Спочатку:
На сторінку книги
Ми приїхали до парку — приємна перерва від гамору міста. Звична денна метушня була майже відсутня: лише кілька матусь із дітьми та літні пари, що неквапливо прогулювалися алеями. День був ідеальний: сонячний, теплий, із виразним передчуттям літа. У цю пору року парк ніби кликав у свої прохолодні, вкриті листям обійми. Різнобарвна крона дерев давала щедру тінь, створюючи затишок і спокій. Це був один із центральних міських парків — місце, де за інших обставин я б залюбки просто гуляла без мети.
Ми могли б піти до озера, помилуватися фонтанами, зробити кілька фото на згадку, купити цукрову вату або навіть покататися на атракціонах. Але я змушувала себе пам’ятати: ми тут у справі. Попри всі мої спроби відкинути думки, розмова Емерсона й Артура повторювалася в голові знов і знов. Сам факт, що Емерсон хотів познайомитися зі мною лише заради якоїсь витонченої помсти, могла би видаватися дрібницею — і все ж багато хто, можливо навіть інші істоти, вважають, що відплата — єдиний справедливий вихід у подібних випадках.
Моя сестринська любов до Ієна була безумовною — назавжди, що викарбувалося у глибині свідомості. Але він був, у браку кращого слова, кометою — яскравою, палаючою, та водночас приреченою летіти власною траєкторією. Він жив у світі, куди я не мала доступу, де мої слова падали, немов камінці в бездонну прірву. Він просто не слухав. Це виснажувало — вічні спроби разом із татом витягти його з чергової халепи.
А потім з’явилася Ембер — небезпечна та кмітлива, з якою він познайомився в сусідньому містечку. Вона була іншою. Приголомшливою. І, як виявилося, перевертнем. Те, як вона гралася з Ієном — відштовхувала його, щоб знову притягнути ближче — така гра штовхнула його у майже нав’язливу залежність. Він хотів бути як вона. Належати її світові. І тієї ночі, коли він вирішив перетворитися на перевертня заради Ембер, він зник. Щось пішло жахливо й трагічно, не так. Ембер знала, що сталося, але замість пояснень стала просто мовчати. Її звинуватили в його смерті. Ціна за цей «злочин» — суворий символ крихкого миру між людьми й перевертнями — було її власне життя.
— Як ти став перевертнем? — нарешті порушила я мовчанку, що тривала пів години.
— Мою вагітну матір вкусив перевертень, — спокійно відповів Емерсон.
— Тобто… ти народився перевертнем?
— Так. Але перевтілення, якщо воно успадковане таким чином, проявляється лише в підлітковому віці. Вперше я змінився у чотирнадцять.
— Я ніколи не бачила, щоб хтось перетворювався на тварину… Як це відбувається? Можеш не відповідати, якщо не хочеш.
— Кістки, суглоби, сухожилля — усе ламається й перебудовується. Шкіра нестерпно свербить, проростає шерсть. Перші кілька років я взагалі не контролював процес. Це було страшно — ставати істотою, яку неможливо вмовити чи стримати. Але з часом я навчився змінюватися за власною волею, вдень чи вночі, не втрачаючи розум.
— Я ненавиджу перевертнів, — прошепотіла я, злякавшись власних слів.
— Чому? — він запитав щиро, без тіні агресії.
— Мого брата вбив скажений перевертень, — відповіла я. Та всередині щось боляче стиснулося.
— Мені шкода. А мою кохану вбила людина. Чи маю я через це ненавидіти все людство?
— Ти маєш рацію. Ми не можемо звинувачувати всіх через одну людину.
— Ти знаєш, звідки взялися перевертні?
— Ні.
— Є одна легенда. Колись давно вовк закохався в дівчину з маленького села. Він повертався до неї знов і знов, лякаючи людей. Вони бачили в ньому тільки дикого хижака й почали на нього полювати.
Вовк лише хотів бути поруч із нею. Але його переслідували невпинно. Захищаючись, він убивав тих, хто хотів убити його. Уночі він приходив до дівчини — показував свою любов, відданість. Вона гуляла з ним, говорила з ним, інколи засинала поруч. Але він завжди будив її й відправляв додому.
Однієї ночі вона заснула надто міцно. Він не зміг її розбудити. Люди знайшли їх. Вони майже вбили вовка. Поранений, він утік у ліс. Усі ночі потому вони чули його тужливе виття.
Дівчина страшенно сумувала. У ніч повного місяця вона втекла й побігла до лісу. Вовк вийшов до неї й простягнув лапу. І в ту саму мить вона обернулася на людську руку. За кілька секунд перед нею стояв чоловік.
Але люди знайшли їх. Тієї ночі вони вбили останню, кого він любив. У нестямі від горя чоловік повернувся у вовчу подобу й вирізав усе село. То був його останній бій. Умираючи, він завив до місяця, проклинаючи тих, хто вижив. Він прокляв їхні душі, подарувавши їм другу природу, щоб вони боялися самі себе. Місяць став їхнім володарем. Знищивши кохання, люди прирекли себе стати вигнанцями серед людей.
— Це… прекрасно. І боляче, — сказала я тихо.
— То кого тобі шкода більше — вовка та дівчину чи людей? — м’яко запитав він.
— У цій історії? Вовка і дівчину, — щиро зізналася я.
Ми обійшли парк п’ять разів. Ноги нестерпно боліли. Я гепнулася на лавку й навіть лягла на неї на кілька секунд. Дякувати небесам за зручні лавки. Емерсон продовжував пильнувати периметр, хоча й сам виглядав виснаженим.
— Хто сьогодні чергує вночі? — запитав він.
— Ендрю та Алекс. Повернемося завтра.
— Добре. На сьогодні досить. Я хочу спати.
— Можеш спати зі мною сьогодні, — сказав він таким буденним тоном, ніби запропонував чай.
— Що? В іншому житті, — пробурмотіла я, закочуючи очі й випереджаючи його, щоб він не побачив моєї усмішки.
Я не могла позбутися відчуття, що ми знайомі довше, ніж кілька днів. Але мусила собі нагадувати — для нього це просто гра. Мені треба тримати дистанцію.
Поки ми шукали, Емерсон купив нову білу машину. Здається, це була Альфа Ромео. Я не тямлю в авто й не знаю, чи вона хороша, але точно спростить дорогу на роботу. Ліза би пожартувала, що Емерсон — принц на білому коні.
Ми швидко доїхали додому й по дорозі взяли піцу. У мене не лишилося сил готувати. На щастя, Емерсон не перебірливий — якщо в страві є м’ясо, він щасливий.
Я залишила його в кімнаті — він казав, що хоче подзвонити родині — а сама піднялася на дах, аби побути наодинці.
Легенда нагадала мені про подію з дитинства. Мені було дванадцять, я гостювала в бабусі в селі. Одного дня, коли я збирала ромашки біля занедбаного будинку, а подруга рвала гілки акації поблизу, щось величезне вистрибнуло з розбитого вікна й зникло в хащах. Воно було вкрите густою довгою шерстю й набагато більше за кавказьку вівчарку.
Ми побігли. Я схопила велосипеди. Озирнувшись, угледіла в кущах два палаючих червоних ока — вузькі вертикальні зіниці. Уперше я тоді побачила перевертня. Я завмерла від жаху. Він просто стояв і дивився. Зрештою ми стрімголов помчали звідти на велосипедах. Подруга його не бачила, але чула шурхіт. Той погляд досі живе в моїх кошмарах.
Я прокинулася. Моя кімната. Перше, що я побачила — Емерсона. Я лежала на боці, голова частково на його плечі та грудях. Його права рука обіймала мене. Моя рука була перекинута через його шию.
Що?.. Я заснула й прийшла сюди уві сні? Це не було сном. Я спробувала поворухнутися — моє волосся заплуталося в ґудзику його футболки.
— Я хотів покласти тебе на ліжко й піти, але твоє волосся зачепилося. Я приліг поруч і, мабуть, теж заснув, — сказав він, відкривши очі. — Ти заснула на даху — я приніс тебе сюди.
Це звучало більш правдоподібно. Я обережно визволила волосся.
— Ти так мило спала поруч зі мною. Можливо, мені варто залишитися? — усміхнувся Емерсон, відверто дражнячись.
— Дякую, що заніс мене, але я не думаю, що це гарна ідея, — сухо відповіла я.
У цей момент задзвонив мій телефон. Колтон.
— Слухаю? Що трапилося?
— Хотів уточнити щодо знака, який ти дала для розслідування. Ти впевнена, що його перемалювали точно?
— Емерсон скопіював його уважно. Має бути точним. Можеш перепитати в Артура, Алекса та Джексона — нехай і вони намалюють. Чому питаєш?
— Мені треба впевнитися. У цій справі можуть бути або дилетанти, або надзвичайно вправні маги. Треба з’ясувати, хто саме.
— Хто це був? — запитав Емерсон.
— Колтон. Завтра зранку потрібно, щоб Артур, Алекс і Джексон перемалювали знак.
— Неточності? — він помітно напружився.
— Так. І це підкаже, з ким ми маємо справу — з аматорами чи професіоналами.
— Я зараз їх зберу.
Емерсон вийшов із моєї кімнати. Я помітила пропущений дзвінок від Софії. Подзвонила їй.
— Привіт, вибач, була на іншому дзвінку. Є новини?
— Привіт. Так — знайшли ще одну жертву. Такий самий почерк.
