Я — Еліада, принцеса ельфів, і я чую те, чого не чують інші. Шепіт трав, дихання дерев, і — найсолодший секрет дитинства — мову квітів. Але все моє життя було лише очікуванням. Очікуванням ночі Срібного Повнолуння, коли зацвіте легендарна Аліделія, квітка, що співає. Легенда каже: той, хто почує її пісню, знайде щасливу долю.

Я почула. І моїм щастям став він — незнайомець з очима, повними тіней, що постав із самого серця темряви. Кассіан. Він прийшов за магією квітки, але знайшов мене. І тепер ми пов’язані. Бо спів Аліделії — це не просто пророцтво. Це ритуал, який можуть завершити лише двоє, чиї серця б'ються в унісон. Та чи можливе кохання, народжене зі світла й тіні? І чи зможемо ми врятувати наш згасаючий світ, коли сама доля випробовує нас на міцність?

Казка скінчилася фразою «жили вони довго й щасливо». Нікому й на думку не спало, що це звітність. А звітність приховує більше, ніж повідомляє.

Кіт у Чоботях став поважним сеньйором, але миші теж читають казки: дванадцять поколінь вони вели мемуари в тріщині за каміном, і їхня гільдія прийшла до Кота з претензією. Так народжується служба державного обліку: аудитор — той самий ошуканий син мельника, а консультант — найстаріший військовий щур країни.
Супротивники тут не зубасті, а процедурні: людожер, що підробляв королівські підписи; архіваріус із шухлядами компромату; сусідні монархи, які загарбують королівство під виглядом щедрих подарунків.
Іронічна сатира про державу, чесність і мишей, які занотовують усе. Рядок «жили довго й щасливо» буде зведений у протокол. Питання одне: якою ціною?