Раді Вас бачити!

Ми повернулися до міста. Мій мобільний телефон розрядився, зате телефон Емерсона працював. Йому надійшло повідомлення про зустріч нашої групи — саме вчасно, щоб зібратися й поїхати до нього. Згідно з нашою домовленістю, ідеальний день для Емерсона — це час, проведений разом у його домі: готувати їжу, дивитися фільми й серіали, просто лежати в ліжку в обіймах одне одного — і не тільки. Саме так він уявляв свій ідеальний день зі мною. Я була цілком «за». Мені хотілося дізнатися про нього більше, а дім, як відомо, може багато розповісти про свого власника.

Я увімкнула ноутбук і щойно відкрила свій ноут, одразу отримала дзвінок від Ендрю.

— Привіт, мандрівнице! Як відпочинок?

— Привіт. Усе добре. Ти зробив те, про що я просила?

— Так. Ти копала в правильному напрямку. Виявилось, що до справи втягнутий вампірський клан нашого міста. Я звернувся по допомогу до очільника клану «Вартові Дикого Місяця». Ікло належить зниклому вампіру на ім’я Деніс. По-перше, вампірів використовували для нападів на людей і перевертнів. По-друге, Деніс міг бути викрадений людьми для експериментів над вампірами. І по-третє, жоден маг, який поважає себе, в нашому місті не порушив би заборону на використання небезпечних ритуалів. Для цього потрібно було б отримати дозвіл і серйозно обґрунтувати наміри.

— Мені одній здається, що людина, яку ми шукаємо, завжди на крок попереду нас?

— Розумію, до чого ти ведеш. Думаєш, у нас є «кріт»?

— Я в цьому впевнена. Але мене хвилює інше: кому вигідно нацьковувати людей проти вампірів? Комусь, хто хоче нажитися на війні?

— Знаєш, я починаю підозрювати когось із наших, із перевертнів. Не всіх, звісно, а когось конкретного. Вампіри й перевертні — закляті вороги.

— Так, але це занадто очевидно.

— Вампіри хочуть співпрацювати. Я дав їм твій номер — ти ж у нас, так би мовити, мінібос.

— Співпраця — це добре. Але тепер, коли мій хлопець — перевертень, я можу здаватися необ’єктивною.

— Та годі. Вони знають, що для тебе насамперед важливий порядок і пошук істини. І не має значення, хто винен — перевертень чи хтось інший. Хіба я не правий?

— Саме так. Ми знайдемо винного й закриємо цю справу.

— Я триматиму тебе в курсі. Відпочинь, приведи думки до ладу. Робота нікуди не втече, а от перевертень — цілком може.

Ми засміялися.

Коли ми наблизилися до дому Емерсона, мої тривоги розвіялися. Маєток був збудований у мінімалістичному стилі, з використанням природного й штучного каменю та дерева в оздобленні фасаду. Витончений дизайн, поєднаний із практичністю. Безліч ледь помітних, унікальних деталей. Я згадала передачу про ремонт: мінімалізм обирають люди витончені, елегантні й неординарні — ті, хто вміє цінувати красу простоти.

— Дуже гарний будинок.

— Дякую, я проектував його сам, — у його голосі прозвучала нотка гордості.

— Справді? У тебе чудовий смак, — зауважила я.

— Так, — усміхнувся він.

Не знаю чому, але щойно я переступила поріг, у мене з’явилося відчуття, ніби я вдома. У передпокої стояли жіночі хатні капці — схоже, жінки тут бували досить часто. Праворуч були прочинені двері, і з цікавості я зазирнула всередину. Неймовірно — гардеробна. Прямо навпроти, в кінці коридору, були ще одні такі самі пофарбовані дерев’яні двері, але зачинені. Емерсон помітив мій зацікавлений погляд:

— Там вхід до гаража.

Він підійшов і відчинив двері. Я побачила два ретроавтомобілі — гараж на дві машини. Над ним був ще один рівень.

— Дуже продумано. Можна оглянути весь будинок?

— Звісно.

Ми знову опинилися в коридорі. Наступні двері праворуч вели до ванної кімнати: невелика ванна, душова кабіна, умивальник і туалет. В інтер’єрі кімнат не було нічого зайвого — усе зручно й практично. Багато простору, світла, пастельні кольори. Хоча мені ближчий стиль ф’южн — поєднання на перший погляд несумісних елементів.

Вийшовши з коридору, я побачила велику квадратну вітальню. Два сірі дивани й крісло були розташовані навколо квадратного журнального столика. Праворуч у ніші знаходилася кухня, відокремлена від вітальні барною стільницею.

Я піднялася охайними, лаконічними сходами на другий поверх. Білий колір домінував усюди, доповнений натуральними відтінками дерева й металу. Коридор був просторий. По два двері з обох боків і ще одні — просто навпроти. Я почала огляд поверху за годинниковою стрілкою.

Перші двері вели до кабінету Емерсона: письмовий стіл, крісло, ціла стіна книжкових полиць. На столі лежали блокнот, щоденник, ще один записник і три фотографії в дерев’яних рамках. На першій — Емерсон із мамою та сестрою, вони були надзвичайно схожі. На другій — він із вітчимом, братом, мамою й сестрою. На третій — Емерсон з Ембер, кароокою блондинкою. Я майже не знала її — бачила лише раз. Але цього вистачило, щоб зрозуміти, хто вона така… точніше, чим вона була.

Я поглянула на своє відображення — сіро-зелені очі, рудувато-каштанове волосся, нижчий зріст. Я зовсім не була схожа на Ембер. Усередині мене спалахнули ревнощі до тієї, кого вже не було. Я перевернула фотографію рамкою донизу — можливо, Емерсон зрозуміє натяк, що для нього вона має залишитися в минулому.

Наступні двері вели до його спальні — це було цікавіше. Двоспальне ліжко з темного дуба без узніжжя, але з узголів’ям. Уздовж стіни — дві однакові трисекційні шафи. Зі спальні був вихід на балкон. Я відчинила двері й вийшла: кавовий столик, крісло-гойдалка. За деревами відкривався чудовий краєвид на озеро. Не дивно, що поруч ліс — це місце сили Емерсона.

Повернувшись із балкона, я побачила ще одні двері — ще одна ванна кімната, дуже зручно. Все те саме, що й унизу, але ванна була вдвічі більшою. Підійшовши ближче, я помітила, що це джакузі. Я одразу уявила, як можна провести тут чудову відпустку з Емерсоном.

Далі — двері до мініспортзалу. Ось чому Емерсон у такій відмінній формі. Я ж могла похвалитися хіба що п’ятихвилинною планкою й пробіжкою.

Я продовжила огляд будинку: ще одна ванна кімната й ще одна спальня, утричі менша за його. Наприкінці екскурсії я спустилася вниз і знайшла гостьову спальню на першому поверсі.

— То я спатиму тут?

Саме цього дня Емерсон вирішив показати мені своє перетворення. Він хотів, щоб я побачила його з усіх боків — так він демонстрував рівень довіри й те, наскільки я для нього важлива.

— Я завжди дуже ретельно обираю час і місце для трансформації. У цей момент я вразливий: не зможу ні захиститися, ні втекти. Мій скелет тоді дуже крихкий, — пояснив він.

Емерсон дістав із шафи шорти, футболку й штани.

— Одяг не піддається перетворенню, тож я готую новий заздалегідь.

І це почалося. Я стояла й спостерігала за цим далеким від приємного видовищем. Усі частини його тіла змінювалися водночас, суглоби тріщали. Час від часу я заплющувала очі, відверталася або прикривала їх рукою — не могла уявити, якого болю він зазнає. А потім переді мною стояв величезний чорний вовк: густа шерсть, масивні лапи. Я подивилася йому в очі — вони зберегли свій колір, залишилися карими, не такими, як у перевертня з мого дитинства. Вовк підійшов і почав мене обнюхувати. Я була трохи приголомшена, але змусила себе зібратися.

Він подивився мені просто в очі й звернувся до мене:

— Ти боїшся? — запитав він. Його мова була хрипкою, не зовсім чіткою, але я розібрала слова.

— Трохи, — насилу відповіла я.

Він потерся мордою об мою ногу.

— Я піду на пробіжку. Залишайся в домі.

З цими словами він вистрибнув у відчинене вікно.

Кожне перетворення приносить Емерсону біль. Це справжній подвиг. Тепер я знала, наскільки він сильний духом. Я все ще була схвильована побаченим, але мене заспокоювало те, що це був саме Емерсон.

Його не було близько двадцяти хвилин. Я прилягла на диван у вітальні й не помітила, як задрімала. Прокинулася від стуку у вхідні двері. Емерсон увійшов до дому повністю оголений — добре, що сусіди жили далеко.

— Коли ти знову обернувся і чому не тут?

— Так простіше й швидше повернутися в людську форму, — відповів він, одягаючи підготовлений одяг.

Потім він зібрав клапті розірваного вбрання з підлоги й викинув у смітник. Помітивши мій погляд, додав:

— Я давно перестав соромитися свого тіла.

І тут я не втрималася:

— У тебе чудове тіло, тобі точно нема чого соромитися.

— Знаю. Роки наполегливих тренувань і сувора дієта.

Так, хтось міг би назвати лікантропію прокляттям чи величезною проблемою. Але Емерсон перетворив її на свою силу — він прийняв себе таким, яким є, повністю й беззастережно.

Після пробіжки в тваринній подобі Емерсон піднявся нагору, щоб прийняти душ. Я залишилася у вітальні. Підійшла до каміна й помітила фотографію в рамці: Емерсон, його брат і ще одна дівчина. Вона віддалено нагадувала Ембер. Дерев’яна рама, скло… І в цю мить у мене почалося видіння, але рамка вислизнула з рук і розбилася. Тим часом мене повністю поглинуло побачене.

Чоловік сидить у кріслі — спинка закриває його, я не бачу обличчя, лише руки. На вказівному пальці правої руки — золота каблучка з гравіюванням у вигляді дракона. Він нервово крутить її на пальці. До нього підходить сивочолий чоловік:

— Вони ніколи не вийдуть на тебе. Про все подбали.

Я почала приходити до тями. Поруч стояв Емерсон.

— Видіння?

Я кивнула. Він підхопив мене на руки й посадив у крісло, а сам пішов збирати уламки.

— Пробач, я випадково розбила рамку, — злякано дивлячись на скло, сказала я.

— Нічого страшного.

Я помітила, що він поранився, й одразу кинулася до нього.

— Не хвилюйся, це дрібниця, — сказав він, і просто в мене на очах невеликий поріз загоївся.

Заспокоївшись, я розповіла Емерсону про своє видіння. Його обличчя миттєво змінилося.

— Це не перевертень, — різко мовив він.

— Я не розумію, про що ти, — відповіла я.

Нашу розмову перервав дзвінок мобільного. Це була Ліззі.

Я вийшла на ґанок, щоб поговорити.

— Привіт, Ліззі… — я приготувалася відповідати на її запитання про Емерсона.

— Лейло… Ендрю у лікарні… — вона ледве вимовила ці слова й розридалася в слухавку.

— Зачекай, заспокойся. У лікарні? Що сталося? — я намагалася зберігати спокій.

— Я не знаю… Вони йшли слідом у твоїй справі разом із вампіром Борисом. Вампіра вбили, а Ендрю вдарили кинджалом у живіт. Він втратив багато крові, його стан тяжкий. Він не приходить до тями.

— Я зараз же їду до лікарні.

Я миттєво повернулася до Емерсона.

— Ти зблідла. Щось сталося? — він занепокоєно подивився на мене.

— Ендрю підібрався надто близько до того, кого ми шукаємо. Він у лікарні, у важкому стані.

— Мені здається, ти мені чогось не договорюєш.

— Мені потрібно побачити Ендрю. Поговоримо пізніше.

— Я поїду з тобою. І дорогою чекатиму відповідей.

Здається, ми стояли на порозі нашої першої справжньої сварки.