Раді Вас бачити!

Розмова відчувалася як крок уперед — запропонувала не поспішати перед тим, як зануритися у глибші стосунки. Треба було дати час краще пізнати одне одного, і відповідь Емерсона, його просте «Я все розумію», заспокоїла. Спека дня все ще липла до тіла. Думка про прохолодний душ видалася надзвичайно привабливою, коли ми повернулися до квартири. Я вже була на півдорозі до ванної, коли кинула через плече:

— Я піду прийму душ.

Але раптом його теплі руки обійняли мене ззаду, а дихання лоскотнуло вухо.

— Можу потерти тобі спину, — прошепотів він.

Це було спокусливо… дуже спокусливо. Але обіцянка, яку ми щойно дали, не давала мені віддатися почуттям.

— Дякую, — так само тихо відповіла я. — Звучить заманливо, але ми ж домовилися не поспішати.

Він усміхнувся:

— Добре. Вибач.

Емерсон легко торкнувся губами моєї щоки й відпустив — поважаючи межу, яку ми встановили.

Зараз я думала лише про душ — змити піт, пил і весь напружений день. Навіть повна каструля смачних пельменів, яку ми з’їли, не допомогла розслабитися. Емерсон, до речі, ум’яв три порції — досі не можу цього збагнути. Наче його спонукало щось інше, ніж голод, майже первісне.

Того дня між нами не було близькості — і я раділа цьому. Події розгорталися надто стрімко, і я почувалася так, ніби мене несе течія, яку я не обирала. Це нагадувало старі помилки у стосунках — коли все відбувалося занадто швидко. Я вірила: кожна людина має йти у своєму темпі. А я ще не була готова переступати межу. Я ще занадто мало знала про Емерсона.

Та коли я потягнулася до рушника — застигла. Я ж вивісила його сушитися на балкон. Балкон з’єднаний із моєю кімнатою. Це означало, що Емерсон міг випадково побачити мене голою. Холодний струмінь пробіг спиною. Що робити?

— Емерсоне! — покликала я. — Принеси, будь ласка, рушник! Висить на балконі!

Мить — і в двері ванної постукали. Серце затарабанило в грудях. Замок клацнув надто голосно. У прочинені двері повільно простяглася рука з рушником.

— Дякую! — вихопила я й швидко зачинила двері.

Але доля вирішила погратися.

Незграбний рух, край рушника застряг у зачинених дверях — і наступної секунди я вже стояла посеред коридору абсолютно гола. А в кухні — Емерсон. Наші погляди зіткнулися в повному шоці.

Я щось проскрипіла, зовсім не схоже на людську мову, й стрімголів побігла у спальню. Усе тіло палало від сорому.

Пізніше — несміливий стукіт у двері моєї кімнати. Я напружилася. Емерсон зайшов, тримаючи рушник, немов прапор перемир’я, і з ледь помітною, теплою усмішкою.

— Ти… все бачив? — прошепотіла я, майже приречено.

Він не відповів словами — але спокій в його очах сказав більше, ніж будь-які фрази. Наче щось у наших стосунках змінилося — піднялося на новий рівень.

— Скажімо так, — тихо промовив він. — Ми вийшли на інший етап. Все добре. Не хвилюйся.

Він обійняв мене. Тепло його рук нагадувало про безпеку. Ми відступили на півкроку, перезирнулися — й одночасно розсміялися. Без сорому. Без напруження. Легко, по-справжньому.

Вперше стало просто.

* * *

Новина про відсторонення Вейдена застала мене зненацька. Але дивним чином додала рішучості — я не збиралась здаватися. Хотіла довести справу до кінця.

Та мої видіння — надійні, сильні — зникли. Я не знала чому. Мене душив страх, але я не зважувалася сказати про це команді. Не хотіла виглядати слабкою. Тому й звернулася до Софії — гіпнотизерки й психологині. Довіритися їй було непросто, але часу на вагання не було. Софія завжди викладалася на всі сто процентів, виконуючи свою роботу бездоганно.

— Ти нікому не казала про мої проблеми з видіннями? — запитала я, намагаючись приховати тривогу.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Але ми розберемося. Сідай зручно. Розслаб плечі й шию. Перестань давати їжу думкам.

Я незграбно вмостилася на підлозі, склавши ноги у позі лотоса.

— Так нормально?

Софія всміхнулася:

— Краще в кріслі. Відкинься на спинку.

Я зробила, як вона сказала.

— Повторюй за мною: Я легко викликаю видіння на питання, які мене цікавлять. Я успішно концентруюся й отримую всі відповіді.

Я заплющила очі, повторила. Напруга потроху танула.

— Я рахую до трьох — і ти заснеш. Раз… два… три. Уяви, що лише ти керуєш своїм життям. Ніхто інший. Ти всемогутня. Ти можеш усе.

Переді мною виринув острів — порожній, тихий. Місце, де я була достатньою. Софія вела мене глибше.

— Тепер уяви себе перед собою. Запитай: Чому немає видінь?

Відповідь прийшла не словами — відчуттям, тиском у грудях.

«Ти їх блокуєш.»

Без звинувачення. Просто істина.

Чому? — спитала я.

«Тому що боїшся знову побачити майбутнє. Боїшся того, що не можеш змінити.»

Я не розуміла цього раніше. Але це було правдою. Я боялася власного безсилля.

Що мені робити, щоб подолати страх?

«Перестань боятися втрат.»

Просто. Але влучно, аж до болю.

Я подякувала своїй тіньовій подобі. Відчула полегшення. Голос Софії повертав мене:

— Я рахую до трьох, і ти прокинешся.

Острів розтанув. Я повернулася — спокійніша. З ясністю.

* * *

Перехід із стерильної кімнати для нарад у затишний кабінет здавався майже комічним. Але приємним. Годі тобі камер, холодного протоколу. Нас одинадцять, і ми ледве помістилися за столом. За вікном повільно текла річка.

Першим заговорив Колтон:

— Тут помилки немає. Я правильно визначив знак на жертвах. В останніх виданнях «Методів підкорення і керування» є навмисна похибка. Колеги підтвердили. Вбивця користувався оригіналом. Він розумний. Небезпечний.

— У сьомої жертви рани інші, — додав Артур. — Кут укусу не збігається. Наче… він сам себе вкусив.

— Думаю, ми знайшли того, кого шукали, — сказала я. — Але хтось явно смикає за ниточки. Хтось сильний. Це… експеримент.

Телефон задзвонив. Рита. Вона не турбує через дрібниці. Команда затихла.

— Експеримент вдався, — сказала я рівно. — За словами свідків, сьома жертва схопився за шию, де був знак, і вистрибнула із восьмого поверху. Смерть миттєва. Наша остання нитка обірвалася.

— Тобто він усвідомив, що накоїв, і покарав себе, — зареготав Артур.

— Це не смішно, — відрізала Софія. — Це ритуал. Знак примусив його стрибнути. Повне підкорення. І слідів не залишається.

Двері розчинилися — Оллі влетів, важко дихаючи:

— Ми його знайшли! Він потрапив на камери з однією з жертв! Ми можемо його взяти!

Але наші обличчя загасили її радість.

— Уже пізно, — сказав Алекс. — Небеса забрали його раніше.

— Трясця… — Оллі опустив голову.

Увійшла Рита:

— Лейло, твій батько чекає тебе. Терміново.

Я кивнула й вирушила на шостий поверх. Коридор здавався надто довгим. Я постукала.

— Заходь!

— Це я, — сказала я, заходячи.

— Присядь, — батько усміхнувся тепло.

Його було добре бачити.

— Привіт, — усміхнулася я.

— Коли ти нарешті навідаєш мене? — запитав він, очі засяяли. — Спечу тобі улюблену шарлотку. Подивимось комедію або детектив.

— Так… звісно, — прошепотіла я, відчуваючи докір сумління.

— Добре. Я не буду затягувати розмову надовго. Але… у нас забирають справу.

— Щоб поховати? Чи вважають, що ми не впорались? — різко спитала я.

Він замовк.

— Ти знаєш, що я не можу сказати.

Кулаки самі стиснулися. Я встала і без слова вийшла.

* * *

— Справа тепер не наша, — сказав Вейден, потискаючи руку Емерсону. — Але дякую. Без перевертнів ми б не помітили знак — розслідування застигло б.

— Пусте, — усміхнувся Емерсон. — Я просто робив свою роботу.

У коридорі він наздогнав мене, взяв за руку й обережно повернув мою долоню догори.

— Ось, — сказав він і простягнув ключі від машини. — Твоя. Перепишемо документи, коли складеш іспит.

— Мені не треба. Ти серйозно?

— Ображусь, якщо не приймеш. Це знак моєї любові.

— Ти вирішив підкупити мене машиною? — насупилася я.

— Ні. Це подарунок. Просто так.

Я уважно вдивилася йому в очі.

— Ти впевнений?

— Я не кажу і не роблю того, чого не хочу.

Коридор був порожній, приглушено темний. Він підійшов ближче. Одна рука ковзнула мені на талію, другою він торкнувся потилиці. Губи злегка торкнулися моїх. Я відповіла — і він поцілував мою шию з голодною пристрастю.

— Завтра твій день, — прошепотів він, усміхаючись. — А післязавтра — мій. Не засинай без мене.