Спочатку:
На сторінку книги
Коли Ірі нарешті відкрила важкі лавандові двері кімнати 304 і притулилася до них спиною, її серце все ще калатало десь у районі горла. Розмова з Дракаром висмоктала з неї залишки сил, а фіолетові іскорки на кінчиках пальців тепер не спалахували, а ліниво й втомлено тліли.
— Ну нарешті! Ми вже думали, що Дракар здав тебе інспектору Грімму і тебе прямо зараз конвоюють до ректорату! — Марен підхопився з її ліжка. Навколо нього вже лежали якісь розібрані шестерні, які він, очевидно, витяг з кишень від нудьги.
Сільвена сиділа на стільці біля круглого вікна, нервово перебираючи пальцями край своєї зеленої мантії, а Ліаріель завмерла в кутку кімнати, майже злившись із тінню від масивної шафи.
— Він не здав, — важко дихаючи, відповіла Ірі. Вона підійшла до столу і з глухим звуком скинула з плеча сумку. — Але він щось підозрює. Мій батько, бачте, проектував захисні лінії цієї вежі, тому Дракар-молодший з дитинства знає, де закінчуються правила і починаються проблеми. Він пообіцяв стежити за кожним моїм кроком.
— Це погано, — прошелетіла Ліаріель, виходячи з тіні. Світло настільної лампи вихопило її бліде обличчя. — Його увага — це зайве світло. А нам зараз потрібна темрява, щоб розібратися з цим.
Вона кивнула на сумку. Ірі розстебнула ремінець і обережно витягла фоліант.
В її руках була книга в масивній обкладинці з товстої, потемнілої від часу темно-сірої шкіри. Вона пахла старовинним пергаментом, висушеним мохом і якимось ледь помітним солодкуватим ефіром. Шкіра була поцяткана глибокими тріщинами, а в самому центрі був витиснений складний рунічний візерунок. Щойно Ірі поклала книгу на похилий дубовий стіл, витиснені на шкірі знаки на мить спалахнули тьмяним фіолетовим світлом, ніби вітаючи свою нову хазяйку, і знову згасли.
Марен одразу нахилився ближче, ледь не торкаючись обкладинки носом.
— Дивіться, шкіра не звичайна. Це шкіра глибоководного магічного ската. Вона використовується для артефактів, які мають утримувати енергію всередині, не дозволяючи їй просочуватися назовні. Навіть найсильніші пошукові закляття Грімма не засічуть цю книгу, поки вона закрита.
— Добре, що хоч тут нам пощастило, — Ірі провела долонею по шорсткій шкірі. Обкладинка під її пальцями здалася теплою. — Ну що, подивимося, чому Ректор так ховає «Серце Венторії»?
Вона обережно підчепила важкий латунний замок, який дивним чином сам клацнув і піддався без ключа, і розгорнула першу сторінку. Папір був цупким, жовтуватим, із нерівними краями.
Марен, Сільвена та Ліаріель схилилися над столом.
— Що там написано? — тихо запитала Сільвена, мружачись. — Я бачу лише якісь дивні ламані лінії, схожі на тріщини на склі. Це старовинний шифр?
Ірі моргнула. Для неї ці «тріщини» раптом почали рухатися. Вони вирівнювалися, перепліталися і на очах перетворювалися на чіткі, акуратні літери солов'їною мовою. Наче книга сама вирішила заговорити до неї.
— Ви не бачите тексту? — здивувалася Ірі, дивлячись на друзів.
— Тіні мовчать, — Ліаріель похитала головою. — Книга закрита для мого зору. Очевидно, вона розмовляє лише з тими, чий фон збігається з її енергетикою. Читай вголос, Ірі.
Ірі глибоко вдихнула і почала читати дрібний, витіюватий шрифт, що проступав на стародавньому пергаменті:
«Тому, хто чує острів. Венторія не була побудована на камені, вона була вирощена з живого Ядра Ефіру. П’ять перших майстрів створили контур, щоб стримувати цю силу. Але система, яку вони звели, є штучною в’язницею. Вона ділить магію на пласти — бойову, цілющу, побутову... Це зручно для контролю, але це вбиває суть. Справжня сила острова відкриється лише тоді, коли п’ять стихій знову з’єднаються в один вузол повз правила Системи...»
Ірі зупинилася. Сторінка закінчувалася складним малюнком: п’ять магічних потоків різного кольору — срібний (бойовий), зелений (цілющий), синій (артефакторика), чорний (некромантія) та фіолетовий хаос — перепліталися навколо зображення великого пульсуючого кристала в підземеллях вежі.
— П'ять стихій... — прошепотів Марен, і його очі за скельцями окулярів округлилися. — Синій — це я. Чорний — Ліаріель. Зелений — Сільвена. Фіолетовий — ти, Ірі. Нам не вистачає...
— Срібного, — тихо закінчила Сільвена, і в її голосі почувся відвертий страх. — Срібний — це колір чистої бойової енергії Венторії. Це колір Рейнара Дракара.
В кімнаті знову запала тиша, яку порушував лише тихий скрип старої шафи. Балдахін над ліжком Ірі раптом перестав погойдуватися і завмер, ніби теж прислухався до їхньої розмови.
— Це жарт такий? — Ірі нервово усміхнулася, закриваючи книгу. Шкіряна обкладинка знову тихо клацнула замком. — Ви хочете сказати, що для того, щоб розібратися з моїм хаосом і зрозуміти цей острів, нам потрібен цей солдат, який щойно пообіцяв стежити за мною, як наглядач у в'язниці?
— Книга не бреше, — Ліаріель підняла погляд на Ірі. — Його доля вже переплелася з твоєю на тому полі. Ти ж сама сказала, він відчув, що ти задіяла контур. Він уже частина цієї схеми, просто він намагається підігнати її під свій статут.
— І як ми маємо його сюди затягнути? — Марен почухав потилицю. — Підійти й сказати: "Привіт, Рейнаре, слухай, тут така справа, ми вкрали секретну книгу твого батька, ходи з нами ламати Академію"? Він нас першим же закляттям запакує в камери підземелля!
Ірі підійшла до вікна. За склом ніч уже повністю огорнула острів Венторії. Далеко внизу мерехтів магічний бар’єр, відбиваючи світло зірок у темних водах океану. Вона згадала погляд бурштинових очей Рейнара Дракара — погляд, у якому крім суворості горів той самий прихований азарт. Він хотів розгадати її загадку. Він сам про це сказав.
— Ми не будемо його затягувати, — тихо, але впевнено промовила Ірі, повертаючись до друзів. — Він сам прийде до нас. Він занадто правильний і занадто зацікавлений, щоб залишити це просто так. Нам просто потрібно показати йому, що його «ідеальна система» приховує набагато більше брехні, ніж він думає. А поки... Марене, нам треба подумати, як непомітно повернути цю шкіряну красуню назад у бібліотеку, поки інспектор Грімм не влаштував обшук у гуртожитках.
Четвірка схилилася над столом, розробляючи свій перший справжній план спільної авантюри. Вони ще не були тією самою легендарною п'ятіркою, але перші нитки старовинного вузла вже почали затягуватися, і жоден статут Академії не міг цього зупинити.
