Раді Вас бачити!

Глава 1. Аркан 0 Дурень

Порада від карти: "Дурень, ось-ось зробить крок в прірву невідомого у невизначене майбутнє - але зовсім ні про що не турбується. Ніколи не варто недооцінювати Дурня. Він може здаватися безрозсудним, але він виключно проникливий та відкритий для всього нового"

Дорога була паскудна. Колеса повозки скрипіли, як серце старого скнари, якому доводиться кидати зелені мідні монетки блаженним біля храму на свято Розмарину та Лавру. Всюди були відлуння минулорічної битви, вогонь якої добрався і в цю темну глухомань. Чийсь спис виблискував, у нещодавно скошеному полі, засівши між ребер давно зотлілого коня. Поруч лежав лицар, якого ніхто не збирався ховати. Хтозна скільки він тут так лежить. В цих краях не прийнято ховати в землю тих, хто на неї напав. За легендами, поховані в землю мерці зустрічаються зі своїми предками, та знаходять вічний покій. Спокою їм місцеві не бажали.

Як і більшість з алхіміків, у потойбіччя та вічний спокій я не вірив. Але ховати їх, щоб смороду було менше, теж не збирався. Так вони і лежать, дивлячись темними очницями своїх порожніх черепів в небесну блакить, поки їх кістки не стліють вщент.

Поява поруч з мерцями, навіть такими старими та стлілими, може дорого коштувати кожному з представників нашої гільдії. Ще за часів старої віри, наша гільдія заробила собі погану репутацію, через анатомічні вивчення людської природи. Декому це здалося розвитком науки, та інші побачили в цьому чорну магію. Авжеж, Святий престол не відітне мені голову, якщо хтось просто побачить мене поруч з трупом, але якщо назбирається кілька свідків та справу візьме фанатичний слідчий, то і до суду може бути не далеко.

Згадавши про святош та їх методи боротьби з єрессю, я мимоволі здригнувся. Минулої повні стратили на центральній площі одного з погостників, що впали так низько, обираючи мертвих. Той чолов’яга хотів продати інкрустований меч одного вельможі, що давно отримав сталевий болт під ліву лопатку. Погостиники, це мародери, крадії та волоцюги, що обкрадають мерців. За спробу обібрати живого відрубують руку. За спробу обібрати мертвого - одразу голову. Що роблять з алхіміками, яких запідозрили у некромантії, годі і згадувати.

Не чіпають тільки дітлахів, які будуть тишком-нишком збирати черепа по пусткам та полям, і на День всіх мертвих розвішувати їх химерними гірляндами біля монастирів. Монахині завжди лякаються та верещать, чим сильно веселять малих шибайголів та місцеву варту. Охоронці вулиць із року в рік, на початку Темного періоду, не звертають увагу на такі пустощі. Дітям можна трохи повеселитися перед тим, як сонце зайде за обрій в останній раз і наступного разу повністю на небо вийде вже через півроку. Суцільної темряви ніколи не буває. Світило показується лише на краю горизонту, світить не довго, та майже не гріє.

Старі повитухи кажуть, що чули від своїх прабабусь легенди, що колись сонце завжди високо сходило на небі. Його тягнули на своїх золотих крилах два стародавні коня. Але потім одного з них вбили, чи він заснув, перетворившись на вічний камінь. В будь-якому разі, тепер сонце тягне тільки один кінь. На це йому бракує сил, тому пів року сонце сходить повністю, це назвали Світлим півріччям. Іншу половину року, коли воно ледь-ледь виглядає – Темним. Кому б вистачило наснаги вбити або приспати створіння, що може тягти сонце - мені не відомо, та міфи про це щось змістовне не говорять. Я взагалі не вірю в міфи.

В алхімічній бібліотеці мого вчителя, я знайшов стару подерту книжку яка називалася – «Exvis liber magicus initialis ui», або якщо говорити простіше – «Замовляння та чари для початківців». Від тексту мало що зберіглося на пожовклих від часу сторінках. Але на палітурці хтось від руки написав рецепт захисної мазі від вогню та замовляння до неї на старовинній мові. Перевести мені вдалося не все. Почерк було важко розібрати через велику кількість старомодних закарлючок. Проте, загальну суть я зрозумів. Моя спроба приготування була не дуже вдалою. Шрам на лівій руці від опіків так повністю і не загоївся. Мазь ніби і працювала, але ще раз сувати руку в розпечений біложаровий горн, я більше не ризикнув. Скоріш за все, я не все правильно переклав та сплутав якийсь інгредієнт у складі, або сама іскра магії була в замовлянні, які ні в кого не працюють вже сотні років.

Похмурі охоронці, що супроводжували караван, мовчки курили жахливу махорку. Їх сморід затьмарював навіть аромати моєї похідної сумки вщерть набитої сіркою, толоченою мандрагорою, білірубіном та іншими «ароматними» знаряддями праці. Навіщо місцевому пану знадобився алхімік зі столиці, я не знав. Гроші, які він платив, були чималі, а головне - половина була авансом. Більше дурних їхати в таку далечінь, щоб показати трохи фокусів з пентаграмами та спалахами, не знайшлося. Знахар в містечку, наскільки я знав, був свій. А за повитуху мене було важкувато сприйняти. Панський паж ніс якусь маячню, мав сумні очі і такий об'ємний шкіряний кошіль, повний блискучих золотих монет, що я не зміг встояти. Гроші мені були потрібні.

Алхімія не дешева справа. На ринкових площах столиці кожного тижня розповсюджуються нові чутки, що ми навчилися перетворювати свинець на золото та інші благородні метали, добувати еліксир вічної молодості та повертати мертвих з того світу. Якби ж це було так, я би вже залив золотом пару горлянок, які хотіли перерізати мою власну. А потім скинув би володарів цих “благородних” горлянок в холодні німі води найближчого міського каналу. Пам’ятаю, як зараз, той холодний темний вечір у вузькому провулку за шинком на вулиці Потопельників, коли мені вперше доступно пояснили - борги треба повертати. Особливо людям, які спроможні їх взяти твоєю кров’ю, яка мені ще самому була потрібна. Хоча б для дослідів.

Їхав я вже чотири дні та три ночі. Караван, де я купив собі місце у візку, прямував на ярмарок приурочений до свята Першого колосу в маленьке містечко у підніжжі Черлених гір. Мені пощастило, при каравані була кінна охорона. Дорога далека, часи неспокійні. Семеро латних вартових поволі їхали поруч, супроводжуючи вози, які були завантажені тканиною та мереживом, прянощами, різнокольоровими тюками з хімічними фарбниками для шкіри та деревини, і бозна чим ще. Все це столичне добро купці хотіли обміняти на городину, фрукти, вовну та головне – барвисті камінці, що називали тут Сльозами драконів.

Ми, алхіміки, дали цім самоцвітам іншу назву – райдужні опали, та використовували в деяких складних еліксирах. Сльози драконів добували місцеві горці з високогірних річок сутінковими днями Темного півріччя. В цю пору, камені починають світитися різними кольорами, відбиваючи мінливе світло сонця, що ледь-ледь сходило над обрієм. В столиці їх дуже цінили. Заможні панянки вплітали буси з них в свої довгі коси, та буквально сяяли цілий день всіма кольорами веселки. Камінці побільше використовували для інкрустації зброї, обладунків, посуду, скриньок чи столових приборів, ставляли в намиста та каблучки. Не дешеві камінці. Для моїх експериментів, грошей вистачало тільки на райдужний пил, що залишається після обробки мінералів ювелірами.

Гірські народи залюбки міняли його місцевим пройдисвітам на городину, бо в горах нічого крім каміння не росло. Комерсанти втридорога продавали їх приїжджим купцям, що швидше вітра доставляли коштовні сльози до столиці. Часто-густо, кожен камінь вже був оплаченим тим чи іншим замовником заздалегідь і міг коштувати, як будинок в передмісті. Тому охорона була важлива, а не тільки для престижу. Семеро вартових на кремезних конях, та пара грізних палугів, що нас супроводжували, ставали хоч якимось гарантами того, що завтрашній день побачить максимальна кількість караванників.

Попереду роздалося сурмління рогу та візки почали повільно звертати до краю дороги. Сонце майже зайшло і настав час готуватися до ночівлі в полі. Поодаль від нас стояли кибитки представників когось з кочових племен. Їх різнокольорові смугасті намети були прикрашені яскравими гірляндами з вимпелів та сильно виділялися на фоні монотонного осіннього горизонту. Пузатий візник з бугристим носом, якого звали Старий Тім, смачно сплюнув на землю та грізно вилаявся.

- А щоб їх лють задушила, срані брудні волоцюги, - буркнув він і ще раз смачно сплюнув, - Коли вже їх виженуть під три чорти? Кодло пройдисвітів! З ними ставати поряд - це недорахуватися коней, товарів, а може й життя.

- Старий, ставати в полі деінде серед пустки ще небезпечніше. Вони такі ж люди, як і ми. Ну, може, трохи смаглявіші і гучніші, – сказав я, щиро дивуючись, що Старий Тім, який був до поясу заляпаний дорожньої багнюкою, назвав когось брудним.

Особисто я кочівників брудними взагалі би не назвав. Всі вони були завжди яскраво вдягнені, як заморські балакучі птахи м’якувіні, яких привозили в великих золочених кованих клітках до багатих палаців. Їх жінки і чоловіки носили великі яскраві прикраси на всіх частинах тіла, та гучно розмовляли на такій жахливій суміші діалектів, що повністю їх розуміли тільки свої. В мене був товариш у столиці на ім’я Азіз, який був на половину кочівником. Навіть він, який був з малечку вихований старою Хкале, його осілою бабкою кочівницею, не завжди розумів всіх словесних обертів своїх одноплемінників.

Хоча, старий Тім був правий - пройдисвіти вони були просто дивовижні. Кожен, ось буквально кожен з них, навіть Азіз, якого я знав все життя, без зайвих вагань оббере тебе до останньої нитки. Але щоб вони комусь отак різали горлянку – ні, такого вони не любили. Всі кочівники були акторами, музикантами, бардами, факірами, канатоходьцями, танцівницями, віщунками, тобто володіли тими професіями, які в народі називали одним словом – нероби. Вони ніколи не засиджувалися на одному місці на довгий час. Збиваючись в каравани та мандруючи від однієї провінції до іншої, їхні вистави завжди збирали натовп охочих подивитися на те, що вони виробляють на сцені.

Вози поставили колом, коней розпрягли, почистили та заповнили їх поїлки водою. Запаливши вогнище хлопці почали освіжувати тушки диких качок, що вполював один із вартових, який виявився жінкою. Дивний вибір професії. В столиці я чув, що був особливий загін жінок стрільців. Багато хто з цих фурій битви вцілив після війни та пішов у найми охороняти заможних панянок. Ходять чутки, що навіть у королеви є така захисниця. Може, це одна з них.

В будь якому разі, ця жінка на повірці виявилася влучною мисливицею, а біло-рудий величезний палуг іншого лицаря, який відгукувався на ім’я Рікон, пильно ловив здобич. За це він отримував левову долю м’яса та чухання за жовтим вухом з китицею. Палугів використовувала лише воїнська еліта. Наш військовий ескорт налічував аж двох таких звірів. Два - це дуже не мало. Волохаті гігантські створіння були поміссю сутінкового кота фелідая, якого можна було зустріти від північних гір Петах до південного моря Нанджи, та піщаних крокутів. Хижак був майже вдвічі більший за вовка, з дуже широкими грудьми, довгим роздвоєним хвостом і витягнутим писком, як у хорта. Їхні вуха були увінчані пучком чорного волосся, а в пащі виблискували два ряди гострих ікл. На свободі цих створінь майже неможливо було зустріти. Якщо це ставалося, то один такий чорний демон міг розідрати ціле селище.

Прадід нинішнього короля, видав наказ їх виловити і приручити. Довгі роки наша гільдія спільними зусиллями великих магістрів, виробляла експериментальні зілля, щоб приручити цих кровожерливих істот. І таки винайшли Еліксир Непета, що давали новонародженим кошенятам. Пара крапель в день з молоком робили їх не такими дикими та спроможними підпустити до себе людину. У кожного був іменний нашийник з пентаклем, який передавав повну волю над звіром своєму володарю, навіки об’єднуючи їх невидимим ланцюгом. Лицар без тварини міг прожити, а ось якщо він гинув, то звір довго не протягував. Максимум півмісяця. Чому так - алхіміки не розбиралися, бо все всіх влаштовувало.

М’ясо шкварчало на весело спалахуючому вогнищі. Сподіваюсь, що ніхто з купців не додумався додати багряного пилу, щоб хмиз швидше розгорівся. Якщо це так, то потім від м’яса з такого вогнища печія не пройде декілька тижнів. Лікується вона тільки свіжим молоком настояним на місячному камені під сяйвом безхмарної повні. До повні ще далеко, тільки місяць почав старіти. Отже, якщо у вогні був багряний пил, то декілька «чудових» тижнів нам всім забезпечено.

Від табору кочівників лунали голосні пісні та звуки флейти. Хтось з купців дістав лютню та почав грати простий прилипливий мотив. Вартові не в такт музиці затягли довгу ліричну пісню про хоробрість та битву, про братів по крові, про вічну славу. На свій лад почали підвивати палуги. Після розділки м’яса, жінка зняла кольчугу та шолом, і почала замінювати пір’я на стрілах. Вона виявилася набагато молодшою, ніж я уявляв. Напрочуд довге волосся кольору темного каштана з рудою іскрою вона зав’язала в тугий хвіст. Дебелий рудий лицар на ім’я Кальм, хазяїн одного з палугів, довго м’явся поруч з нею, пробуючи завести розмову. Не пройшло і пари хвилин, як він понурив довгі солом’яні вуса та відійшов до свого намету. Дівчина тільки всміхнулася та кинула качину ніжку його коту. Палуг зловивши м’ясо в стрибку, миттєво його проковтнув. Інші вартові засвистіли та почали жартувати зі свого не дуже вдалого в знайомствах побратима. Більше до неї ніхто не турбував.

- Мабуть вона з півдня, - подумав я, роздивляючись її обличчя в світлі багаття, - Але щось занадто мовчазна та відлюдкувата.

Зазвичай, уродженки півдня постійно про щось говорять. Принаймні, мені так завжди здавалося, коли я бачив їх на ринках та в вулицях столиці. Гленема, найбільше місто к королівстві та його столиця, славилася своєю лояльністю до всіх народів. Будь-який дивак міг знайти в ній своє місце без зайвого засудження. Ви, мабуть подумаєте, що це прояв розвитку впливу науки та мистецтв? Ані трохи, просто всім байдуже на всіх, окрім себе.

Частка холодної байдужості передалась і цьому столичному каравану. Ніхто так і не почув ім’я лучниці, та здавалося, що нікого воно не турбувало, окрім мене. Я навіть не певен, що колеги по загону його знають. Хоча, моє власне ім’я також ніхто не питав. В обозі мене всі так і кликали – алхімік.

Відбиток професії був дуже явний, як то кажуть - на все обличчя. Навіть на письмо з печаткою магістрату не було необхідності дивитися. Алхіміки дуже часто зазнавали тілесних ушкоджень під час своїх наукових практичних дослідів. Я мав купу шрамів від термічних та хімічних опіків на руках, шиї та по всьому тілу. Жахливі шрами на підборідді сховав під густою темною бородою. Пощастило, що борода з часом почала рости після курсу припарок складного відвару. Його винайшли стародавні аптекарі на замовлення когось зі стародавніх королів. Вже не пам’ятаю його ім’я, але чув, що він почав лисіти та вже не міг носити велику важку корону, щоб це приховати. Я доволі добре вчився своїй справі і зміг правильно приготувати цей відвар. Якщо б помилився в дозах, то обличчя посиніло і довго залишалося б таким.

Є такі шрами, які ніколи не загоюються і сховати їх неможливо. Мені було дев’ять, я тоді тільки почав вчитися у майстра. Того часу, мене ще не підпускали до практичних навчань, але я сунув свого малолітнього носа в котел у дуже невдалий час. В моє обличчя вибухнуло зілля із книги Херокмета, роботи видатного алхіміка Болоса із Мендеса. Цілих дві повні я був сліпий наче кріт. Мій вчитель не дарма мав печатку майстра і його вмінь вистачило аби повернути зір. Однак, мої очі назавжди змінили свій колір. Ліве було яскраво зелене, а праве жовто-багряне. Обидва ока блякло виблискували в темряві, як у степового кота. На мій подив, замовники та дівчата не лякалися. Багатьом навіть подобалась така інфернальна екзотика і мені надавали знижку в борделі, який, чого тут замовчувати, я час від часу відвідував.

Утім, повернімося до мети нашої поїздки. Поки я готувався до далекого шляху, витрачаючи авансові гроші на поповнення запасів інгредієнтів, я трохи порозпитував про свого замовника. Пан бургомістр на прізвище Де Гійяр звернувся до гільдії алхіміків з проханням терміново відрядити до нього досвідченого фахівця з виготовлення пентаклей та еліксирів для вирішення приватних справ. Сутність справ не уточнював, тому це могло бути все що завгодно – від проведення спіритичного сеансу для виклику давно спочилої бабусі, до виступу на його званому вечорі з піротехнічними вогнями. Що з собою брати я не дуже розумів, тому брав всього потроху. Чомусь, (і справді чому?), простий народ вважав, що за допомогою алхімічних пентаклів можливо викликати та контролювати мертвих, духів та інших потойбічних створінь. Не виключаю, що сама гільдія розповсюджувала віками цю маячню, бо старі та багаті клієнти викладали божевільну купу грошей за подібні вистави. Насправді, нікого ми не викликали, бо це неможливо. В наших архівах зберігаються старі книги з закляттями на забутих мовах, які ніколи не працювали і тому були не обов’язковим для ознайомлення під час навчання.

Магія давно покинула наш світ і всі ритуали перетворилися на мудрені вірші та пісні. Їх зміст ніхто до кінця не розумів, але вводив в екстаз простий народ. Особливо, якщо додати кольорового диму, вибухів та артистизму. Більша частина фоліантів давно вилучила влада, але дещо змогли зберегти алхімічні бібліотеки для теоретичного ознайомлення нових поколінь. Я гадаю, що старі пеньки з гільдії сподівалися, що магія повернеться, та хтось з нас – молодого покоління, зможе їх воскресити. Дзуськи.

Так от, пан Де Гійяр був із заможного, але не знатного роду. Він прославився на всю західну провінцію своїми статками та розумом. Освіту отримував в королівському університеті, кафедра народного права. Його дід приїхав до підгір’я звідкілясь з-за моря Нанжи з невеликим спадком від свого діда. Викупив ферму та тяжко працював. З часом накопичив грошенят і віддав свого старшого сина вчитися, а не залишив у сімейній справі. Інших синів, коли ті підросли, також віддав на навчання. Обидві його доньки вдало вийшли заміж. Одна за канцеляриста місцевої ратуши, інша - за сина керівника місцевого відділення королівського банку. Таким чином, з часом, свого старшого онука він зробив бургомістром, заробивши приставку «Де» перед прізвищем. Шляхтою не стають від появи префіксу, та чого тільки не зробиш, коли є гроші і бажання можновладців.

Знаючи це, я не очікував ані спіритичних сеансів, ані участі у вогняному шоу. Цей чоловік ще пам’ятав тяжку працю свого діда, та не кидав гроші не вітер. Він не нащадок старих статків, які були зароблені пращурами багато сторіч тому. Як наприклад, Леді Феодора, яка платила кожен місяць мені за омолоджувальний крем, стараючись для молодого коханця. Крем і справді діяв, але не був чарівною паличкою, щоб зробити її на тридцять років молодше, як вона того бажала. Їй шістдесят два роки! Стільки навіть на живуть в провінції, а в неї відбою від юних нахаб немає. В надії на величезний спадок, звичайно. Ця жінка витрачає просто шалену купу грошей на молодість, купуючи все, що хоч якось може цьому допомогти. Вона за місяць спускає на крема, есенції та еліксири стільки, що простіше було заснували власне містечко, де б їй всі казали яка вона прекрасна.

Так, я не великий і могутній чародій минулого, але цю шановну леді не можна було втратити зі списку клієнтів. Подумавши трохи та порахувавши її гроші, я почав додавати в крем трохи слини фіолетової галюциногенної жаби з остова Ман-Піноа. Він неї приходив морок і Феодорі здавалося, що вона знову молода і їй тридцять два. Коханці в неї - всі, як один лизоблюди. Ніхто з цих молодиків і пікнути не посміє, що карга залишилася старою. Вони вихвалятимуть її точений профіль і аромат нічних фіалками та червоного ірису. Головне, щоб леді не переборщила з кремом і не двинула коні від солодкого забуття. Буде сумно, якщо потік замовлень від неї закінчиться, а якійсь молодий коханець задарма отримає бажані статки.

Мелодія змінилася з ліричної та тягучої на веселу і бадьору. Під такі зазвичай влаштовують танці в шинках після певного кухоля. Купцям не хотілося спати і вартові їх в цьому підтримали. Відкоркувавши скляну пузату пляшку аметистового вина, у вогнище докинули дров і стало тепліше. До початку темного півріччя було більше місяця, але вночі вже відчувався холодний подих темряви. Можливо, його приносило вітром з гір, піки яких були завжди білими від снігу. Вони світилися в темряві примарним молочним сяйвом, відбиваючі промені сонця, що вже давно сховалося за обрій. Черлені гори отримали свою назву через те, що їх каміння було буро-червоного кольору, наче запечена кров. На ньому геть нічого не росло, окрім моху та рідких чагарників. Ходили чутки, що високо в горах є долини, де квітнуть полум’яні жар-квіти, що могли розпалити справжнє кохання в серці, та ростуть дивовижні цілющі трави від будь якої хвороби. В жар-квітку я не вірив, а ось трави і справді звідти іноді привозили до столиці. Нічого незвичайного, окрім високої якості та ефективності. Я купував собі на пробу.

Зненацька, десь завили пси. Біля вогнища всі замовкли, музика припиним своє бринькання та відклав інструмент. Спочатку протяжний вий був десь далеко, мабуть лунав від палаток кочівників, чи ще далі. Потім ближче. А потім вже наші палуги підхопили. Вили протяжно і голосно, аж мурахи по шкірі побігли. Я відчув, як під ногами почала здригатися земля. Тук. Тук. Такі ритмічні поштовхи, немов під нами прокинувся сплячий змій та почав розвертати свої кільця. Скоріш за все, високо в горах зійшла лавина, ото тварини і відреагували. Вий затих, і тут, серед повної тиші, заспівала вона. Її голос був неочікуване високий і чистий, а пісня дуже сумною. Я знав цю пісню. Всі її знали. Цю баладу співали в дні пам’яті загиблих. Стародавні слова розповідали про довгу дорогу, що розділила коханих навіки. І тепер вони будуть вічність шукати один одного зі світлом лампади, яку носять у себе в серці. Тяжкі каштанові коси були туго сплетені шкіряним шнурком та вигравали в сяйві вогняними іскрами, наче спалахуючи. Може вона когось втратила, може хтось втратив її. Хтозна, всі ми когось втрачали в житті.

Бррр.. щось я засидівся біля вогнища. Пора спати, бо завтра треба бути готовим щиро всміхатися шановному пану бургомістру.