Спочатку:
На сторінку книги
Довго і щасливо.
Таку звітність отримав увесь світ про подальшу долю маркіза де Карабаса, його дружини-принцеси та Кота в чоботях. Ця фраза зробила блискучу кар'єру: її переписували з книги в книгу, розповідали дітям перед сном, вишивали на подушках і вписали принаймні до семи королівських указів, які починалися словами «відтак усі жили довго і щасливо».
Фраза мала лише один недолік: вона була звітністю. А звітність має властивість приховувати значно більше, ніж повідомляти.
Розберімо її по складах — як зробила б принцеса. Не проголосивши публічно нічого подібного, вона була єдиною людиною в королівстві, яка прочитала казку про свого чоловіка до кінця і винесла на поля примітки червоним чорнилом.
«Довго». Придворний лікар вважав, що «довго» починається лише з другого десятиліття шлюбу. До того триває перший, найшвидший етап, який у народі звуть «медовим місяцем», а лікар — людина точна — «гарячкою новосілля».
«Вони». Тут найцікавіше. Бо «вони» у казці лунало як єдине ціле, а насправді розпадалося на принцесу, яка ткала державу; маркіза, який ткав самого себе; короля, який викашлював ідеї про літні резиденції; і Кота, який не ткав нічого, але вважав, що саме завдяки йому всі інші взагалі мають з чого ткати.
«Щасливо». А от це слово казка вкрала найнагліше. Щастя маркіза де Карабаса мало фундамент із трьох сторінок чужих хитрощів. І той фундамент був закладений ні на скелі, ні на піску, а на звичці всіх довкола не ставити незручних запитань.
Але почнімо з ранку. Бо звітність, як і щастя, найкраще видно при денному світлі.
У палаці Кіт (він же великий сеньйор, він же візир без портфеля, він же, за неофіційною класифікацією дворецького, «та шерсть, що думає») ловив мишей.
Формально це була його робота. Казка наприкінці зовсім не жартома сповіщала, що він ловить мишей лише для забави. Слово «лише» в тому реченні працювало так само, як слово «лише» у присязі чиновника: воно мало вельми багато значень, і жодне з них не було приємним.
Кіт сидів у малій залі, де давали аудієнції друкарським послам та торговельним агентам, і дивився на мишу. Миша сиділа навпроти за мініатюрним столиком, який для неї спеціально винесли з архіву (там, у палаці, все мало своє призначення, і столик колись слугував слонячим креслярським). Дивилися вони одне на одного вже четверту годину.
Це було не полювання. Це були переговори.
Насправді Кіт не ловив мишей давно. Він сидів із ними в кутках палацу по кілька годин і просто дивився. Пізніше з'ясувалося, що для мишей це було жахливіше за смерть. Смерть, за мишачим повір'ям, швидка і чесна. А от погляд кота, що триває третю годину поспіль, змушує мишу переглянути все своє життя і знайти в ньому саме ті моменти, за які соромно.
Ця миша була стара й досвідчена, тому переглянула життя швидко і прийшла в палац не тікати, а зі справою.
— Ну, — сказав Кіт. — Говоріть. У мене аудієнція з швцем через чверть години, він приносить нові чоботи. Нові чоботи, розумієте? Це те саме, що для вас зерно, тільки тепліше і з блискучими ґудзиками.
Миша посмикнула вусами. У її родині вважалося, що вуса треба посмикувати перед тим, як сказати щось вагоме — як людина передважливою промовою поправляє камізельку.
— Мене звати Матильда, — сказала миша. — Я представляю Мишачу гільдію королівського палацу та прилеглих територій. Прийшла подати скаргу.
— Скаргу? — Кіт нахилив голову. У котів це називається «нахилити голову», а насправді означає: «я вас щойно виміряв, і відстань до вашої шиї не врятує навіть таблиця множення».
— Скаржуся на вас, — сказала Матильда з гідністю, якої на такий дрібний організм не було передбачено природою.
У дальньому кінці зали хтось упустив завісу. Двоє вартових біля дверей синхронно вдали, ніби найцікавіша річ у світі — це двері, біля яких вони стоять.
— На мене, — повільно повторив Кіт. Тепер він дивився на мишу без нахилу голови. — Ви прийшли до Кота. У палац. Скаржитися. На Кота.
— Скаргу на Кота, який є великим сеньйором, — уточнила Матильда. — Великий сеньйор, згідно з юридичною логікою, яку я вивчала в тріщині за каміном (де у нас зберігається бібліотека), є найвищою посадовою особою. А до найвищої посадової особи скарги подають тоді, коли нижчі не допомагають. Нижчі у нас — усі. Отже, подаю вам.
Кіт відкинувся назад. На котячому обличчі вирази читаються легко тими, хто знає його довго. Але Матильда знала його довше: вона походила з династії палацових мишей, які спостерігали за котами одинадцять поколінь поспіль і вели про них мемуари в тріщині за каміном (шість томів, м'яка обкладинка з паперу, украденого з канцелярії).
— Розумієте, великий сеньйоре, — сказала Матильда, — ми, миші, шануємо традиції. Ми шануємо полювання, бо без нього коти ламаються. Ми шануємо котячі примхи, бо миші, що живуть століттями поруч із палацом, знають: примхи минуть, а коти залишаться. Але тепер сталося те, чого не було жодного разу за одинадцять поколінь спостережень.
— Ви знайшли кота, який не ловить мишей, — сказав Кіт. — Так, це я. Казка це підтверджує. Для забави.
— Проблема не в тому, що ви не ловите, — сказала Матильда. — Проблема в тому, що ви перестали їх навіть рахувати.
Пауза, яка настала після цього речення, була б доречною в королівській скарбниці.
— Рахувати? — спитав Кіт.
— Рахувати, — ствердила Матильда. — Кіт, який ловить мишей, рахує їх. Це вроджена функція. Сім в оселі, шість на кухні, один у коморі, складні стосунки з кошиком. Кіт, який ловить для забави, теж рахує, тільки з гордістю. А ви, великий сеньйоре, останні два роки не рахуєте взагалі. Ви не знаєте, скільки нас у палаці. Ви не знаєте, скільки нас у королівстві. Ви навіть не знаєте, скільки нас у вашому кабінеті. А їх там зараз, до речі, чотирнадцять.
Кіт обернувся на кабінет, якого з зали видно не було. Хоча це нічого не доводило: коти обертаються і на те, чого не видно.
— І що з того? — сказав він. — Я великий сеньйор. У мене є титул, маєтки, маркіз-господар і чоботи, про які пишуть поети. Я не мушу рахувати мишей. Це рівень, нижчий за мою посаду.
— Ось саме це, — сказала Матильда і зробила те, чого не робила жодна миша в історії палацу: звелася на задні лапки, витягла перед собою шкіряну папку (завбільшки з неї саму, від чого папка дещо перевищувала її в об’ємі) і продовжила: — Ось саме це і є суть скарги.
Вартові біля дверей почали відступати в коридор. Вони не могли пояснити чому, але інстинкт підказував: далі буде цікаво, а цікаве в палаці завжди коштує комусь посади.
— Ось, — сказала Матильда, розгортаючи аркуш, з якого пил злітав від відчаю. — Офіційна скарга Мишачої гільдії до великого сеньйорського кота маркіза де Карабаса. Пункт перший: протягом двох років ви не виконуєте котячих обов'язків. Пункт другий: внаслідок цього мишаче населення королівства зросло на сорок два відсотки. Пункт третій: проти зростання населення ми якраз не скаржимося, це наш радісний обов'язок, його можна пропустити. Пункт четвертий: у зв'язку з пунктами першим і другим виникає обов'язок ваш — сеньйорський.
Кіт дивився на неї. І вперше за одинадцять поколінь спостережень миша побачила на котячому обличчі те, чого там не було ще ніколи: Кіт не знав, що сказати. У тріщині за каміном пізніше це опишуть так: «Він дивився, як дивляться на двері, котрі, як щойно з'ясувалося, ведуть зовсім не туди, куди всі думали».
— Обов'язок? — промовив Кіт нарешті. — У мене немає обов'язків. У мене є привілеї. Це різні речі. Обов'язки мають ті, хто щось заборгував, а привілеї — ті, хто зробив велику справу. Я зробив велику справу. Про неї написана казка. Ви, мабуть, її читали. Там усе є.
— Читали, — мовила Матильда. — Дванадцять разів. Тому й прийшли.
Вона розгорнула другий аркуш. Цей був довший, і знизу на ньому стояла печатка: три кола, намальовані чорнилом, і чотири відбитки мишачих лапок навколо, наче на гербі.
— Великий сеньйоре. Одинадцять поколінь миші спостерігали за котами і записували. І знаєте, що ми записали про вас, коли ви були ще малим безпритульним котом із торбою?
— Що я блискучий, — сказав Кіт. Не запитав. Ствердив.
— Ні, — відповіла Матильда. — Ми записали: «Нова особа. Малий, голодний, надто багато говорить, швидко рахує. Обережно: шахрай».
— Це наклеп, — сказав Кіт. — Це оббріхування. Це...
— Це перший том, — перебила Матильда. — Далі є ще п'ять. Там усе фіксовано. Як ви назвалися маркізом. Як переконали короля, що людожерські землі — це ваш маєток. Як змусили женців назвати себе вашими слугами. Ми занотовували все, бо миша має єдине джерело сили — пам'ять. У людини є армія, у короля є печатка, а в миші є пам'ять. І ось тепер пам'ять мишачого народу звертається до вас із простим запитанням.
Миша склала лапки. Це називалося «жест вагомості», і в гільдії його вчили першим — раніше, ніж муштру вусами.
— Коли ви стали великим сеньйором, — сказала Матильда, — всі ваші борги стали державними. Казка закінчилася щастям, але борги казки не закінчуються ніколи, великий сеньйоре, вони переходять у спадок. Ви живете в палаці, який виник завдяки хитрощам. І в цьому палаці живуть тисячі мишей, які тепер юридично перебувають у вашому володінні. Ви носите чоботи, які отримали за підступність — і ми не заперечуємо, підступністю ми навіть пишалися. Але ваше щастя має рахунок, якого ви досі не бачили.
— І ви його, — повільно сказав Кіт, — принесли.
— Я його принесла, — мовила Матильда. — Тут сорок дві сторінки. Остання — найцікавіша. На ній підсумок.
Кіт узяв папку. Це було непросто, бо вона була розрахована на мишачу силу і важила майже нічого; Кіт тримав її в зубах так обережно, як тримають яйце, яке може виявитися зовсім не яйцем.
Він проглянув сторінки. Читав довго. Так, як читають люди, що звикли, ніби всі рахунки завжди оплачує чиясь довірливість, і які вперше в житті тримають документ, де боржником зазначено їхнє власне ім'я.
— Це неправда, — мовив він нарешті. — Тут написано, що миші платили моєму попереднику оброк. За спокій. Оброк спокою!
— Десять зернин з родини на рік, — підтвердила Матильда. — Століттями. Усі коти його брали. Хтось брав зерном, хтось м'ясом, хтось просто не чіпав окремі родини. Це був звичай. Юридично, згідно з нашими записами, цей звичай мав силу договору.
— Хто на це погодився?
— Усі, — відповіла Матильда. — Усі, хто брав. Узявши, ви погодилися. Але ви, до речі, не брали, бо не знали. І в цьому ваша проблема, великий сеньйоре. Попередні коти були дрібними злодюжками й знали, за що беруть зерно. А ви стали великим сеньйором і тепер відповідаєте за всі борги посади — навіть за ті, про які не здогадувалися. Це називається «успадкуванням зобов'язань». Про це в казках не пишуть, бо їх складають ті, хто вміє вчасно зупинитися.
Кіт поклав папку на стіл. Обійшов її довкола. Потім сів навпроти і подивився так, як дивляться на опонента в дебатах: з холодним розрахунком відстані.
— Добре, — сказав він. — Припустимо. Чого ви хочете?
— Ох, — сказала Матильда. Тепер настав її час дивуватися, і вона зробила це красиво: так, як дивуються ті, хто три роки готувався до відмови. — Ви запитали. Ви запитали, чого ми хочемо! Одинадцять поколінь, великий сеньйоре... Одинадцять поколінь ми приходили до котів із папками, і всі вони реагували однаково: лапою, зубами або сном. А ви запитали.
— Я запитав, — відрізав Кіт, — бо хочу знати, у скільки мені обійдеться цей рахунок.
— І це, — сказала Матильда, — найстрашніше, що ви могли зробити. Бо якби ви схопили мене, ми мали б план. Якби висміяли — мали б план. Якби заснули — ми тим паче мали б план. Але коли великий сеньйор запитує, чого хоче Мишача гільдія... Великий сеньйоре, ми хочемо партнерства.
Пауза. За вікном хтось проголошував укази, і вигук «Граф!» тричі розкотився двором і тричі згас, як завжди, нічого не змінивши.
— Партнерства? — сказав Кіт.
— Партнерства, — підтвердила Матильда. — Ви перестали ловити мишей, і тепер у вас є палац, вплив і чоботи. У нас — сорок два відсотки приросту населення, пам'ять одинадцяти поколінь і очі в кожній щілині кожного будинку в королівстві. Ви — найкращий у світі фахівець із переконування, а ми — найкраще у світі джерело інформації. Хто бачить усе, що роблять люди? Ми. Хто знає, скільки в кожній хаті їжі, боргів і секретів? Ми. Ми не просимо вас ловити менше. Ми просимо вас почати рахувати. Разом.
Кіт мовчав. У котів мовчання триває довше, ніж у людей: у них більше часу на роздуми і менше сором'язливості з приводу того, що думати доводиться довго.
А думав він про дивну річ. Про те, що в казці про нього він завжди знав, що сказати. Кожну репліку. Кожну хитрість. Він тримав у голові весь сюжет, як тримають колоду карт, і жодна карта не випадала. А потім казка скінчилася. Виявилося, що після слів «довго і щасливо» сторінок більше немає. А власного сюжету, як з'ясувалося щойно, у нього й не було — був тільки метод. А метод без сюжету — це все одно що чоботи без кота: гарний предмет, але ходити в ньому нікуди.
— Партнерство, — повторив він. — Мишачо-котяче. Спільне підприємство.
— «Карабас і Ко», — сказала Матильда, і в її голосі вперше за весь діалог прозвучало щось, чого не буває в офіційних документах: амбіція. — Ми вже вигадала назву. А вдала назва — це половина справи. Друга половина — це ви.
І тут двері залу відчинилися. До зали увійшов кравець із новими чоботами, за ним — принцеса. За нею не йшов ніхто, бо принцеса в цьому палаці завжди йшла першою, навіть коли формально була третьою.
Принцеса зупинилася. Подивилася на Кота, який сидів навпроти мініатюрного столика, на папку під його лапою і на мишу, що стояла на задніх лапках із виразом обличчя, якого не буває у звичайних мишей.
— Я перериваю щось важливе? — спитала принцеса.
— Так, — сказав Кіт. — Ні, — одночасно відповіла Матильда.
Принцеса ще раз подивилася на обох. Вона була єдиною людиною при дворі, яка вміла читати котячі паузи так само вправно, як мишачі вуса.
— Котю, — мовила вона. — Що ти вже натворив?
— Я, — сказав Кіт, і в його голосі прокинулися нові інтонації, яких у палаці ще не чули (голос кота, який спускає свій човен на воду), — я, здається, щойно заснував підприємство.
