Раді Вас бачити!

Вже через кілька днів ми з друзями опинились на порозі Академії Еліаріса - найкращої академії Ліморії (за версією нуріане, звісно).

Хто б міг подумати, що подальші події після королівського балу розгортатимуться так швидко.

Вже наступного дня я наважилась довіритись Акріелу і повідати правду про себе. Розповідав Рей, бо я добре памʼятала про обітницю і можливі наслідки її порушення. Я ж тільки сиділа поряд з горнятком відвару й подумки підказувала другу якісь нюанси, поки Шааті на дворі гралась з Аеліною.

Звісно що батько Рея був у шоці від усієї правди - він явно очікував чого завгодно, окрім підміни справжньої принцеси своєю копією з іншого світу.

- То ось чому ви шукаєте інформацію про той клятий ритуал, - було першою його реакцією після всього почутого.

- Ти знав? - Рей здивовано вскинув світлі брови.

- Звісно, я ж не сліпий. Бачив, якого роду літературу ти вишукуєш по бібліотеках. Та сподівався що то просто цікавість і нічого серйозного, - батько Рея напружився та окинув нас похмурим поглядом. - Ви ж знаєте наскільки він небезпечний - у нас вже є одне королівство перетворене на пустелю! І нагадаю, що саме через нього ти втратив мати, а я кохану жінку! Тож краще б вам про нього забути.

Частина мене розуміла: так, він правий, воно того не варто. Але в той самий час тліла надія, що Емелін і Герин були не праві, і ритуал можна зробити безпечно та без жертв.

- Батько, все ж ми б хотіли розібратися у цьому краще. Обіцяю, жодних необдуманих та ризикових дій! Але зараз нам потрібна інформація, щоб зрозуміти що…як…

Рей обірвався на півслові. Але ми й так зрозуміли, що саме він хотів сказати: зрозуміти, що пішло не так та, як це можна виправити. Але це не додавало нам плюсів для переконливості, скоріше навпаки давало зрозуміти, що ми можемо повторити помилку Емеліна.

- Акріел, зрозумійте, я не маю бути в цьому світі, - я наважилась порушити важку тишу, що запанувала у кімнаті після слів Рея. - Там у мене залишилась родина, близькі мені люди. Тут рано чи пізно мене знайде Аллірен... і ви самі знаєте що чекатиме на мене далі. Тому я хочу дізнатися точно, чи є у мене бодай маленький шанс повернутися додому.

- Прости, дитино, але не можу поставити заради однієї тебе під загрозу весь наш світ, - його голос був спокійним, але сумним. - Прошу, зрозумійте і ви мене, і не шукайте більше інформацію про той ритуал.

Він обережно, мабуть, намагаючись підтримати, накрив мою руку що лежала на столі стиснута у кулак. Але я висмикнула її та закрила обличчя обома долонями, намагаючись приховати сльози розпачі що мимоволі виступили на очах.

Невже я дарма довірилась? Невже він не розуміє, наскільки для мене це важливо?

- Батько, допоможи нам, будь ласка, - крізь заплющені очі я відчула як Рей підсунув свій стілець ближче та почав обережно гладити моє волосся. - Якщо хочеш - я дам обітницю, що ми не будемо проводити ритуал якщо буде присутня бодай якась небезпека. Але допоможи нам переконатися, що ми точно зробили все можливе, і дороги назад для Кейрі немає! Я впевнений, мама довірилась би мені та зрозуміла, навіть попри те що сталося.

Він замовк, а його рука на моєму волоссі напряглась. Насилу задавивши останні сльози, я наважилась відкрити очі.

Напружені Рей та Акріел мовчки сиділи навпроти одне одного. Їх тверді погляди схрестились, наче шаблі ворогів на полі боя, а вирази обличчя постійно змінювалися. Схоже, подальший діалог вони вирішили вести подумки, не залучаючи до нього мене.

Близько пʼяти хвилин тривала ця важка для мене, але дуже гучна для батька та сина, тиша. За цей час на їх обличчі промайнуло з десяток різних емоцій - від злості й здивування до переляку та суму. Я мовчала, не наважуючись влізати в їх розмову.

- Добре, я допоможу, - Акріел нарешті відвів погляд від Рея і втомлено відкинувся на спинку стільця. - Але тільки знайти інформацію. І навіть не думайте проводити той ритуал, поки не впевнитесь в його безпечності!

Акріел зморщився - він не схвалював нашої наполегливості, та все ж вирішив допомогти. Що ж такого йому сказав Рей що той погодився, хоча і не змінив свою думку?

Акріел розповів нам про свого знайомого - професора Академії Еліаріса, що спеціалізувався на давній історії та сам свого часу цікавився міжсвітовими переміщеннями предків.

- Я не знаю наскільки багато він знає, сам не цікавився цією темою. Але це все чим я можу вам допомогти, - він протягнув нам листа до цього професора та попрощавшись вийшов з дому.

- Рей, чому він все ж погодився? - я насуплено дивилась на білий конверт з надписом блакитними чорнилами.

- Нічого такого, просто довелось трохи пригрозити йому власним життям, - друг навмисне байдуже знизав плечима, і все ж було видно, що ця розмова далась йому дуже важко.

- Дякую, Рей. І вибач що втягнула тебе у це все, - я в чергове шморгнула носом та нахилила голову ще нижче, намагаючись за вже трохи відрісшим волоссям сховати мокрі очі.

Ми вирішили не тягти яйця за кота і якомога швидше поїхали в академію. Точніше попливли, бо хоч Аттіор і Еліаріс були сусідніми містами, на суші їх розділяли високі морозні гори. Пройти гірськими стежками можна, але це займе багато часу, і тропи ті доволі небезпечні. Тому кілька разів на тиждень між містами курсував такий собі пасажирський корабель.

Перед тим як на нього сісти ми встигли заскочити до капітана Наероне. І дуже вчасно, бо вже за кілька днів вони збирались відпливати.

Рута я не побачила, але юний капітан відгукнувся про його роботу дуже позитивно. Шкода що в цей момент самого моряка на кораблі не було, але я дуже зраділа, дізнавшись, що роботу він все ж отримав.

Я передала Наероне стопку листів, призначених для дівчат з острова Фастай. Лист для Енерії від матері я додатково загорнула у свій лист і запечатала його сургучем. Також ми з Шааті написали листи для Таїши та Аделії, де чесно, але не вдаючись у подробиці розповіли про свої справи й враження від Аттіора.

Аж ось, через день шляху пасажирським кораблем, ми дісталися Еліаріса - місцевого міста-студента. Хоча воно мало дуже схожий стиль архітектури, та все ж було більш простим, не таким пафосним, якщо порівнювати зі столицею. А от сама академія вражала своїми розмахами - це було ціле місто у місті, з купою будинків-гуртожитків та магазинів, що оточували середніх розмірів білий замок.

На відміну від королівського палацу, замок академії не намагався тягнутися до небес і вражати своєю красою. Натомість він скоріше нагадував фортецю - стабільну, надійну, приземлену.

- І як нам знайти того професора? - ми розгублено стояли перед входом академії, а навколо нас туди-сюди снувала купа студентів.

Враховуючи, що дістались ми туди під вечір, скоріш за все вони вже розходились по своїх гуртожитках.

Чесно кажучи я дуже здивувалась побачити таке різноманіття рас - тут були й гноми, і світлі ельфи, і люди, і навіть кілька темних ельфів, що тримались стороною від всіх інших. Чомусь раніше мені здавалось, що навчалися там тільки та виключно нуріане.

- Тут знання важливіші за расу, тому академія приймає всіх, - пояснив бард і звернувся до найближчої до нас групки людей, з проханням вказати дорогу.

Через якихось 20 хвилин блукань похмурими коридорами вечірнього замка, ми все ж знайшли потрібний нам кабінет. «Голова кафедри Давності, магістр з давньої історії та магії Ліморії, архіісторик, професор Бріамор Роґвуд».

- Нічого собі послужний список, - здивовано присвиснула Шааті.

Рей кивнув:

- Якщо і він нічого не чув про цей ритуал, я тоді взагалі не знаю де інформацію шукати.

Я на мить зупинилась біля самої двері й, рішуче стиснувши кулак, твердою рукою постукала.

- Я нікого не звав, - почувся втомлений буркотливий голос.

- Вибачте що турбуємо, але нам потрібна ваша допомога, - я обережно привідкрила двері та просунула голову в кабінет - в ніс тут же вдарив запах старого паперу та пилу. - Ми від Акріела.

Тільки після цих слів професор перевів погляд з купки скрижалей на мене та зсунув рідкі білі брови. Не промовивши ані слова протягнув в мою сторону руку.

- Лист від батька, - тихенько підказав мені Рей та обережно підштовхнув всередину, заходячи за мною слідом.

Порившись в дорожній сумці я поклала на стіл конверт, запечатаний сургучною печаткою роду Аерліс. Поки професор читав послання від Акріела я уважно розглядала його крила та обличчя.

Здається, це був найстаріший нуріане якого я взагалі колись бачила. Принаймні він єдиний, на чиєму обличчі проступали зморшки, а волосся було повністю сивим. Чи воно в нього від природи таке?

- Спробуй тут не посивіти з цими лоботрясами, - не відриваючись від листа пробурчав професор Роґвуд та роздратовано махнув своїми крилами-метеликами, схожими окрасом на коричневого махаона.

Невже він теж думки читає? Чисто на автоматі я поставила ментальний щит, закриваючи думки та емоції, і одразу ж спіймала схвальний погляд Рея.

- Було б там що читати, дорогенька, - криво усміхнувшись, професор відклав листа в сторону та перевів задумливий погляд на нас. - Тож інформацію про переміщення між світами шукаєте, еге ж? І, звісно, нащо вона вам, розповідати не збираєтесь.

Ми ніяково переглянулись з друзями й покаянно опустили голови.

- Повірте, нам дуже треба, - я перша з нашої трійки подала голос.

- Всім щось треба, але це не привід лізти шерху в пащу, - пробурчав він та подзвонив у дзвіночок, що стояв на краю столу.

От тільки самого звуку я чомусь не почула - ніби той був зроблений з вати, а не металу. Хоча на вигляд - просто дзвіночок, нічого незвичайного.

- Добре, я допоможу. Але тільки через прохання Акріела. І вже завтра, - втомлено прикривши очі професор Бріамор двома пальцями потер переносицю.

- Слухаю, - за нашими спинами почувся скрип дверей та чоловічий голос.

Розвернувшись до незнайомця моє серце пропустило удар, а від обличчя відлила кров - всього на якусь мить мені здалося, що це був Тай. Мить, яка ніби яструб свою здобич, підкинула мене до небес, а потім вдарила з усіх сил о землю. Несвідомо я притисла зап'ястя до грудей - те саме, де він залишив Лассар’гі.

І все ж це був не Тайлен. Цей - вище, з гострими рисами обличчя, світлішим ніж у Тая волоссям і виразом непередаваної зверхності на обличчі. Тільки червоні очі, які Тай майже завжди змінював на людські, видавали в незнайомці вампіра.

Придивившись уважніше я навіть здивувалась - як я могла побачити в ньому такого рідного моєму серцю загиблого чоловіка? Пора вже остаточно змиритися з тим, що його не повернути. Наскільки б боляче не було це зробити.

Я відвернулась, ховаючи обличчя за волоссям, та сподіваючись, що моєї реакції ніхто не помітив.

- Це Рагвилд, мій помічник та колишній студент. Він покаже вам вільні кімнати для гостей і вже вранці прийдете до мене. А тепер йдіть, познайомитесь вже без мене, - професор зробив жест рукою, ніби відганяв від себе муху, та повернувся до своїх манускриптів, даючи зрозуміти що розмова закінчена.