Спочатку:
На сторінку книги
Притулок «Срібний Дзвін» ніколи не був місцем для мрій. Він був нудним. Настільки нудним, що навіть таргани тут пересувалися виключно парами й за розкладом.
Тут опинялися діти, чиї батьки зникли або просто вирішили, що «батьківство» — це занадто велика відповідальність для їхнього розкладу. Ірексія втратила своїх ще в ранньому дитинстві. Її далекі родичі, коли почули про це, дружно зробили вигляд, що в них раптова амнезія, і жоден не виявив бажання взяти дівчинку до себе.
Але Ірі — як її тут звали — не надто засмучувалась. У решті решт, родичі в неї були нудні, а в притулку хоча б можна було посперечатися з тарганами про графік їхнього руху. І якщо вони її не слухали, то тапок їй допомагав.
Ірексія сиділа посеред кімнати, намагаючись втиснути у валізу все, що було їй дороге. А дороге їй було: набір для вишивання (яким вона ніколи не вишивала, але він гарно іскрився), кілька перекусок, вкрадених з кухні, і таємний щоденник, де вона записувала найбезглуздіші правила притулку.
— Так, шкарпетки... є. Запасна сукня... нехай буде, хоча я її ненавиджу. А, і ще ця штука, — вона кинула у валізу дивний предмет, який нагадував металеву кульку. Кулька тихо дзикнула і почала світитися рожевим.
— Ой, тихо ти, — Ірексія притиснула її долонею. Кулька пискнула і замовкла.
Як тільки вона все спакувала, то сіла поверх своєї старої, потертої валізи, намагаючись застебнути її блискавку.
— Ну давай, — шипіла вона, намагаючись втиснути усе всередину. — Якщо ти не закриєшся, я віддам тебе тарганам на поталу. Вони якраз шукають новий будинок для своїх вечірок.
У двері постукали. Цей стукіт завжди звучав так, ніби інспектор Грімм намагався переконати двері, що він — важлива персона.
— Заходьте вже! — гукнула Ірексія, не перестаючи боротися з блискавкою валізи, яка вперто не хотіла закриватися через занадто багато речей.
Інспектор увійшов, виглядаючи так, ніби він щойно проковтнув лінійку. Його ідеально випрасуваний мундир був настільки чистим, що Ірексія майже відчувала непереборне бажання пролити на нього чай. Він тримав у руках папку з металевою застібкою, ніби це був державний секрет, а не список студентів, що підлягають висиланню... тобто, навчанню.
— Ірексіє Кривель, — прорік він, перевіряючи папірці. — Сьогодні ти від’їжджаєш. Через годину прибуде транспорт до Венторії. Ти їдеш не просто як студентка, а як «підопічна під особливим наглядом». Венторія — це для тебе привілей. І відправляють туди тебе не для того, щоб ти розважалася, а для того, щоб ти навчилася... стабільності.
Ірексія нарешті застебнула валізу, витерла піт з чола і розпливлася в наймилішій посмішці, на котру була здатна.
— Доброго дня, пане Грімм! Як ваші таргани? Все ще ходять парами?
Інспектор завмер. Його ліве око смикнулося.
— Кривель, це не жарти, — відрізав він. — Академія — це не притулок. Це місце, де система виправляє помилки. Стань частиною механізму, або будеш замінена. Венторія не любить "аномалій".
— О, я знаю, пане Грімм, — Ірі перевірила валізу, яка видала підозрілий металевий дзвін. — Вона взагалі не любить нікого, хто не вміє ходити стройовим кроком. Але я дуже швидко вчуся!
Інспектор окинув її поглядом, у якому читалося бажання просто зникнути з цієї кімнати.
— Твоя картка аномалії оновлена, — продовжив він, ігноруючи її сарказм. — У Венторії ти під особливим наглядом. Будь-яка витівка — і твій "особливий нагляд" перетвориться на підземелля Академії. Тобі заборонено використовувати магію без дозволу. Ти зрозуміла?
Ірексія підвелася, поправила волосся і натягнула свою найбільш невинну посмішку, від якої в інспектора завжди сіпалося око.
— Звісно, пане Грімм! Ніякої магії. Буду поводитися як найнудніший студент в історії Академії. Обіцяю читати підручники до сніданку.
Інспектор важко зітхнув, явно не повіривши жодному слову.
— Транспорт чекає на вулиці. І, Кривель... просто намагайся не спалити Академію в перший же тиждень.
— Я постараюся, — сказала вона, вже підхоплюючи валізу. — Але нічого не обіцяю. Це залежить від того, наскільки там буде весело!
Коли інспектор вийшов, Ірексія озирнулася на свою кімнату. Вона не відчувала смутку. Вона відчувала, як всередині неї щось лоскоче — наче сотні метеликів, які готові влаштувати хаос. Академія Венторія була величезною, таємничою і, судячи з усього, абсолютно не готовою до того, що до неї їде Ірексія Кривель.
Вона попрямувала до дверей.
— Чекаю не дочекаюся побачити, як ці "механізми" впораються зі мною, — кинула вона через плече, вже на порозі коридору.
Грімм важко зітхнув, дивлячись на зачинені двері. Він був впевнений: Академія Венторія ще не знала, що на неї чекає.
На вулиці її чекав «Ефірний повзун» — масивний, похмурий екіпаж, що рухався завдяки магічним кристалам, вмонтованим у колісницю. Він виглядав так, ніби його створили спеціально для того, щоб викликати депресію навіть у сонячний день. Всередині було тісно, пахло старими пергаментами та чимось на кшталт стерильного металу.
Ірексія кинула валізу на сидіння. Кулька всередині знову дзикнула, цього разу якось особливо збуджено. Вона відчувала, що чим ближче вони під’їжджали до Академії, тим більше магія навколо ставала... густішою. Як кисіль, що намагався заповнити кожен вільний простір.
Поїздка тривала кілька годин. За вікном миготіли ліси, які здавалися дивно симетричними — ніби дерева самі вишиковувалися в ряди, побачивши екіпаж Академії.
Ірексія притиснулася лобом до холодного скла. Їй хотілося відкрити вікно, відчути справжній вітер, але магічний бар’єр екіпажу не дозволяв цього зробити.
— Нудно тут, — буркнула вона, поклавши руку на стінку екіпажу.
Під її пальцями метал раптом почав м’якшати, як віск. Вона здивовано відсмикнула руку. Очевидно, її магія — чи то прокляття, чи то дар — не збиралася спати, навіть коли вона намагалася бути «стабільною».
Нарешті попереду виросли обриси острова. Венторія постала перед нею у всій своїй величі, і цей вигляд змусив Ірексію на мить затамувати подих. Вона підіймалася над водою на високому скелястому плато, оточеному мерехтливим магічним бар’єром, що нагадував велетенську мильну бульбашку, яка ледь помітно пульсувала золотим світлом.
Центральна вежа здіймалася в небо, наче голка, прошиваючи хмари. Навколо неї, як пелюстки квітки, розходилися п’ять крил-гуртожитків. Звідси, з екіпажу, вони виглядали маленькими, але Ірексія відчувала, яку силу вони в собі приховують.
«Ну що ж, Вентиріє, — подумала вона, і в її очах спалахнув небезпечний вогник, — сподіваюся, ти вмієш танцювати, бо я прийшла на вечірку».
Екіпаж зупинився біля масивних воріт. Вони були зроблені з темного, холодного каменю, вкритого рунами, які, здавалося, спостерігали за кожним її рухом. Це був вхід у новий світ — світ, який був побудований на правилах, що вона збиралася порушити ще до вечері.
Ірексія підхопила свою валізу, яка знову тихо пискнула, і зробила перший крок на територію Академії. Повітря тут було просякнуте магією, але воно пахло не знаннями, а чимось іншим — небезпекою, пригодами й трохи... паленим цукром.
Ірі посміхнулася сама до себе. «Це буде цікаво» - промайнула у неї думка.
Ворота за спиною Ірексії з важким гуркотом зачинилися, і звук відлунням прокотився під склепінням головного вестибюля.
Академія Венторія зсередини виглядала як витвір божевільного архітектора, який вирішив, що фізика для нього не закон.
Стіни вкривали руни, що безперервно змінювали колір, а повітря було таким щільним від магії, що Ірексії здалося, ніби вона дихає рідким світлом. Дівчина поправила валізу і зробила глибокий вдих.
— Ну що Ірі, — прошепотіла вона сама до себе, — спробуємо не підірвати це місце до обіду.
У холі академії було гамірно. Сотні студентів шуміли і метушилися навколо, і Ірі, примружившись, почала пробиратися крізь натовп.
Вона намагалася триматися в тіні, притискаючи валізу до себе — кулька всередині знову ледь помітно завібрувала, реагуючи на магічний фон академії.
Саме в цей момент, коли вона проходила повз велику центральну колону, сталося те, чого вона найбільше боялася — вона втратила контроль на секунду. Руни під її ногами зреагували на її присутність і спалахнули яскраво-фіолетовим кольором. Світло розлилося по підлозі, наче розлита фарба, вибиваючись із загального золотисто-блакитного сяйва академічної магії.
Ірексія відскочила, намагаючись вдавати, що це не вона, але було пізно.
У цей же момент повз неї пронісся хлопець. Він виглядав так, ніби його щойно підняли посеред ночі, щоб вирішити рівняння, яке не має розв’язку. Його русяве кучеряве волосся стирчало в різні боки, окуляри з’їхали на самий кінчик носа, а під пахвою він тримав стос паперів, які розліталися в різні боки.
Він навіть не глянув на неї. Зачепивши плечем Ірексію, він лише буркнув:
— Вибач, з дороги, стабілізатор перегрівся! — і побіг далі, залишивши після себе ледь помітний запах озону і паленого паперу.
Ірексія ледь не впустила валізу.
«Ну звісно, — подумала вона, поправляючи волосся, — перший же студент, з яким я тут перетнулася, — це божевільний технік. Чому я не здивована?»
Але вона не встигла зробити й кроку, як відчула на собі чужий погляд. Це було неприємне відчуття — ніби хтось просканував її наскрізь, перевіряючи на наявність загроз.
Вона підняла голову і зустрілася поглядом із хлопцем, що стояв біля колони. Він нікуди не поспішав, не біг, як той «технік», і не метушився. Він просто стояв, спираючись на колону, і дивився прямо на неї. Його темне волосся було скуйовджене, але в рухах відчувалася дивна, майже хижа дисципліна. Бурштинові очі уважно вивчали місце, де секунду тому спалахнули фіолетові руни, а потім перейшли на її обличчя.
Хлопець не відвів від неї погляду. Навпаки, він дивився на неї так, наче оцінював її, як небезпечну перешкоду, яку треба або усунути, або взяти під контроль. На його руках Ірексія помітила ледь помітні шрами — такі бувають у тих, хто звик тримати в руках зброю, а не пір’я для письма.
Ірі згадала слова інспектора Грімма про «особливий нагляд» і «стабільність». Її серце тьохнуло, але вона змусила себе посміхнутися. Вона впевнено поправила валізу, яка знову тихо пискнула, і витримала його погляд.
«Ну, привіт, вартовий порядку, — подумала вона. — Сподіваюся, ти не дуже суворий до тих, хто випадково підсвічує підлогу».
Він нічого не сказав, лише ледь помітно нахмурився і зробив крок у її бік. Ірексії стало ясно: це не просто студент. Це той, хто тут головний по «стабільності»
