Вже на пів шляху до кабінету мене наздогнали інші, а Рагвилд спішно повідомив, що у професора зараз лекція і краще зачекати поки він звільниться. Але я не могла чекати навіть ще кілька хвилин. Відповіді мені потрібні були тут і зараз!
- Треба поговорити, негайно! - я без роздумів увірвалась в аудиторію та кинулась до Бріамора.
На мене одночасно витріщились пар тридцять очей студентів - хтось був здивований, хтось роздратований, дехто і зацікавлений. Але мені було всеодно хто і що про мене подумає. У мене були важливіші справи.
- Юна леді, це не ввічливо вриватися так посеред лекції й чогось вимагати, - голос професора був спокійним, ніби подібне на його заняттях було звичайною справою.
Але відступати я не мала наміру - злість від несподіваної здогадки застилала очі.
- Емелін та Герин Ейнір, ви їх знаєте? - я з розмаху кинула книги йому на стіл. - Їх ви теж змусили тижнями в цій макулатурі копирсатися, чи дали всі відповіді одразу?
Вираз обличчя Бріамора так і залишився спокійним, але очі на мить округлилися. Проте він одразу їх прикрив, приховуючи справжні емоції.
- Заняття закінчено, ви всі вільні, - все ще з заплющеними очима приказав він.
Студенти схвильовано загалділи, але без жодних питань повскакували зі своїх місць там ломанулися на вихід. Ми залишились в самому центрі напівкруглої багаторівневої аудиторії, ніби на сцені без глядачів.
- Рагвилд, вийди й простеж, щоб нас не підслуховували, - наказав професор.
Вампір смикнувся, невдоволений таким наказом, але впіймавши суворий погляд Шааті все ж послухався і зник за дверима.
Коли професор відкрив очі, в них знову панували спокій та рівновага. У мене ж не виходило взяти себе в руки - з кожною хвилиною злість всередині мене підіймалась вище і вище. І тільки теплі руки Рея, що підтримували мене за плечі, допомагали не зірватися і не кинутись на Роґвуда у спробі його придушити.
- Сідайте, це довга розмова, - Бріамор кивнув в сторону найближчого до кафедри ряду, за яким ще кілька хвилин тому студенти слухали його лекцію.
Мені ж не хотілось, щоб він дивився на мене так, ніби я одна з його учениць, тому через секундну заминку я нахабно застрибнула на сам стіл і з прямою спиною закинула ногу на ногу. Рей та Шааті своєю чергою просто обережно притулилися з двох сторін від мене.
Куточок губ професора Бріамора сіпнувся в сторону, ніби насміхаючись, але від коментарів стосовно цього він утримався. Натомість зціпив руки у замок і, спершись ліктями на кафедру, підніс їх до рота.
Якийсь час ми вперто буравили одне одного поглядами, але першим ніхто не хотів відвертатися.
Нарешті мені це набридло. Я скинула голову і, не відводячи очей, скривилася:
- То ви з ними знайомі.
- Так, - нарешті здався він, першим перериваючи зоровий контакт і переводячи погляд з мене на моїх друзів. - Ти права, я знав Емеліна і ще юного Герина. Це було незадовго до тієї піщаної бурі, що знищила їх батьківщину.
- І ви видали їм всю інформацію, яку знали, щодо ритуалу, - нетерпляче процідила я, як тільки професор замовк. - Не змушували, як нас, ритися в цьому самостійно і ламати голови!
- На жаль, все не так просто, - зазвичай твердий спокійний голос цього разу був сповнений втоми.
- Розповідайте все. Досить говорити загадками, набридло, - цього разу вже й Шааті не витримала «загадковості» професора.
- Молоді люди як завжди біжать поперед шерха в хащі, - Бріамор окинув нашу трійку задумливим поглядом. - Цей ритуал - дуже небезпечна річ. Як я можу бути впевненим, що ви не наробите дурниць?
Тут вже я зовсім не витримала і, підскочивши до кафедри за якою сидів професор, зло нависла над його обличчям.
- А чи були ви впевнені, що Емелін з Герином не наро***ь дурниць, коли видавали їм цю інформацію? - я різко підсунула книги ближче до нього і ткнула в них пальцем. - Чи ви знаєте, що саме викликало ту піщану бурю?
Професор Роґвуд нічого не відповів і тільки вперто підтис губи. Але мені його відповідь і не потрібна. Мене вже несло далі.
- Це Емелін з Герином намагались перенестись в інший світ за допомогою ритуалу! Того самого ритуалу! Ви самі бачите чим це закінчилось. І рік тому Герин намагався принести мене в жертву заради тієї ж мети!
- Тим паче я не можу знову так ризикувати! - тепер вже і він підскочив, зрівнявшись зі мною очима, та вперше на моїй памʼяті підвищив голос. - Одного разу я вже зробив цю помилку! Більше її не повторю.
В цей момент я вже реально була готова вчепитися руками в його горло, тільки б витрясти всі відповіді на свої питання. І цілком можливо що я б так і зробила, але на допомогу знову прийшов Рей, запобігши удушенню одного старого гидкого нуріане.
- Професоре, я боюсь що вже запізно. Шерхове колесо вже запустилося сто років тому, - він обережно, але твердо стис мої плечі, мʼякими дотиками повертаючи до тями. - Я вже казав батькові, ми не збираємось робити дурниці. Але нам потрібна інформація, бо ми й без того влізли у все це по самі крила. До того ж моя мама через цей ритуал загинула, тож я маю право знати, заради чого було все це.
Професор Бріамор знову підтис губи у тонку лінію, але вже через мить, ніби побачивши щось у наших очах, здався і втомлено впав на свій стіл.
- Добре. Я розповім що знаю, - нарешті він кивнув і серйозно на нас подивився. - Але пообіцяйте, що не накоїте тих самих помилок, що Емелін з Герином.
Ми кивнули та повернулись на студентський стіл, приготувавшись слухати розповідь старого професора.
- З Емеліном і Герином ми познайомились в Карн-Балоті, - тихо та спокійно почав він свою розповідь. - Я приїхав туди з черговим дослідженням - писав книгу на тему «Міфи та легенди народів Ліморії».
Я ледь не зойкнула, але натомість прикусила губу, стримуючи порив. Мені згадались перші тижні в цьому світі та одна з книг, яку я забрала з королівської бібліотеки Деорії. Здається, саме її я в результаті запустила в Ровейна після того, як він залишив величезний поріз на моїй шиї.
- Вони вже були там, завзято шукали бодай якусь інформацію про переміщення між світами, - професор продовжував, немигаючим поглядом вперившись у стіну за нашими спинами. - Мене теж ця тема зацікавила, і я запропонував допомогу. Тоді я згадав історію про те, як було заселено нашу планету, й запропонував спробувати пошукати саме з цієї сторони. Це виявилось правильною тактикою - не одразу, але ми почали зустрічати згадки про цей ритуал.
Тряхнувши головою, він сфокусував уважний погляд на мені та взяв у руки дві переписані ним книги.
- Ці два томи дали нам основне розуміння що до чого, але не відповіли на всі питання.
Ми кивнули - просидівши над ними понад два тижні, ми тільки частково знайшли те, що шукали. І все одно цього було недостатньо.
- Скажіть, яких висновків ви прийшли, розібравши їх? - голос Бріамора знову став діловим, професорським.
Ми переглянулись, і наші з Шааті погляди зупинились на Реї, очікуючи відповіді саме від нього.
- Не так багато, це все скоріше здогадки, - бард видихнув, здавшись під нашим мовчазним напором. - З того що ми зрозуміли - потрібна особлива сила, інформацію про яку приховали десь у «камʼяному саркофагу» на випадок, якщо Ліморії загрожуватиме небезпека. Ми думаємо, що це десь у гномів з клану «Хранителі Істини».
Професор кивнув, підтверджуючи наші роздуми, і знову зчепив пальці у замок, спираючись на них підборіддям.
- Як ви зрозуміли, що Емелін та Герин читали ці книги?
Цього разу погляди друзів очікуючи схрестились на мені - ця здогадка настільки мене потрясла, що я одразу ж побігла шукати Роґвуда, навіть не пояснивши друзям що до чого.
- Там було написано, що не кожна людина володіє цією силою, - прийшла моя черга кивати в сторону книг, що так і лежали закриті на столі перед професором. - І я згадала, що Емелін з Герином шукали саме людей з «особливою» аурою. Такою ж, як у мене та матері Рея.
- Ти права, дівчина. Ми дійсно тоді подумали, що потрібна людина з іншою, рідкою аурою.
Я ледь чутно хмикнула, пригадуючи навчання у Таїши. Бо рідкою ця аура була всюди, окрім Древніх Земель.
- «ЗадʼҐрея» знайти у нас так і не вийшло, - так само повільно розповідав він і далі. - Тому тут ми могли тільки здогадуватися. Але, вочевидь, це був хибний висновок. Інакше не було б зараз пустелі на місці Трагоса.
- Але ж окрім цього треба було ще знати як сам ритуал проводити, - мовчазна до того Шааті слушно зауважила. - Чи його ви теж будували на здогадках?
- Частково. Була ще одна книга, в якій розповідалось про різні типи ритуалів, які колись проводили предки, - старий професор втомлено прикрив очі й почав пучками масувати скроні. - Опису саме цього ритуалу там не було. Але в цілому вони всі мали одну структуру. За винятком хіба що кількох нюансів.
Ми з друзями обмінялись збентеженими поглядами. Невже Емелін з Герином були настільки відчайдушними, що довірились загальним фактам та звичайним здогадкам, виконуючи цей шерховий ритуал? Чи там дійсно все настільки одноманітне, що вони були впевнені у своєму успіху?
Я вже відкрила рота, щоб спитати про цю «ще одну книгу», як професор мене випередив.
- Навіть не сподівайтесь, свою копію я вже давно знищив, і навіть назву я вам не скажу, - його голос був твердий, наче сталь. - Достатньо того, що я вам вже розповів. І то винятково як вибачення за те, що в результаті сталося з вами та вашими рідними через це. Хочете знати більше - відправляйтесь в Карн-Балот і шукайте решту інформації самі. На цьому наша розмова закінчена.
Професор випростався, забрав книги, які дали нам бодай частину відповідей на наші питання, та твердим як для його віку кроком пішов з аудиторії.
Я зробила кілька кроків, збираючись його зупинити та розпитати ще, але Рей схопив мене за руку та похитав головою.
- Він більше нічого не скаже, повір мені. Нам краще піти звідси, обговоримо все в іншому місці.
Я хотіла було посперечатися, але з рештою видихнула, погоджуючись. Я і сама відчувала, що більше нам тут робити було нічого.
За дверима на нас чекав Рагвилд, про якого я вже і забула. Судячи з його погляду, складалося враження, що він чув принаймні частину нашої розмови. Та жодних питань чи коментарів з цього приводу не було, за що я була йому вдячна, бо бажання щось йому пояснювати у мене не було.
- Ходімо в таверну. Чогось випʼємо та подумаємо, що робити далі, - така ж смурна як і всі ми, Шааті потягла нас на вихід з Академії.
Звісно що Рагвилд увʼязався з нами. Але мені вже було все одно. Цей день вичавив мене настільки, що про щось ще хвилюватися вже просто не було сил.
Та все ж опинившись за дверима академії, я знайшла в собі сили озирнутися і кинути на неї останній прощальний погляд.
Я розуміла - більше я її не побачу. Настав час рухатися далі. Знову.