Спочатку:
На сторінку книги
Триста років казку завершували однією-єдиною фразою: «Жили вони довго й щасливо». Нікому й на думку не спадало, що це — підсумкова звітність. A звітність, як відомо, завжди приховує більше, ніж повідомляє.
Маркіз де Карабас зібрав усі кар'єрні трофеї: маєток із болотом, шлюб із принцесою, високий титул та легендарні чоботи, про які складають поеми. Тепер він — поважний сеньйор, який полює на мишей хіба що заради розваги. Але слово «хіба» працює так само, як присяга урядовця: має безліч тлумачень і жодного приємного.
Проблема в тому, що миші теж читають казки. Дванадцять поколінь палацових мишей вели мемуари у тріщині за каміном, і в першому томі про Кота занотовано: «Новий, голодний, швидко рахує. Обережно: шахрай». А тепер мишача гільдія прийшла з офіційною претензією та пропозицією партнерства — адже Кіт, який перестав рахувати мишей, порушив договір, про який люди й не здогадувалися, а миші мовчали століттями.
Так народжується служба державного обліку: перша в історії мишачо-котячо-людська спілка. Кіт збирає команду з найдивніших постатей королівства: молодшого сина мельника, якого він колись особисто ошукав (і той знає про це, але мовчить); архівістки зі згорілого зерносховища; та найстарішого військового щура в країні. A палац, як з'ясовується, має власну бухгалтерію змов: підроблені королівські підписи, борг, що виводив сам себе, та товар під виглядом «зерна», всередині якого лежить звичайний пісок.
Супротивники тут не зубасті, а процедурні: людожер із казки, який уцілів і двадцять років виводив вензелі за короля; архіваріус, який «не погрожує, а просто тримає шухляди»; та жінка, якої немає в жодному реєстрі, бо вона сама ці реєстри й складала. І всі вони знають головний закон цього королівства: влада належить не короні. Влада належить тому, хто пише те, що підписує корона.
Проте за двадцять років державного мовчання виросло нове покоління: мишка, яка відмовилася від хабаря під час підроблення документів; писар, який укладає звіти до настання біди; і король, який одного дня нарешті зачитав указ власноруч. Відтепер у королівстві діє правило: свідчить той, хто бачив. A в стінах бачать усі.
«Кіт, який розраховувався» — це іронічно-філософська казка про те, що настає після фрази «жили довго й щасливо». Це історія про державу, чесність, бухгалтерію та мишей, які завжди все занотовують. Фінал відомий заздалегідь: жили вони довго й щасливо. Запитання лише в одному: якою ціною цей рядок зводиться в підсумковому протоколі.
