З кожним рухом сніг сипався ще густіше, холодний, іскристий. Та раптом я зрозуміла, що вже не трусила жодних гілок, а сніг, мов з невидимої лопати, сипався зверху сам, усе сильніше.
За мить мене підхопило — закрутило в шаленому сніговому вихорі. Здавалося, мене перевертало з ніг на голову, мов ляльку, яку підкинув вітер. Я захлиналась повітрям, наковталась снігу, очі різало холодом. А тоді… просто потемніло. Темрява накрила, і далі я вже не пам’ятала нічого.

— Белла Ісфрелла

Крамниця Чародія