Спочатку:
На сторінку книги
Велес посміхнувся, і в цій посмішці щось хитро зблиснуло — чи то в його очах, чи то атмосфера місця хитнула моїм сприйняттям.
— Отже, гноми?
Я кивнула. Невже старий недочуває? Хоч… виглядає він вельми кремезно, з отією довгою сивою бородою та кумедною шапкою з бубончиком — чистий персонаж із казки, ще й упертий.
— Упакувати? — запитав він.
— Так. Будь ласка, у коробочку… з бантиком.
— З бантиком? — перепитав він, майже ображено.
Ну все, починав дратувати.
— З бантиком, — повторила я, зітхнувши, — і додайте трохи магії.
— О, то все ж магія потрібна? — знову його невинне запитання.
— Звісно. Додайте трохи сніжку, блискіток у коробку… щоб так, знаєте, магічненько було.
— Усе зроблю, як забажаєте! — усміхнувся він і, здавалось, справді взявся чарувати.
Велес дістав ту маленьку родину гномів, обережно, наче живих, уклав їх у коробочку, присипав срібним пилом, додав білосніжного штучного сніжку й маленьку гілочку ялинки для святкового штриха. Потім дбайливо загорнув пакунок, ніби збирався передати комусь щось значно цінніше за просту покупку.
Я подякувала і, вже виходячи, мимоволі обернулася, так не хотілося лишати це місце. Тут було тепло й світло, мов у дитячому спогаді, що ожив саме цієї миті.
— Приходьте наступного року, в цю саму пору і на це ж місце! — гукнув старий, коли я вже торкнулась дверей.
Ну й дивак, подумала я. Але ж… як чарівно.
Надворі почало сутеніти. Пухнасті сніжинки падали так, наче знали, куди лягати, щоб створити найм’якшу й найбілішу ковдру вечора. Вони торкались мого носа, танули на щоках, а я впіймала себе на бажанні приєднатися до дітвори, що з криками радості кидалась сніжками й мчала санками з гірки.
Вуличка була невелика. Колись я й сама з цієї гірки злітала вниз, з червоним носом, рожевими щоками й відчуттям, що світ може вміститися в одну зимову мить.
Ось я й дісталась. Попереду тягнулася знайома стежка, якою я завжди ходила додому, вже присипана товстим шаром снігу поміж старих модрин. Обходити в обхід то ще пів години шляху, або ж чекати автобуса невідомо скільки.
І раптом, кинувши погляд на маленькі кучугури снігу, я відчула себе дитиною — тією малою, безжурною. Поклавши пакунок з торбинкою на землю, озирнулась, ні душі. Тут починався маленький лісок, уже весь укритий м’якими лапатими пластівцями.
Нахилившись уперед, там, де дороги майже не було видно, я побігла так, ніби знову мала, розганяючи руками повітря й струшуючи з соснових гілок сніг. Відчула себе наче знову в дитинстві. Ось тобі на, двадцятирічна дитина, посміхнулась про себе.
З кожним рухом сніг сипався ще густіше, холодний, іскристий. Та раптом я зрозуміла, що вже не трусила жодних гілок, а сніг, мов з невидимої лопати, сипався зверху сам, усе сильніше.
За мить мене підхопило — закрутило в шаленому сніговому вихорі. Здавалося, мене перевертало з ніг на голову, мов ляльку, яку підкинув вітер. Я захлиналась повітрям, наковталась снігу, очі різало холодом. А тоді… просто потемніло. Темрява накрила, і далі я вже не пам’ятала нічого.
