Спочатку:
На сторінку книги
Головна їдальня, яка знаходилась в Центральній вежі, була не просто місцем для вживання їжі — це був маніфест могутності Венторії. Величезне приміщення на першому рівні вежі мало конічну форму, де стіни поступово переходили у височезне склепіння, розписане сузір’ями, що повільно оберталися в реальному часі. Сотні магічних світильників, схожих на скляні сфери з ув’язненими всередині світляками, м’яко освітлювали довгі ряди дубових столів.
Шум тут стояв неймовірний: відлуння голосів сотень студентів змішувалося з ритмічним брязкотом срібних виделок та гулом магічних підігрівачів, що підтримували їжу гарячою. Повітря було густим від ароматів: тут пахло свіжоспеченим хлібом із кмином, запеченою з травами телятиною та солодким ефіром, який використовували для освітлення.
Ірі та Марен, тримаючи важкі таці, намагалися маневрувати між групами студентів. Марен, попри свою незграбність, із дивовижною спритністю захищав свою порцію м'ясної запіканки від ліктів перехожих, тоді як Ірі просто йшла вперед, а фіолетові іскри, що час від часу сипалися з її плечей, змушували надто поспішних студентів мимоволі відступати.
— Дивись, — Марен кивнув у бік найвіддаленішого кута зали, де світло світильників чомусь здавалося приглушеним і холоднішим. — Там є два вільних стільці. І, що головне, ніхто не намагається їх відібрати.
За столом сиділа лише одна дівчина. Вона виглядала так, ніби навколо неї існував невидимий бар’єр, що відсікав весь хаос їдальні. Її довге чорне волосся ідеально рівною хвилею спадало на бліді плечі, а очі кольору полірованого срібла були прикуті до сторінок масивного фоліанта. Навколо неї навіть повітря здавалося нерухомим.
— Це ж та дівчина... — прошепотіла Ірі, впізнавши «Привида» з церемонії. — Некромантка.
— Ліаріель Ноктрейн, — так само пошепки підтвердив Марен, але його очі за скельцями окулярів зблиснули цікавістю дослідника. — Кажуть, вона настільки добре знається на темній матерії, що може змусити овочі на тарілці розповісти свою біографію аж до моменту посадки в ґрунт. Ходімо, вона принаймні не виглядає так, ніби збирається читати нам лекцію про правила поведінки.
Вони підійшли до столу. Щойно Ірі поставила тацю, вона фізично відчула, як температура навколо впала на кілька градусів, а шкіру обдало легким морозцем.
— Привіт! Тут вільно? — бадьоро запитала Ірі, намагаючись не зважати на те, що її власний подих став видимим у повітрі.
Ліаріель повільно, майже механічно підняла погляд. Її обличчя було бездоганно спокійним, але в глибині сірих очей промайнуло легке здивування. Зазвичай люди не прагнули сідати до неї так близько.
— Матерія займає простір відповідно до законів фізики, — її голос був тихим, але виразним, як звук розбитої криги. — Якщо ви бачите порожнечу — ви можете її заповнити. Але пам’ятайте, що сусідство з тінню не проходить безслідно.
— Будемо вважати це за «так», — усміхнулася Ірі, вмощуючись на важкий стілець. — Я Ірексія, а цей замурзаний сажею геній — Марен.
Марен, який уже встиг відправити до рота перший шматок запіканки, лише привітно махнув вилкою, на кінчику якої все ще висів шматочок картоплі.
— Ірексія Кривель, — Ліаріель нарешті закрила книгу. На обкладинці тьмяно блиснув срібний череп. — Факультет кривих заклять. Твій енергетичний фон дуже... галасливий. Він вібрує на частоті, яка заважає тіням перебувати в стані спокою. Навіть зараз, коли ти просто жуєш, твоя магія намагається перетворити соус на тарілці на щось вибухонебезпечне.
Ірі ледь не захлинулася соком.
— Ну, я просто дуже голодна, — віджартувалася вона, відрізаючи шматок печені. — Мій шлунок зараз — найпотужніша аномалія в цій вежі.
Ліаріель ледь помітно ворухнула кутиком губ. Це не була посмішка, радше визначення факту, але лід трохи розтанув.
— У Венторії не люблять аномалій, — Ліаріель відкинулася на спинку стільця, склавши тонкі руки на книзі. — Система — це ритм. Ви ж двоє — це фальшиві ноти. Один намагається переписати закони побуту через артефакти, інша — просто руйнує структуру реальності своєю присутністю. Вам буде важко вписатися в ці стіни.
— Я і не збиралася «вписуватися», — Ірі нахилилася трохи ближче, і фіолетова іскра проскочила між її волоссям. — Я збираюся їх трохи розворушити. А то тут занадто пахне нафталіном та правилами.
Марен, проковтнувши запіканку, втрутився в розмову:
— До речі, Ліаріель, це правда, що у вашому гуртожитку двері відчиняються лише після того, як ти розкажеш їм свій найстрашніший спогад? Бо у нас на артефакториці треба розрахувати опір магічного поля замка, інакше він просто вдарить тебе струмом.
Ліаріель перевела погляд на Марена.
— Тіні не люблять спогадів, вони люблять визнання. Ми просто просимо їх розступитися. Це значно надійніше за ваші механізми, Марене.
Розмову перервав гучний сміх з сусіднього столу. Група старшокурсників з бойового факультету, у своїх ідеально випрасуваних мундирах, зневажливо поглядала в їхній бік. Один із них, кремезний хлопець із коротким світлим волоссям, навмисно голосно промовив:
— Дивіться, «кривий» факультет уже збирає собі подібних. Скоро тут з’явиться стіл для бракованих елементів. Може, їм принести окреме меню з інструкцією, як не вбити себе виделкою?
Ірі відчула, як всередині неї миттєво скипіла образа. Волосся на її потилиці почало ворушитися саме по собі, а фіолетові іскри на пальцях стали яскравішими. Вона вже була готова підвестися, але холодна рука Ліаріель раптом торкнулася її зап’ястя. Температура шкіри некромантки була майже крижаною, що миттєво остудило запал Ірі.
— Не витрачай енергію на порожнечу, Ірексіє, — тихо сказала Ліаріель. — Вони лише ехо системи. Ехо не має власної волі.
Марен, попри свою незграбність, теж не залишився осторонь. Він швидко витяг з кишені якусь мідну пружинку, щось підкрутив у ній і непомітно клацнув пальцем. Через секунду склянка того самого старшокурсника, який насміхався, раптом почала повільно підійматися в повітря, а потім перекинула свій вміст прямо йому на коліна.
— Ой! — награно здивувався Марен, знову повертаючись до своєї запіканки. — Здається, у когось проблеми з гравітаційним полем. Буває.
За столом бойовиків почалася метушня, але наші герої вже не звертали на них уваги.
— Знаєте, — Ірі підняла склянку з гарбузовим соком, — ми всі тут «не такі». Солдат, Привид, Дивак... Один підриває труби, інша бачить крізь стіни, а я... ну, я просто я. Може, нам справді варто триматися разом? Бо якщо ми не станемо командою, ця Академія нас просто розітре в порошок своїми правилами.
Марен одразу підняв свою склянку:
— Я тільки «за»! Мені все одно потрібні піддослідні... тобто, друзі! Ті, хто не тікатиме з криком, коли в моїй кімнаті щось знову бахне.
Ліаріель мовчала довго. Вона дивилася на них обох так, ніби читала їхні долі між рядками повітря. Потім її тонка рука торкнулася склянки.
— Тіні кажуть, що цей семестр буде неспокійним. А я не люблю бути в епіцентрі бурі наодинці. Нехай буде так.
Коли їхні склянки тихо цокнули, Ірі відчула дивний приплив сили — не магічної, а якоїсь іншої, теплої й впевненої.
Проте затишок моменту тривав недовго. Ірі відчула на собі знайомий важкий погляд. Озирнувшись, вона побачила Рейнара Дракара. Він сидів за столом бойового факультету всього за кілька метрів від них. Його спина була рівною, а рухи — ідеальними, але очі... його бурштинові очі знову були прикуті до неї, і цього разу в них читалося не просто занепокоєння, а справжнє випробування. Він уважно вивчав їхню трійцю. Хлопець не виглядав вороже, скоріше — зацікавлено, ніби намагався зрозуміти, як ці три протилежні стихії взагалі можуть сидіти поруч.
— Здається, твій «шанувальник» не зводить з нас очей, — прокоментував Марен, простеживши за її поглядом.
— Нехай дивиться, — відрізала Ірі, знову повертаючись до вечері. — Головне, щоб не забував кліпати. Якщо йому так подобається наш стіл, може наступного разу принесе нам десерт.
Вона впевнено зустріла погляд Рейнара і не відводила його, поки він перший не схилив голову, повертаючись до своєї вечері. Перша битва за право бути собою в Академії Венторія була виграна, але Ірі знала — це лише початок. Попереду був вечір, розбирання валізи й підготовка до завтрашнього дня, який обіцяв бути ще складнішим.
