Раді Вас бачити!

Я сама не помітила як промайнули ці кілька днів, і от ми з Алліреном вже стояли біля Каменю Предків Ролейї. Вбрана у ритуальне червоне вбрання - традиційну темноельфійську весільну сукню, дещо схожу на сарі, мені здавалось ніби в будь-який момент втрачу свідомість.

З моменту нашого прибуття мені не давали відпочинку ані хвилинки! Не встигли відвести в кімнату, як потягнули митися. Потім примірка весільної сукні, на якій мене всю обкололи булавками. Знайомство з фрейлінами, управляючими палацом, і я вже мовчу про традиційну сімейну вечерю, що далась мені найважче за все! Вона більше нагадувала гру вибивайло, ніж простий прийом їжі в родинному колі. Причому «вибити» намагались чомусь тільки мене.

Новоспечений дядько теж не давав розслабитись - постійно терся десь поряд, періодично питав у мене про те як я провела той час поки приховувалась від нареченого, але на щастя в душу не ліз і нотацій не читав. Та і в цілому більше спілкувався з Алліреном та його батьком ніж зі мною. З однієї сторони - мені ж краще. З іншої - така байдужість до рідної племінниці виглядала дещо дивно.

І тепер цей самий «дядя» стояв поряд зі мною як представник родини нареченої, від якого вимагалось «передати» її нареченому і засвідчити перед Каменем Предків, що шлюб схвалений тими самими міфічними «предками». Що минулого разу, що зараз, мені це все здавалося чистою формальністю.

Ця поляна майже нічим не відрізнялась від тієї, де ми обручилися - така ж чиста, кругла, з майже таким самим ісписаним рунами каменем-алтарем в центрі. Тільки цього разу нас оточували здебільшого темні ельфи, і після цієї церемонії шляху назад вже не буде.

Весь час там я була ніби в тумані. Спочатку «дядя» видав ритуальну промову про те, як пишається родина Аіларі своєю прекрасною, у всіх сенсах цього слова, принцесою. Потім батько Аллірена розповідав щось про те, як раді вони тепер прийняти цю саму принцесу у свою родину.

Багато слів, мало сенсу. Якщо з самого початку я ще намагалась прислухатися до всього що вони кажуть, то вже за кілька хвилин здалась і просто скляним поглядом дивилась на Камінь Предків, занурена у власні думки. Думки про те, як взагалі я опинилась в цьому місці і як мені жити далі. Всі мої надії якось виплутатись, уникнути цього шлюбу, розірвати обітницю та повернутися додому рухнули як дженга під час гри пʼяної компанії: швидко, гучно та під дикий регіт оточуючих.

- Наріанн, руку, - раптом з глибоких роздумів витягнув мене вимогливий голос темного принца.

Пальцями однієї руки він стискав маленький оздоблений церемоніальними рунами кинджал, а іншу протягував мені. І судячи з усього, стояв він так вже деякий час, намагаючись достукатися до мене.

Чисто на автоматі я простягнула йому свою долоню і навіть не смикнулась, коли холодне гостре лезо притиснулось до неї. А вже через секунду тупо дивилась як з рани тече кров.

Ніби спеціально, ритуальний поріз він зробив рівно в тому ж місці, де знаходилась ледь помітна полоска шраму. Та сама, яку я сама собі залишила майже рік тому, марно намагаючись врятувати вже загиблого Тая.

Коли Аллірен передав мені ритуальний кинджал то одразу ж перехопив мою руку, направляючи її та роблячи поріз на своїй долоні так, як сам вважав за потрібне.

Коли наші з ним окривавлені долоні доторкнулись до Каменя Предків, я відчула ніби по руці пройшовся заряд струму, знову стискаючи магічний «ошийник» на моїй шиї. На щастя, цього разу це не було так боляче як після того підступного поцілунку, що остаточно зміцнив узи Йєни між нами, і все ж викликало все ще дуже неприємні відчуття.

Як тільки ми прибрали з каменя руки, вся галявина вибухнула якимось диким гортанним темноельфійським вигуком, який так сильно вдарив по вухах, що я ледь втрималась аби не закрити їх руками. І цей гул в купі з неприємним відчуттям від весільного ритуалу змусили мене зморщитися і болісно прикрити очі.

Поки я намагалась прийти до тями, всі кинулись до нас з привітаннями. А якщо бути точнішим - до Аллірена.

Його оточила ціла купа ельфів: родичі, друзі, знайомі, місцева знать, всі вважали своїм боргом підійти до нього та потиснути руку або ж приязно похлопати по плечу. В той час як я з порожнім поглядом стояла поряд, відчуваючи як по руці продовжує стікати кров, крапаючи на сукню та траву. Ніхто з них не звертав уваги на мене, не намагався сказати бодай щось чи якось допомогти.

Окрім світлої ельфійки, моєї тепер вже свекрухи, яка без зайвих слів та привітань підійшла до мене і взяла за ранену руку, мʼяким дотиком загоюючи глибокий поріз. На його місці зʼявився світлий шар нової шкіри, який скоріше за все залишить за собою шрам. Але попри це біль так і не зник, продовжуючи нагадувати про те, хто я тепер.

Так само мовчки Ліаніа повернулась до свого чоловіка і тихою тінню встала за ним.

Потім нас усадили в крісла біля королівського трону і ще кілька годин мучили офіційними формальностями у вигляді отримання офіційних привітань та подарунків. Що ті що інші були приблизно однакові: одні й ті самі побажання щасливого життя та здорового потомства, прикраси та одяг для мене і зброя для Аллірена.

Але одна річ вразила всіх найбільше - за незнайомим мені зеленокрилим нуріане, внесли велике біле піаніно. Таке ж, на якому Рей грав на святі в королівському палаці.

У мене виступили сльози як тільки я його побачила. Я згадала, як ми з Реєм налаштовували піаніно у його кімнаті. Як в цей час нас дражнила Шааті. Як потім ми разом виступали на святі. Тепер здавалось, ніби цього всього не було, а я просто все придумала.

- Я - Тейрінан, заступник голови міжнародних відносин Акріела Аерліса, - посол граційно вклонився, вітаючись, - Одразу після вашого відплиття з Аттіора, його величність король Терраліс наказав мені відправитись слідом з цими дарами на честь вашого весілля, - він дістав з широких рукавів мантії кілька конвертів та простягнув нам. - Ці листи та цей інструмент, створений нашим найкращим музикантом, просили передати вам з побажанням щасливого життя та взаєморозуміння.

Конверти одразу ж забрав собі Аллірен і швидко пройшовся по ним очима. На одному з них я помітила своє імʼя, протягнула для нього руку, але він одразу ж сховав їх в кишені, всім своїм виглядом показуючи, що не збирається його мені віддавати. Зустрівшись зі мною поглядом він злорадно усміхнувся.

Я стисла кулаки, стримуючи злість і нагадуючи собі, що сваритись з ним зараз не на часі.

Решта гостей не помітила наш мовчазний діалог, бо всіх неабияк зацікавив новий для цього світу інструмент. Вони схвильовано зашепотіли, переглядаючись.

- То це новий винахід Безкрилого Лейвіра, про який говорить вже вся Ліморія, - король дер Келлор з цікавістю оглянув піаніно, заглянув під кришку, натис кілька клавіш і перевів погляд на гостя. - Але чому ж не приїхав сам бард? Ми б залюбки послухали його гру на цьому інструменті.

- Йому було… заборонено, - злегка вклонивши голову, нуріане кинув швидкий погляд в нашу з Алліреном сторону.

Я ледь стримала гіркий сміх.

Дипломат такий дипломат! Звісно що він не став повідомляти причину цієї заборони, але думаю всі й без того про неї здогадувались.

- Я думаю, моя дружина може зіграти. Чув, що пер***ваючи в Аттіорі, вона встигла з ним ознайомитись, - вальяжно відкинувшись на спинку крісла, Аллірен закинув ногу на ногу та ніби задумливо зціпив руки перед обличчям. - І ще вона неймовірно співає! Шкода приховувати такий талант, тож сподіваюсь, наші гості теж зможуть насолодитися її виступом.

Погляди всіх присутніх одночасно схрестилися на мені.

- Із задоволенням, - я ж зі зціпленими зубами підвелася і стисла кулак, вже уявляючи, як тримаю в ньому кинжал та перерізаю цьому гаду горлянку уві сні.

Він мав рацію, я дійсно встигла трохи попрактикуватися коли жила у Рея. Але бажання «розважати» темних абсолютно не мала. І все ж іншого виходу окрім як виступити мені просто не дали.

Що ж, вони хочуть, щоб я виступила - я це зроблю. Тільки не гарантую що їм це сподобається.

І все ж обережно проводячи рукою по піаніно, я не стримала теплої посмішки. Ніби Рей був тут і казав: "Я поряд, ми щось придумаємо".

- Ми дуже чекаємо, люба невістка, - до неприємного солодким голосом поквапив мене король.

Я перевела задумливий погляд з Аллірена на нього та посла нуріане і мʼяко доторкнулась пальцями до клавіш, награваючи простеньку, але гарну мелодію.

Не прийде вона —

Її розірвали собаки.

Забили мечами пірати,

Застрягла під серцем стріла.

Повна втрата відваги та рівноваги:

Недостатньо жвава і вперта,

Замість неї тепер буду я!..

Я повністю віддалась пісні, трохи перероблюючи текст як це відчувала, виливаючи в нього правду яку не могла сказати прямо.

Вона плаває в формаліні

Поволі: то далі, то ближче...

Недосконалість ліній,

У мене її ім'я та обличчя,

Сукня така сама червона -

Ніхто не помітить підміни.

Коли я закінчила почулись невпевнені оплески. З високо піднятою головою я повернулась на своє місце та одразу ж наштовхнулась на безтурботний погляд нареченого - ніби іншого він від мене й не очікував.

- У тебе дійсно гарний голос, - раптом на його обличчі зʼявилась мрійлива посмішка, яка так не вʼязалась з його звичайним виразом.

Але чомусь вона змусила кров у моїх жилах застигнути більше, ніж коли він був злий. І все ж намагаючись не показувати справжніх емоцій, я просто проігнорувала його слова та відвернулась в сторону чергового темноельфійського дворянина з привітаннями, благаючи всіх місцевих предків про те, щоб ці тортури скоріше закінчилися.

І намагалась не думати про те, що рано чи пізно цей вечір закінчиться. І тоді я залишусь з ним сам на сам.