Раді Вас бачити!

Еліза не знала, що робити з тишею.

У перший день вона кілька разів ловила себе на тому, що прислухається до коридору. Чекала кроків. Голосу. Наказу.

Але нічого не відбувалося.

Ніхто не вимагав від неї пояснень.

Ніхто не кричав.

Ніхто не змушував її щось робити.

На ліжку лежав чистий одяг. У шафі було ще кілька комплектів. На столі — вода, книги й невеликий блокнот.

Еліза довго дивилася на все це, ніби намагаючись зрозуміти, де пастка.

А потім тихо запитала:

— Я справді можу це взяти?

Нора, яка стояла біля дверей, лише кивнула.

— Це твоє.

Еліза опустила очі.

Вона не звикла до слова «твоє».

Наступного ранку Нора сказала:

— Нам потрібно до лікаря.

Еліза напружилася.

— Навіщо?

— Перевірити тебе. І дитину.

Дівчина машинально поклала руку на живіт.

— Мама ніколи...

Вона замовкла.

Нора не стала змушувати її договорювати.

— Тоді почнемо зараз.

У лікарні Еліза почувалася ще більш розгублено.

Нора допомогла їй пройти реєстрацію, оформити нову медичну картку й пояснила лікарю все необхідне.

Аналізи.

Огляд.

Перші обстеження.

Те, що для більшості людей було звичайною частиною вагітності, для Елізи виявилося чимось абсолютно новим.

Її мати не водила її до лікарів.

Не стежила за здоров'ям.

Не цікавилася тим, як вона почувається.

Тепер же Нора записала всі наступні візити й поклала список необхідних речей у сумку.

— Вітаміни теж потрібно приймати регулярно, — сказала вона.

Еліза подивилася на неї.

— Ви все це будете контролювати?

— Ні.

Нора поправила ремінець сумки.

— Я просто буду поруч.

Еліза нічого не відповіла.

Але вперше за довгий час усміхнулася.

Документи виявилися складнішою справою.

Еліза не могла просто повернутися до колишнього життя.

Норі потрібен був новий початок.

Через своїх знайомих вона організувала необхідні документи та новий паспорт. А хакер, який уже давно був частиною їхнього життя, зробив так, щоб нова особистість виглядала цілісною.

Не просто ім'я на папері.

А ціла історія.

Нове ім'я.

Дата народження.

Записи.

Минуле, яке виглядало настільки звичайним, ніби ця людина справді прожила з ним усе життя.

Еліза довго тримала паспорт у руках.

— Тепер я можу бути кимось іншим?

Нора подивилася на неї.

— Ні.

Еліза здивовано підняла очі.

— Ти можеш бути собою. Просто без того життя, яке тобі нав'язали.

Дівчина знову подивилася на паспорт.

Цього разу вона вже не боялася.

Про Ендрю Нора згадала того ж вечора.

Він жив у будинку вже давно.

Настільки давно, що вона перестала дивуватися його присутності.

Колись усе почалося з одного повідомлення.

Короткого.

Без пояснень.

«Я знаю про вас».

Нора тоді одразу вирішила, що це шантаж.

Людина знайшла їхню таємницю.

Дізналася про будинок.

Про тих, хто там живе.

Про неї та Деніала.

І тепер, напевно, захоче щось отримати натомість за мовчання.

Але Ендрю не вимагав нічого.

Він просто приїхав.

І попросив залишитися.

Нора довго не могла зрозуміти навіщо.

Того вечора вона сиділа навпроти нього за столом.

— Я досі не розумію, чому ти тут.

Ендрю спокійно подивився на неї.

— Я ж казав.

— Ти казав, що все знаєш.

— Так.

— І я подумала, що ти хочеш нас шантажувати.

Він ледь усміхнувся.

— Міг би.

Нора примружилася.

— Але не захотів.

— Ні.

— Чому?

Ендрю на кілька секунд замовк.

— Тому що я не хочу назад.

Нора уважно дивилася на нього.

— Назад куди?

— У своє життя.

Він опустив погляд.

— Я знайшов вас не для того, щоб зламати вашу таємницю.

Підняв очі.

— Я знайшов вас, бо хотів знайти місце, де зможу залишитися.

Нора мовчала.

Вона очікувала погроз.

Грошей.

Умов.

Чогось, що можна було зрозуміти.

А натомість отримала просте бажання.

Залишитися.

— Ти усвідомлюєш, де знаходишся? — нарешті запитала вона.

— Так.

— І все одно хочеш тут бути?

Ендрю кивнув.

— Так.

Нора відкинулася на спинку стільця.

Вона подивилася на чоловіка навпроти себе й раптом подумала, що, можливо, найнебезпечнішими бувають не ті, хто намагається проникнути в чужу таємницю.

А ті, хто добровільно хоче стати її частиною.