Спочатку:
На сторінку книги
Наступного дня після пар Центральна вежа нагадувала мурашник, з якого витрусили половину мешканців. Студенти розбігалися по секціях, гуртках та додаткових відпрацюваннях, але наша четвірка діяла максимально згуртовано.
Зустріч була призначена на найвищому рівні бібліотеки — там, де стелажі вже не просто торкалися скляного купола, а ховалися в густій напівтемряві, куди рідко доходило світло звичайних світильників.
Ірі прийшла першою, нервово перебираючи пальцями ремінець своєї сумки. Невдовзі з-за масивної дубової шафи з’явився Марен, який усе ще тримав у зубах якийсь мідний гвинтик, а за ним, наче дві протилежні стихії, йшли Ліаріель та Сільвена. Присутність цілительки згладжувала потойбічний холод некромантки, створюючи навколо них дивно затишне магічне поле.
— Усі в зборі, — тихо прошепотіла Ірі, озираючись, чи немає поруч суворих наглядачів у сірих мантіях. — Марене, ти казав, що знаєш, де шукати закриті секції з геомагії та перших ліній острова.
Артефактор виплюнув гвинтик у долоню і швидко заховав його до кишені фартуха.
— Так, дивіться. Архітектура цієї вежі циклічна. Звичайні підручники лежать на перших трьох рівнях. Але все, що стосується першоджерел, стародавніх контурів та... ну, скажімо так, «нестандартних» експериментів минулого, зберігається на сьомому ярусі, в секції «Забутих зв'язків». Офіційно туди потрібен дозвіл декана, але...
Марен хитро підмигнув і дістав із кишені невеликий пристрій, схожий на плоску латунну коробочку з трьома рухомими коліщатками.
— Але я трохи модернізував свій учнівський жетон. Він може на три хвилини переконати магічний замок секції, що ми всі — професори на пенсії.
— Головне, щоб нас не знайшли тіні минулих професорів, — прошелетіла Ліаріель, чий погляд уже був спрямований угору, де гвинтові сходи губилися в тумані. — Вони бувають дуже занудними, коли хтось чіпає їхні дисертації.
Вони піднялися на сьомий ярус. Повітря тут було значно холоднішим і пахло не просто пилом, а сухим мохом, грозою та старою шкірою. Перед ними постали масивні залізні двері, переплетені живими коріннями якихось магічних рослин, що проростали прямо з кам'яної підлоги вежі. Коріння ледь помітно пульсувало блідо-блакитним світлом.
Сільвена обережно підійшла ближче й торкнулася одного з пагонів.
— Вони сплять, — тихо констатувала вона. — Це запечатувальні лози. Вони реагують на агресивну магію. Якщо ми спробуємо вибити двері силою, вони просто задушать нас у коридорі.
— Сила — це для бойовиків, — хмикнула Ірі. — Марене, твій вихід.
Артефактор притиснув свою латунну коробочку до центрального рунічного вузла на дверях. Коліщатка всередині пристрою шалено закрутилися, видаючи звук, схожий на цвірінькання механічного цвіркуна. Живі лози на дверях раптом здригнулися, випрямилися, а потім слухняно розповзлися в боки, звільняючи замкову щілину. Важкі двері з тихим скрипом прочинилися всередину.
— Заходьте швидше, у нас обмаль часу! — прошепотів Марен, підштовхуючи дівчат.
Закритий архів зустрів їх абсолютною тишею. Тут не було літаючих книг — усі фоліанти лежали на своїх місцях, прикуті до полиць тонкими срібними ланцюжками, щоб запобігти їхньому самовільному зникненню.
— Нам потрібен розділ «Геомагічні резонанси Венторії», — Ірі одразу кинулася вперед, скануючи очима старі написи на стелажах.
Команда взялася до роботи. Марен перевіряв полиці з кресленнями фундаменту вежі, Сільвена вивчала хроніки перших поселенців острова, а Ліаріель просто йшла вздовж найтемнішого ряду, торкаючись пальцями корінців книг, дозволяючи своїй чутливості вести її.
— Ірі, йди сюди, — раптом покликала некромантка з самого кінця залу.
Ірі швидко підійшла. Ліаріель стояла перед невеликою, майже непримітною полицею, де лежала книга в обкладинці з темно-сірого шорсткого матеріалу. Вона не була прикута ланцюгом, але навколо неї повітря ледь помітно тремтіло, наче від гарячого асфальту.
— Вона не хоче, щоб її читали, — зауважила Ліаріель. — Але її тінь говорить про те саме, що ти зробила на полі. «Прямий відгук».
Ірі обережно протягнула руку і взяла книгу. Обкладинка виявилася дивно теплою, майже живою. Назва на ній була витиснена старовинними рунами, які повільно перекладалися в її голові: «Анатомія Живих Вимірів: Серце Венторії».
Вона розгорнула книгу посередині, і Марен із Сільвеною миттєво підскочили ближче, підсвічуючи сторінки маленьким артефактним ліхтариком.
— Дивіться, — Ірі провела пальцем по старовинному малюнку. На ній був зображений острів Венторія, але не як шматок суші, а як гігантський живий організм, пронизаний тисячами капілярів — магічних ліній. А в самому центрі, де зараз стоїть Центральна вежа, було намальоване те саме Ядро Виміру, але у вигляді пульсуючого серця.
— Тут написано... — Сільвена вдивлялася в дрібний шрифт, — що Академія побудована не на острові. А острів і є Академією. Це штучно створена магічна екосистема, яка потребує постійного балансу. Студенти бойового факультету дають їй енергію захисту, цілителі — стабілізують життя, артефактори — підтримують канали...
— А Факультет кривих заклять? — перебила її Ірі, гортаючи сторінку далі.
Наступний розворот книги змусив усіх чотирьох затамувати подих. Там був зображений силует людини, навколо якої магічні лінії острова звивалися не в рівні контури, а в хаотичні, рвані вузли.
«Рідкісний феномен геомагічного резонансу, — прочитала Ірі вголос тихий текст. — Деякі провідники мають магічну частоту, що ідентична частоті "сирого", необробленого ядра самого острова. Їхня магія здається навколишнім нестабільною або "кривою", тому що вона не підкоряється штучним законам та закляттям, створеним людьми. Вони не чаклують через систему — вони чаклують разом із островом. Якщо такий провідник втрачає контроль, острів починає дзеркально відбивати його емоції, перетворюючи ландшафт на хаос...»
— Оце так... — прошепотів Марен, і його окуляри ледь не впали на сторінку. — Ірі, ти не просто «аномалія». Ти... ти підключена до острова напряму, повз усі фільтри Ректора. Те фіолетове болото на тренуванні... Острів просто відреагував на твоє бажання захиститися і змінив свою структуру під твої емоції!
— Тому Ректор і створив цей факультет, — здогадалася Сільвена, і в її очах з’явився острах. — Не для того, щоб вас вчити, а для того, щоб тримати під наглядом. Щоб ви випадково не рознесли цей острів на тріски, коли у вас буде поганий настрій.
Ірі дивилася на малюнок, і всередині неї все захололо. Вона згадала слова Рейнара Дракара: «Ти задіяла внутрішній контур захисту вежі... Ти щось приховуєш». Він був правий. Її магія була загрозою для його ідеального, впорядкованого світу.
Раптом важкі залізні двері архіву з тихим гуркотом сіпнулися. Рослини-лози зовні стривожено зашипіли.
— Час вийшов! — вигукнув Марен, хапаючи свій ліхтарик. — Мій артефакт вимкнувся, система безпеки зараз заблокує сектор!
— Поверни книгу на місце! — крикнула Сільвена.
Ірі швидко закрила фоліант і спробувала поставити його на полицю, але книга раптом наче прилипла до її пальців. Магічне тремтіння навколо обкладинки стало сильнішим.
— Вона вибрала тебе, — спокійно, але швидко промовила Ліаріель, хапаючи Ірі за руку. — Немає часу сперечатися з книгою. Забирай її з собою, тіні сховають її в твоїй сумці. Тікаємо!
Ірі запхала важку книгу в сумку, і вони всі четверо кинулися до виходу. Щойно вони вискочили в коридор сьомого ярусу, залізні двері за їхніми спинами зачинилися з оглушливим дзвоном, а коріння рослин миттєво сплелося в товстий, непробивний щит.
Друзі бігли вниз гвинтовими сходами, важко дихаючи, аж поки не опинилися на безпечному третьому рівні, де було повно звичайних студентів. Тільки тут вони зупинилися, намагаючись перевести подих і вдати, що просто шукали підручники з історії.
— Хух... — Марен витер піт з чола. — Це було на межі. Якщо нас засікли, комендант змусить мене чистити магічні труби зубною щіткою до кінця випуску.
— Головне, що ми знаємо правду, — Ірі міцно притиснула до себе сумку, в якій лежала викрадена книга. — Моя магія — це частина цього острова. І система справді боїться цього.
— І не дарма боїться, — пролунав раптом холодний, знайомий голос з-за їхніх спин.
Четвірка синхронно здригнулася і обернулася.
Біля великого вікна галереї, прихилившись плечем до колони і схрестивши руки на грудях, стояв Рейнар Дракар. Його бурштинові очі дивилися на них із сумішшю тріумфу та суворої рішучості. Він бачив, як вони бігли з верхніх ярусів. Він бачив сумку Ірі. І тепер у нього були всі докази того, що його підозри були обґрунтованими.
— Я ж казав тобі, Кривель, — тихо сказав Рейнар, роблячи крок у їхній бік. — Аномалії довго не живуть. Особливо ті, які крадуть книги з Закритого архіву. Тепер нам точно доведеться поговорити. І цього разу ти не зможеш втекти.
