Раді Вас бачити!

Ми вирішили не квапитись і дати собі бодай трохи перепочити, тому наступний тиждень присвятили саме цьому. Багато гуляли містом - Рей водив нас по своїм улюбленим місцям та розповідав цікаві історії. Кожного дня сиділи на березі моря та слухали як він грає на гітарі та співає. Іноді я до нього долучалась або співала під його музичний супровід, і так спокійно мені було в ці моменти, ніби я знаходилась на своєму місці.

Одного дуже теплого дня ми наважились залізти у воду, але вона виявилась ще холодною, тож я тільки помочила ніжки та повернулась на сонечко відігріватися. Рей впорався трохи краще за мене і заліз аж по пояс, але теж швиденько вийшов на сушу. Шааті показала себе справжнім моржем, бо занурилась повністю і проплавала цілих три хвилини. Правда потім, як справжня культуристка, бігала берегом туди-сюди під наші з Реєм тупі жарти та регіт.

А, між іншим, сама винна! Не треба було сперечатися й доказувати, що «вода тепла, як свіжа кровушка», а потім ще й вдавати з себе героїню та стільки сидіти в тій самій «теплій» воді.

- Шааті, я так і не зрозуміла чому тоді, в Трагосі, ти вирішила приєднатися до мене? Тим паче що з самого початку ти була за Герина, - коли вона нарешті набігалась та сіла біля нас я накинула їй на плечі плед, який Рей заздалегідь прихопив на подібний випадок.

Вампірша задумалась на мить, щільніше кутаючись в ковдру, та все ж повільно почала розповідь.

- Це правда, обираючи між Герином і Тайленом, я як і більшість вампірів підтримала кандидатуру Герина. Мене теж чіпляло, та і досі чіпляє, відношення інших народів до нас. Я теж хотіла, щоб нас поважали, тому погоджувалась з його планом, - весь цей час вона немигаюче дивилась кудись в сторону горизонту, де водна блакить переходила у небесну, ніби його продовження. - Коли під час тієї сутички все інші вампіри загинули, а я залишилась сама. І тоді зрозуміла — все... кінець. Ми програли, і вже не буде ні дому, ні надії, ні майбутнього. Тоді я вирішила, що далі мені жити нема сенсу, і кинулась на твого нареченого.

- Не називай його так, - від її останнього слова мене аж сіпнуло. - Я сама була б рада якби тобі все тоді вдалося.

- Насправді я знала, що у мене нічого не вийде - темні ельфи не слабші за вампірів, а я не сильніша з них. Але тоді подумалось що це гарний спосіб героїчно закінчити життя, - сумно посміхнувшись, вона продовжила. - Але тут я побачила Лассар’гі на твоїй руці, а в цьому і сенс життя - захищати тебе. Якщо цього хотів Тайлен, що навіть залишив тобі цю мітку.

- Невже вона така важлива, що навіть попри ворожнечу з Таєм ти вирішила мене захищати? - прикусивши щоку, я перевела погляд з лисиці на своєму запʼястку на обличчя вампірши.

- Я не вважала його ворогом, - раптом її голос став різким. - І те, що я обрала сторону його брата, не означає що я хотіла його смерті. Як і інші вампіри. Навіть Герин не хотів, інакше позбавився б його набагато раніше. Повір мені, нагод у нього було достатньо.

- Ладно-ладно, я зрозуміла, не злись, - у спробі заспокоїти я легенько похлопала її по плечу та перевела тему. - То що такого особливого в Лассар’гі?

- Дозволь, - вона обережно взяла мене однією рукою за запʼястя, а кінчиками пальців другої, ледь торкаючись, провела по зображенню лисиці, ніби воно було чимось священним. - У князівського роду Ейнір є традиція - залишати таку мітку на руці людини, яку хочеш взяти під своє крило. Кажуть, вона ніби оживає у вирішальну мить — смикає за руку, веде вбік, шепоче щось на рівні інстинктів, аби врятувати житя власника. Для нас це - найвища форма захисту.

Мені згадались моменти, коли під час бою виникало відчуття, ніби щось тягне за ліву руку в сторону, і цим рятувало від удару.

- Іноді такої честі удостоювались ті, хто робив щось значиме для когось з родини Ейнір, і отримував Лассар’гі як найвищу форму вдячності. Але таке траплялось вкрай рідко. Частіше…

Раптом Шааті різко замовкла та покосилась на Рея, який весь цей час спокійно сидів поряд і за звичкою пер***рав струни гітари.

- Що, що частіше? - від мене не вислизнули їх переглядання.

Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного, потім Рей повільно кивнув, з чимось погоджуючись. Здається, тут не обійшлося без ментального діалога.

- Частіше її залишали коханкам та коханцям, - ніби підбираючи слова повільно продовжила вона. - Тим, кого хотіли захистити, і показати, що ця людина недоторкана для інших вампірів. Окрім того, хто залишив їй Лассар’гі.

- Тобто це знак, що вона належить йому, - я кивнула, нарешті розуміючи, чому вона сумнівалась чи треба мені про це казати.

Я не дуже розуміла, як тепер почувалася з приводу цієї мітки. То, виходить, він відніс мене до категорій коханок… що технічно було правдою, та все ж не тим, чого я очікувала від коханого чоловіка.

- Це правда, Тай дійсно таким чином намагався тебе "привласнити" в очах суспільства, - Рей відклав гітару і підбадьорливо стис мої пальці. - Та все ж керувався він бажанням захистити. Він справді дуже тебе кохав. Повір мені, я знаю.

У відповідь я тільки кивнула та посміхнулась, стискаючи його пальці у відповідь. Погляд блакитних очей огорнув мене ніжністю та підтримкою, а я своєю чергою намагалась емоціями виразити всю свою безмежну вдячність та тепло.

Більше цієї теми ми не торкалися, натомість весь час продовжували проводити разом - заглянули в місцевий торговий квартал, де і я і Шааті купили собі додатковий одяг. Дешевий та простий, але головне - комфортний. Вечори проводили здебільшого в місцевих тавернах, по яким Рей провів нам справжнісінький гастротур. Періодично він виступав у цих закладах, за що отримував непогані гроші та знижки на їжу і напої. Кілька разів навіть я наважилась долучитися до виступу і заспівати разом. І хоч спочатку почувалась ніяково, вже після першої пісні не хотілось зупинятись. Я ловила кайф - від кожного акорду, кожного слова, кожних оплесків публіки!

Ще кілька днів ми повністю витратили на налаштування його саморобного піаніно. Тактика була простою - я згадувала звучання нот і награвала простенькі мелодії, які ще памʼятала, а Рей намагався наблизити звучання інструмента читаючи мої думки. Не ідеально, але краще ніж зовсім нічого.

З рештою вже ввечері другого дня старань нам вдалося це зробити. Принаймні собачий вальс і «До Елізи» звучали, на мою думку, абсолютно правильно. Чесно кажучи, як грати інші мелодії я вже і не пам'ятала.

Та для Рея це абсолютно не було проблемою! Варто йому доторкнутися пальцями до клавіш, як кімнату заповнювала неймовірно гарна музика його власного авторства, яку він там на ходу і придумував. Таке враження, ніби він народився з гітарою в одній руці і піаніно під пахвою - так легко та просто давався йому будь-який музичний інструмент.

На мить я навіть позаздрила йому. Не сильно, по-доброму. Мені доводилось вчитися через кров, піт і сльози. Здебільшого моїх вчителів.

- О, ви нарешті закінчили, - у двері кімнати Рея постукав його батько, а з-за нього з цікавістю виглядала маленька блакитнокрила бешкетниця.

- Так, тільки що, - бард відірвався від гри, і до нього на руки в ту ж мить застрибнула Аеліна та почала завзято, але хаотично барабанити по клавішах.

- Дуже гарно, тобі треба буде на королівському прийомі зіграти на цьому інструменті.

Рей ледь помітно скривився, та все ж протягнув батькові стопку листів з кресленнями, помітками та поясненнями.

- Якщо вони встигнуть до того моменту зробити таке в палаці. Такий інструмент я точно нікуди переносити не буду.

Я кивнула - хоч це і піаніно, а не рояль, все ж воно було важким та великим. Навіть в нашому світі його просто ставили в одне місце і воно там стояло собі до наступного масштабного переїзду. А в нашому домі ще й заміняло поличку та шафу.

- Добре, я передам, - Акріел кивнув, з посмішкою дивлячись як грається його донька.

Насправді за цей тиждень я до них вже звикла - майже кожного дня вони з Аеліною приходили до нас на обід і ми проводили час у приємній дружній розмові. Вони завжди були вдвох, без Альвери, чому особисто я була дуже рада. Без неї було спокійніше, і навіть коли хтось з кимось був не згоден то це не перетворювалось на черговий скандал, а обговорювалось спокійно і без ненависті чи засудження.

Акріел насправді був дуже цікавим співрозмовником, і до нас з Шааті не проявляв ані краплі ворожості чи недовіри. Навпаки, ставився з теплом та розумінням, і я була дуже вдячна, що жодного разу він не намагався якось виудити чи взагалі підіймати тему мого минулого.

- Ви вже підготувались до прийому? Він може багато вирішити щодо вашого з Шааті становища.

Я тільки зітхнула - до балу залишалось всього кілька днів, а у мене не було ані підходящого одягу, ані грошей на нього. Цікаво, якщо я прийду в штанях та сорочці, мене з вікна спустять чи зі сходів?

Але на щастя у Рея знайшлося рішення - зі старої скрині він дістав сукню, яка залишилась від його матері. Простенька, але гарна, вона трохи нагадувала одяг грецьких богинь з якогось фільму - легка біла тканина ніжними хвилями спадала до самої підлоги, а довгий виріз спідниці спокусливо оголював ногу при ходьбі. По ліфу та поясу йшла тоненька золота нитка, додаючи особливий акцент та притягуючи погляд саме до цих зон. А мій кулон у вигляді крила метелика підходив під неї, ніби так і було задумано з самого початку.

Я провела долонею по тканині, ніби розгладжуючи неіснуючі складки. Дуже м'яка та ніжна, ніби пушок новонародженого каченятка, вона приємно відчувалась на шкірі. Сподіваюсь, мама Рея почувалась у ній щасливою...

- Ти прекрасно виглядаєш в цьому образі, - Шааті склала моє волосся у високу, але просту зачіску та опустила один, ніби випадково вибившийся з зачіски локон, на ключицю.

Для неї у скрині також знайшлося плаття схоже на моє, але чорного кольору зі срібною оторочкою, яке неймовірно пасувало до її смоляного волосся та блідої шкіри. Наші образи ніби втілювали баланс темного та світлого - їнь та ян, добро і зло, життя та смерть, білий та чорний лебеді. Дві протилежності, які попри все тепер знаходились на одному боці.

Рей кивнув, підтверджуючи її слова. Та все ж в його погляді я побачила смуток, який одразу ж сховався за ніжною посмішкою.

Сам він одягнув витончений костюм сірого кольору, ніби урівноважуючи наші з Шааті сукні.

- Це честь для мене, супроводжувати таких прекрасних дам, - його тон був легким та жартівливим, і все ж на мить на його обличчі спалахнуло щось схоже на тривогу. І чомусь вона одразу передалась мені.

Ніби раптом небо почали затягувати хмари, віщуючи скорий прихід шторму.