Раді Вас бачити!

Підземелля прокидалося поступово.

Веріне, демонеса, яка відповідала за порядок у цьому місці, вже давно була на ногах.

Спочатку оживали верхні рівні. Десь відчинялися важкі металеві двері, десь по кам'яній підлозі тягнули ящики, а з кухні вже розносився запах свіжого хліба.

У стінах тихо гули труби.

Подекуди на них виступали маленькі краплі води, які падали вниз із рівним: кап… кап… кап…

Веріне проходила коридором і тримала в руках список справ.

— Перший рівень — готово.

Вона перегорнула сторінку.

— Другий — теж.

Попереду з-за повороту вийшла одна з її клонів із двома великими коробками.

— Допомогти?

— Ні, я сама.

— Ти точно?

— Точно.

Клон знизала плечима й пішла далі.

За кілька секунд Веріне побачила ще одну.

— Ти куди?

— На шостий рівень.

— Там усе нормально?

— Один чоловік знову посварився через їжу.

Веріне навіть не здивувалася.

— Звичайно.

Вона пішла далі.

На кухні було шумно.

Хтось розливав суп по мисках, хтось складав хліб у кошики, а двоє чоловіків уже сперечалися, кому дістанеться більша порція.

— Я був першим!

— Ти просто стояв ближче!

— І що?

Веріне поставила коробку на стіл.

— Відійдіть.

Вони подивилися на неї.

— Але…

— Відійдіть.

Чоловіки мовчки відійшли.

Одна з кухарок тихо засміялася.

— Добре, що ти прийшла.

— Що сталося?

— Вони вже десять хвилин сперечаються через три шматки хліба.

Веріне подивилася на хліб.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Розділіть порівну.

— Я так і хотіла.

— Тоді все.

Веріне вже збиралася йти, але зупинилася.

— І собі щось залиште. Ви з ранку працюєте.

— Ми знаємо.

Вона усміхнулася й вийшла.

На третьому рівні було холодніше.

Тут майже не було людей, лише кілька ламп під стелею та довгі коридори, де кроки відлунювали від кам'яних стін.

Десь далеко грюкнули двері.

Веріне зупинилася.

— Що це було?

Їй ніхто не відповів.

Вона пішла на звук.

За поворотом лежали розкидані речі.

Стілець був перевернутий, на підлозі валялася миска, а біля стіни стояли троє чоловіків.

— Ну і хто це зробив?

— Не я.

— Він.

— Та ти сам почав!

Веріне підняла руку.

Усі троє завмерли.

Вони залишалися при свідомості.

— Я навіть нічого не зробив! — одразу почав один.

— Я чую тебе.

— Тоді чому ти мене паралізувала?

— Бо так мені легше прибирати.

— Це несправедливо!

— Можеш поскаржитися, коли я закінчу.

Веріне взяла миску.

— І не треба мені пояснювати, хто винен.

— Але я можу пояснити!

— Я знаю.

Вона зібрала речі, поставила стілець, витерла підлогу й поправила все, що було зрушене.

Поки вона працювала, чоловіки не замовкали.

— А скільки ще?

— Недовго.

— А можна хоча б ногу почухати?

— Ні.

— Жахливе місце.

Веріне засміялася.

— Ви самі його вибрали.

Коли все було чисто, вона зняла дію здібності.

— Усе. Можете йти.

Троє одразу заговорили одночасно.

— Але він…

— Тихо.

Вони замовкли.

— Оце вже краще.

Веріне рушила далі.

На нижніх рівнях життя було зовсім іншим.

Тут було менше світла, але люди все одно знаходили собі заняття.

Хтось сидів біля дверей і читав стару книгу.

Хтось латав одяг.

Хтось просто лежав на ліжку й дивився в стелю.

У невеликій кімнаті двоє чоловіків грали в карти.

— Ти шахраюєш.

— Як можна шахраювати в картах?

— Дуже легко.

— Тоді покажи.

Веріне пройшла повз них.

— Не бийтеся.

— Ми не будемо.

— Минулого разу теж так казали.

— Цього разу чесно.

— Добре.

Вона пішла далі.

На стіні висів старий годинник.

Він трохи поспішав, але ніхто не хотів його лагодити.

Поруч стояло кілька лавок, на яких люди сиділи й розмовляли.

Веріне знала майже всіх.

Хтось вітався з нею.

Хтось кивав.

Хтось просив передати щось на інший рівень.

А хтось просто питав:

— Веріне, а коли сьогодні вечеря?

— Через годину.

— Точно?

— Якщо кухарі не посваряться.

— Тоді зрозуміло.

Вона усміхнулася.

У цьому місці все давно стало буденністю.

Навіть десять її клонів.

Одна з них могла пройти повз, несучи відро.

Друга — зі стопкою одягу.

Третя — з ящиком продуктів.

Четверта — з ключами від приміщень.

І ніхто вже навіть не звертав на це особливої уваги.

— Веріне!

Вона озирнулася.