Спочатку:
На сторінку книги
- Рей, вибач, я не хотіла сваритися з твоєю мачухою, - видихала я ледь встигаючи за його кроком, тому слова вилітали уривками між подихами.
- Це ти вибач, що привів тебе туди, - побачивши, як важко мені було тримати заданий ним темп, він сповільнився. - Я з самого початку не хотів приводити вас туди саме через Альверу, але це було прохання батька, щоб в першу чергу ми прийшли до нього.
- Нічого, буває.
Мені згадалась моя власна сімʼя, яка залишилась на Землі. За маскою «звичайна показова родина» у кожного з нас ховались свої скелети у шафах з власними видами тарганів, з якими іншим якось доводилось уживатися. Виходить і нуріане не є виключенням.
Згадка про Землю відізвалась тупим болем у грудях. Як же я сумувала за рідними! Навіть за нестерпною старшою сестрою, яка постійно мене повчала і ніколи не брала з собою, коли сама йшла гуляти з друзями. Та все ж завжди піклувалась та допомогала, як могла.
- Вибачте що не втрутилась у сварку, я просто не знала як поводитись, чесно, - до нашої розмови приєдналась до того мовчазна Шааті.
- Я думаю, ти все правильно зробила, - я підбадьорливо посміхнулась подрузі. - Достатньо і моєї нестриманості для розпалення сварки.
- Ні, Кейрі, не треба замовчувати, якщо щось не так. Навіть перед моєю мачухою, - Рей різко поправив гітару за спиною, від чого струни гучно задзвеніли. - Я досі шкодую, що відтоді як вона зʼявилась обрав саме цю тактику, бо не хотів конфліктів. Вона ж вважає це слабкістю і стає ще більш грубою та нестерпною, бо відчуває владу.
Я нічого не відповіла, але задумалась над його словами. Дійсно, чомусь багато людей небажання інших сперечатися сприймають як слабкість. Тільки от яку б тактику дій ти з такими не обрав, вони знайдуть до чого причепитися. То не краще таких просто ігнорувати? Але коли ти вимушений жити з цією людиною під одним дахом - це вже справжній забіг з перешкодами, де на фініші на тебе замість овацій чекають тільки негатив та спустошення.
Занурена в думки, я вже не так пильно роздивлялась місто, і навіть не помітила як ми опинились в місці призначення. Ми зупинились біля невеличкого затишного будиночка на околиці міста. Він був такого ж кольору, як і всі будівлі Аттіора. На відміну від маєтку, в якому ми ночували, навколо було більше… хаосу. Замість обережно вистрижених, ніби під лінійку, кущів та вимощених плиткою тротуарів, тут панувала природа. Майже весь двір був вкритий зеленою густою травою та дикими квітами, а фруктові дерева відкидали легку приємну тінь, захищаючи землю від палючого сонця.
Будинки в цьому районі не були такими ж розкішними як маєтки в центрі, але складалось відчуття свободи - наче дихати стало набагато легше. А ще я чітко чула звуки прибою - схоже море знаходилось десь зовсім поряд.
- Тут ми будемо жити, - Рей відчинив двері, пропускаючи нас з Шааті всередину. - Це, звісно, не маєток батька, але все краще ніж заїжджий двір.
- Це набагато краще! - запевнила я друга, і ані краплі не збрехала.
На відміну від шикарного, але холодного, ніби музей, маєтка, в цьому домі все відгукувалось теплом і затишком. Якщо в домі Акріела панували світлі та пастельні кольори, навіть дерево все було світлим, то тут кольорова гама схилялась до темніших відтінків, і при цьому не робила простір візуально меншим.
Перший поверх зустрів нас невеликим столом з чотирма стільцями та каміном, навпроти якого стояв великий мʼякий диван. Біля стіни розташувалась велика шафа з книгами.
Двері, що скоріш за все вели на кухню, відчинилися, і до нас вийшла фея.
- Вітаю, пане, - вона ввічливо вклонилась. - Я все підготувала, як ви просили.
- Дякую, Ліано. Це наші гості, Кейрі та Шааті. Я сам покажу їм тут все, тож не відривайся від своїх справ заради нас, - Рей вдячно кивнув і вона зникла за тими ж дверима. - Там кухня, - підтвердив він мої думки та повів нас вузькими сходами наверх.
На другому поверсі знаходились всього дві невеликі спальні та загальна ванна.
- Я сподіваюсь, ви не проти жити в одній кімнаті, - Рей притримав двері, пропускаючи нас вперед.
Ми з Шааті були не проти. Хоча на острові у кожної з нас була маленька, але власна спальня, ми звикли ділити побут на двох, тож це не було проблемою.
Як і весь дім, кімната була доволі простою. В ній не було нічого зайвого - два ліжка, тумбочка між ними, шафа та робочий стіл. Та все ж їх розташування здавалось дещо незручним - усе ніби стояло не на своєму місці.
- Тут раніше тільки одне ліжко було, тому щоб вмістити друге довелось меблі трохи посунути, - пояснив Рей, знову прочитавши мої думки.
- То це твій дім? - я ніяково сіла на ліжко біля стіни та погладила мʼяке біле простирадло.
Шааті ж не стала баритися й одразу почала активно розкладати наші речі.
- Так, тепер мій, - він задумливо роздивився кімнату, ніби бачив її вперше. - Колись батько подарував цей будинок мамі. Після її смерті він стояв порожній - продавати було шкода, а жити нікому. Ми з Таєм перебрались сюди років 10 назад, коли батько одружився з Альверою й у нас почались з нею.., - він пожував губами, ніби підбираючи правильне слово, - конфлікти.
- А нащо їй був окремий будинок? - я підійшла до вікна і з захопленням видихнула, побачивши краєвид.
Під самим вікном росли невисокі дерева, а за ними виднівся різкий обрив і море. Не даремно біля дому я чула шум прибою.
- Їй не подобався маєток батька. Вона казала що там все «занадто по-нуріанськи», - Рей зупинився біля мене і з насолодою вдихнув солонувате морське повітря. - Тому після весілля вони жили тут, а в маєток батько повертався працювати. Чи коли влаштовували прийоми.
- Я з твоєю мамою цілком погоджуюсь, мені цей будинок теж набагато більше подобається, - я посміхнулась, бо в цьому місці відчувала себе по-справжньому спокійно.
Востаннє я почувалась так лише вдома, на Землі.
Раптом подув легкий, але прохолодний вітерець, тому я зябко зіщулилась. Мою увагу привернули невеличкі зелені ягідки, що від вітру почали визирати з-за листя.
- Це що? - я зацікавлено вдивилась в одне з дерев, намагаючись розпізнати сорт, але воно було для мене геть незнайомим.
- Це крех, - на обличчі Рея зʼявилась хитра посмішка.
- Той самий, що ріс в Трагосі? - я ще уважніше вдивилась у дерево. - Але я думала всі ці дерева винищила піщана буря!
- Так, але нам з Таєм пощастило знайти кілька насінин, - тепер посмішка барда стала більш злорадною. - А от контрабандисту, який на нас натрапив, дуууже не пощастило. Але ми йому за це неймовірно вдячні.
Я розсміялась. Чомусь в голові зʼявились образи якогось переляканого піратоподібного мужика, притиснутого темної ночі до стіни підворіття гострими вампірськими кігтями. Та разом зі сміхом у серце раптово вдарив біль від спогаду про Тая.
- Якось так воно і було, - Рей долучився до мого сміху, мабуть, також спіймавши цей образ.
- У нас не багато речей, тож все готово, - до нас підійшла Шааті й також із зацікавленням роздивилась дерево. - Дійсно, на крех схоже. Шкода, що йому ще багато місяців треба поспіти, - в її голосі почулись мрійливі нотки.
- Так, шкода, - луною відгукнувся Рей і перевів погляд з дерев на мене. - Кейрі, я б хотів з тобою дещо обговорити. Ходімо.
Він привів нас у свою кімнату та почав ритися на книжкових поличках, поки ми з Шааті роздивлялись по сторонам. Кімната барда була приблизно такою ж за розміром як і наша, але через відсутність другого ліжка здавалась просторішою. Біля робочого столу стояла його улюблена гітара, але моєю увагою в першу ж мить заволоділо справжнісіньке піаніно, що стояло біля стіни.
Я обережно провела пальцями по кришці, легенько натисла одну з клавіш. Кімнату заполонив неприємний ріжучий вухо звук.
- Воно ще не зовсім готово, - відірвавшись на секунду від книг, Рей зморщив носа.
- Та все ж ти запамʼятав і зробив його, - я шоковано покачала головою, пригадуючи той вечір.
Тоді Рей випадково почув мої думки про піаніно і загорівся створити цей інструмент і тут.
- Звісно! Тільки б налаштувати його як треба, - бард задумливо окинув мене поглядом. - Думаю, ти можеш допомогти мені з цим. Але то вже потім. Зараз я привів тебе заради цього.
Вмостивши стопку книг на стіл, він усадив мене за нього, а сам нахилився за моєю спиною. Від нього як завжди пахло чимось квітково-трав'яним, а його спокій та тепло наче передавались мені.
- Поки ви були на острові, я тут шукав інформацію щодо ритуалу, який хотіли провести вампіри, - він почав гортати книги та, знайшовши потрібну сторінку, розклав їх переді мною. - Це - все, що я знайшов у батьківській та королівській бібліотеках. Чотири книги, в кожній максимум по кілька речень, і то у формі легких згадок. Жодної конкретики.
Я вдивилась в місцеві літери, які якимось дивом почала розуміти одразу після того, як потрапила в цей світ, ніби все життя їх знала. Але ця загадка цікавила мене найменше - все ж хотілось нарешті більше дізнатися про той клятий ритуал.
Рей виявився правий. У кожній книзі було всього по одній-двох фразах, в яких пригадувався невідомий спосіб, завдяки якому в давнину різні раси зʼявились в Ліморії. Якщо не знати, що це саме ритуал, з цієї інформації було б зовсім незрозуміло що воно таке.
- І це все? - я розчаровано прикрила очі.
Майже все це я вже знала з перших днів пер***вання в цьому світі. Тоді я вичитала це в про історію Ліморії з королівської бібліотеки Деорії - королівства, принцесою якого мене виставили.
- Так, на жаль, - Рей підсунув ближче до мене одну з книг і указав на конкретний абзац. - Але мене зацікавила ця інформація.
Та книга розгорнула щодо цього аж цілих три речення, в одному з яких говорилось: «Знання про тоє дійство єсть небезпечним і має відкритися світові тілько в разі загрози знищення всіє Ліморія».
- І що тобі з цієї фрази стало зрозуміло? - я насупилась, бо мені вона не дала ані краплинки розуміння.
- Тільки те, що приховують інформацію про ритуал дуже добре, - бард сперся на край стола і схрестив руки на грудях. - І те, що десь вона все ж має бути.
- Герин не ділився, де вони з Емеліном стільки інформації про нього знайшли?
Після мого питання наші погляди автоматично перевелися на тиху й мовчазну Шааті, яка, здавалось, навіть не дихала.
- Шааті, ти щось знаєш про це?
Її обличчя виражало глибоку провину та сором, але вона заперечно покачала головою.
- Ні, Герин нам нічого про це не казав. Я знаю те саме що і ви - ритуал мав перенести нас в інший, вільний від розумних створінь, але придатний до життя світ.
- І нащо вам такий? Вам же там харчуватись не було б чим, - я втомлено відкинулась на спинку стільця.
- Брали б кров у тварин, все ж краще ніж тут ізгоями жити.
Тільки зараз я усвідомила те, про що взагалі намагалась не думати всі ці місяці - Шааті насправді була на стороні Герина й підтримувала його дії та ідеї. Ця думка стукнула зненацька - наче посеред пустелі на голову раптом почав падати сніг. І спекотно і холодно одночасно. Шааті… була на його боці. І була б, мабуть, досі, якби не Тай. А я весь цей час була як та мавпа з закритими вухами та очима.
І я гадки не мала, як до цього ставитися. З однієї сторони - я розуміла її положення та прагнення. З іншої - через це все я втратила Тайлена, і це болітиме мені тепер все життя.
- Я думаю, все ж було б непогано поговорити про це з батьком, - через кілька хвилин Рей порушив панівну тишу. - Звісно, тоді доведеться все йому розповісти, інакше він навіть слухати нічого не захоче про це.
- Я подумаю, - я зітхнула.
Мені цього не хотілось, але вже розуміла що іншого виходу у нас нема.
