часу я зможу витримати без повітря.
Ледь чутно з-за рогу вийшли Рей з Шааті. Вони обережно сіли поряд - достатньо далеко, щоб дати мені простір, і при цьому достатньо близько, щоб я відчула їх мовчазну підтримку.
Вони не квапили, не намагались щось сказати чи спитати. Просто були поряд. І це виявилось саме тим, що було мені необхідно найбільше за все в той момент.
Коли небо остаточно потемнішало, а місто залило холодним сяйвом місяців, я нарешті змогла видихнути й трохи відпустити напругу. Прикривши очі, я не витримала та опустила голову на плече Рея, а пальцями ухопилась за руку подруги.
- Тобі краще? - через ще якийсь час наважився спитати бард.
Відрізаний від моїх думок та емоцій, він почав питати вголос про те, що я відчуваю і думаю. Це було незвично, але при цьому дуже приємно - так я дійсно розуміла, що він про мене піклується.
- Так, трохи, - я ледь чутно кивнула, продовжуючи тримати очі заплющеними. - Дякую. Мені це було потрібно.
Пальці Шааті на мить стислись трохи сильніше, а руки барда обійняли мене за плечі, міцніше притискаючи до його теплих грудей.
- Кейрі, може, ну його? Той ритуал, - вампірша першою наважилась повернутися до головної теми розмови. - Залишимось в Аттіорі, чи може тут, поступимо в академію…
- І що далі? - я підтягнула коліна до себе, ховаючи у них мокрі від сліз очі. - Все життя ховатися від Аллірена? Постійно озиратися, боятися вийти на вулицю, аби він мене не знайшов? Таке життя ви мені пропонуєте?
- Це тільки першим часом, ми обовʼязково щось придумаємо, - не дуже впевнено, але Шааті не здавалась.
- Що, наприклад? - нарешті я підняла голову і насмішливо зазирнула в очі друзям, ніби очікуючи відповіді на своє питання.
Але її не було. Шааті тільки насуплено задумалась, а Рей з болем в очах вдивлявся в моє обличчя.
- От бачите, - я гірко посміхнулась, відводячи погляд від друзів в сторону. - Це був мій єдиний шанс повернутися додому раніше, ніж він мене знайде. І я вже не кажу про те, що сумую за батьками та друзями, за своїм звичайним безпечним життям! Де я сама можу вирішувати, ким хочу бути та за кого виходити заміж! І бодай примарна надія повернути собі своє життя мене гріла весь цей час. Та, схоже... не судилося.
- Але тут ти теж не сама, - Шааті присунулась ще ближче до мене та обійняла. - У тебе є я і Рей. Акріел теж тебе не кине. Та навіть Рагвилд допоможе чим зможе…
- Ви там довго ще соплі розвозити будете? - раптом глузлива фізіономія вампіра зʼявилась з-за рога таверни.
Згадай шерха як то кажуть.
- Я зараз покажу, хто ще соплі розвозить, - Шааті обурено підскочила до нього та штовхнула в грудь, відводячи в сторону і щось гучно, але незрозуміло вигукуючи, при цьому активно жестикулюючи руками.
Не втримавшись, я хмикнула - дуже вже забавно виглядала ця парочка зі сторони.
- Ладно, треба йти поки вона його не прикопала десь під найближчим деревцем.
Струсивши з очей останні сльози, я обережно підвелася та вже зробила крок в їх сторону, але Рей обережно потягнув мене за руку, привертаючи увагу на себе:
- Я знаю, що це все дуже складно, і ти мені не повіриш… але я обіцяю, що як тільки ми повернемось в Аттіор, то обов'язково щось придумаємо. Я щось придумаю.
На це я тільки кивнула, погоджуючись, і з вдячністю зазирнула в його добрі блакитні очі.
Всередині мене раптом щось стислось. Мені дійсно хотілось в це вірити. Ба більше, моє серце попри всю логіку, вірило йому. Вірило у нього.
Але це відчуття мене також злякало - ніби воно було неправильним, недоречним. Тому я різко розвернулася, приховуючі своє обличчя та радіючи, що закрила думки та емоції ще давно, і попрямувала за вампірами в таверну.
З поверненням в Аттіор вирішили не тягнути, і вже наступного дня сіли на корабель що курсував між академією та столицею. До того ж Рагвилд повідомив, що професор Роґвуд більше не хотів бачити нас на порозі свого кабінету. Та й сам вампір мав тепер повертатися до своїх звичних обовʼязків головного помічника професора.
Всю дорогу кораблем майже не розмовляли - кожен з нас був занурений у власні думки. Кожен думав, як бути тепер, і чи варто взагалі й далі займатися пошуками інформації про ритуал. Особисто я вже не була впевнена що хочу йти до кінця. Принаймні лізти шерху в пащу заради цього не хотілось - чим далі я знаходилась від Сонерії та Деорії, тим краще. І, схоже, друзі були з цим абсолютно згодні.
Аттіор за час нашої відсутності майже не змінився - хіба що цього разу загальна атмосфера здавалась якоюсь напруженою, а на березі до нас майже одразу підійшов королівський патруль та повідомив, що на нас чекають у палаці.
На прохання бодай зайти додому та перевдягнутися категорично відмовили - мовляв, король Терраліс наказав запросити нас до нього як тільки ми повернемось з академії, без жодних зволікань. А накази його величності не обговорюються. Тож довелося нам втомленим та брудним з дороги топати за ними до короля.
У купі з загальною напруженістю оточуючих це здавалося ще більш дивним. Невже щось сталося за цей майже місяць що нас тут не було? Та і бард поряд зі мною якийсь вже зовсім похмурий йшов.
- Рей, щось сталося? - не втримавшись, я порівнялась кроком з ним і тихенько спитала. - Чому ми раптом королю знадобилися?
- В тому і справа, що я нічого не розумію, - його очі швидко переходили зі спини одного вартового попереду нас на іншого. - Думки у них закриті. З емоцій відчуваю тільки схвильованість і трохи страху. Схоже, щось дійсно сталося, але я не можу зрозуміти, що саме.
Нутрощі скрутило погане передчуття, але я зробила глибокий видих у спробі себе заспокоїти. З рештою, ще не відомо в чому справа. Може королю просто сумно стало і він захотів послухати виступ барда, або просто поговорити за життя. Хто ж їх вінценосних персон знає - у них будь-яка забаганка це важлива та невідкладна для інших справа.
Але реальність виявилась ще більш жорстокою, ніж я думала. Бо вже на вході в палац на нас чекала величезна делегація у вигляді всієї королівської родини Терраліс, та група темних ельфів з моїм нареченим на чолі. Його губи розтягнулись в жорстокій задоволеній посмішці побачивши мене. Я ж заклякла, зовсім забула як дихати й просто застигла на місці. Тільки стояла та з жахом дивилась в очі своєму найбільшому страху.
Схоже, від долі і правда не втечеш.