Раді Вас бачити!

Тим часом Нора була разом із Веріне.

Дівчина сиділа на краю дивана, загорнувшись у ковдру. Вона досі тремтіла, а сльози не припиняли текти по її щоках.

Нора нічого не питала.

Не змушувала розповідати.

Просто сіла поруч і обійняла її.

Веріне спочатку завмерла, а потім притулилася до неї й знову заплакала, ховаючи обличчя в її плечі.

— Він більше тебе не скривдить, — тихо сказала Нора. — Я подбала про це.

Веріне схлипнула.

Вона ще не могла повірити, що все закінчилося.

Що зараз вона в безпеці.

Що чоловік, від якого вона тікала, більше не прийде за нею.

Нора лише міцніше обійняла її.

Вона дивилася на цей будинок і раптом зрозуміла, що більше не хоче, аби він просто здавався орендарям.

У ньому було достатньо кімнат.

Достатньо простору.

І, можливо, саме тут хтось інший уперше за довгий час зможе заснути без страху.

Нора поглянула на Веріне.

— Ти залишишся тут.

Дівчина підняла на неї заплакані очі.

— Тут?

— Так.

Нора зробила коротку паузу.

— Я облаштую цей будинок для таких, як ти.

Веріне нічого не відповіла.

Лише знову обійняла її.

А Нора вже подумки складала список того, що потрібно змінити.

Кімнати.

Їжа.

Одяг.

Безпека.

Психолог.

І головне — місце, де ніхто не буде змушувати їх забути те, що сталося.

Їм просто допоможуть навчитися жити далі.

Нора підвелася.

— Ходімо. Я покажу тобі ванну.

Веріне не одразу рушила за нею.

Вона кілька секунд просто сиділа, стискаючи ковдру в руках, ніби боялася залишити її навіть на мить.

— Я... добре, — ледве чутно сказала вона.

Нора не поспішала.

Вона дочекалася, поки Веріне сама підведеться.

Дівчина йшла за нею дуже обережно, майже безшумно. Кожен незнайомий звук змушував її здригатися. Коли Нора відчинила двері ванної, Веріне мимоволі відступила на крок.

— Все добре, — спокійно сказала Нора. — Тут ти сама вирішуєш, коли заходити.

Веріне подивилася всередину.

Тепла ванна кімната. Чисті рушники. Душ. Полички з шампунем, милом і всім необхідним.

Нічого страшного.

Але її руки все одно тремтіли.

Нора показала на рушник.

— Ось це можеш взяти. А тут шампунь. Мило. Якщо чогось не вистачає — скажеш мені.

Веріне кивнула.

— Дякую...

Її голос зірвався.

Нора відкрила шафу й дістала чистий одяг.

— Можеш поки взяти моє. Він буде трохи завеликий, але хоча б буде чистим.

Веріне взяла одяг обома руками.

Вона довго дивилася на нього, ніби не розуміла, що справді може просто вдягнути чисті речі.

— Мені... можна?

Нора тихо усміхнулася.

— Звичайно.

Веріне притиснула одяг до себе.

Її очі знову наповнилися сльозами.

— Я давно... — вона замовкла й опустила погляд. — Я давно не почувалася в безпеці.

Нора нічого не відповіла одразу.

Лише кивнула.

Вона не хотіла говорити порожнє «все буде добре».

Бо не знала, чи буде.

Але могла зробити так, щоб хоча б сьогодні ввечері Веріне нічого не загрожувало.

Нора вже хотіла вийти, але зупинилася біля дверей.

— Якщо ти хочеш, я можу побути з тобою, поки ти миєшся.

Веріне різко підняла очі.

На її обличчі знову з'явився страх.

Нора одразу додала:

— Я не буду заходити ближче, ніж ти дозволиш. Просто можу сидіти тут і говорити з тобою.

Веріне мовчала.

Її пальці сильніше стиснули тканину одягу.

— Про що?..

— Про що завгодно, — відповіла Нора. — Про погоду. Про фільми. Про їжу. Можеш навіть не відповідати мені. Я просто говоритиму, щоб ти не залишалася сама зі своїми думками.

Веріне ковтнула сльози.

— Мені... страшно.

— Я знаю.

— Я боюся залишитися сама.

Нора кивнула.

— Тоді я залишуся.

Веріне дивилася на неї кілька секунд.

Потім повільно кивнула.

Один раз.

Ледь помітно.

Але цього було достатньо.

Нора сіла на стілець біля дверей.

— Ну що, — тихо сказала вона, намагаючись говорити звичайним голосом, — знаєш, я сьогодні взагалі мала інші плани.

Веріне подивилася на неї.

— Які?

— Хотіла підготувати маленький подарунок для майбутніх орендарів цього будинку.

На обличчі Веріне вперше з'явилося щось схоже на здивування.

— Подарунок?

— Так. Але тепер, здається, він знадобиться тобі.

Веріне опустила очі.

І крізь сльози ледь помітно усміхнулася.

Це була зовсім маленька усмішка.

Але Нора її побачила.

Нора сиділа біля дверей і продовжувала говорити про дрібниці.

Про будинок.

Про те, що ще треба було полагодити старий кран на кухні.

Про сусідку, яка одного разу принесла їй цілий пакет яблук, бо «їх у неї забагато».

Веріне слухала крізь шум води.

Спочатку вона стояла напружена, ніби чекала чогось страшного.

Але хвилина за хвилиною плечі почали опускатися.

Гаряча вода зігрівала шкіру.

Дихати стало трохи легше.

Вона навіть тихо засміялася, коли Нора розповіла про свій невдалий кактус.

— Я думала, кактуси неможливо вбити, — сказала Нора.

— Можливо, — тихо відповіла Веріне.

— Ти теж так думаєш?

— У мене кактусів не було.

— Тоді тобі пощастило.

Веріне знову ледь усміхнулася.

А потім замовкла.

Її погляд опустився на воду.

Нора помітила це, але нічого не сказала.

Минуло кілька секунд.

Потім ще кілька.

Веріне відкрила рот, ніби хотіла щось сказати.

Але передумала.

Нора продовжила говорити про щось буденне.

Та Веріне вже майже не слухала.

У голові одна за одною почали з'являтися думки.

Про будинок.

Про дорогу сюди.

Про те, як усе почалося.

Вона заплющила очі.

— Норо...

— Я тут.

Веріне проковтнула клубок у горлі.

— Можна я...

Вона замовкла.

— Можеш сказати все, що хочеш. А можеш нічого не говорити.

Веріне довго мовчала.

Пальці почали тремтіти.

— Я не знаю, навіщо це кажу.

— Можливо, тому що тобі більше не хочеться тримати це в собі.

Веріне важко вдихнула.

— Мої батьки...

Голос зламався.

Вона відвернулася до стіни.

— Мама й тато були наркоманами.

Нора нічого не відповіла.

Веріне продовжила, вже ледве чутно:

— Вони померли від передозування.

Пауза.

— Родичі від них відмовилися ще до мого народження.

Її голос став гіршим.

— Вони навіть не хотіли знати, що я існую.

Нора слухала.

Не перебивала.

Не ставила жодного запитання.

Веріне провела долонею по обличчю.

— Я все життя думала, що в мене нікого немає.

Вона замовкла.

Здавалося, що на цьому все.

Але через кілька секунд сказала:

— Потім я знайшла тітку.

Нора трохи змінила позу, але залишилася на тому ж місці.

— Тітку по татові?

Веріне кивнула.

— Я шукала її дуже довго. Знайшла адресу. Виявилося, вона жила зовсім недалеко.

Вона зробила вдих.

Цього разу він вийшов нерівним.

— Я пішла до неї.

Шум води раптом став єдиним звуком у ванній.

— І вже дорогою...

Веріне замовкла.

Її очі заплющилися.

— Я зустріла його.

Нора відчула, як усе всередині напружилося.

Але вона все одно мовчала.

Веріне почала говорити швидше, ніби якщо зупиниться, то більше не зможе продовжити.

— Я навіть не зрозуміла одразу, що він хоче зробити. А потім...

Вона різко замовкла.

Дихання стало важким.

— Я думала, що помру.

Нора тихо сказала:

— Ти вижила.

Веріне кивнула, але сльози вже змішувалися з водою.

— Я вже прощалася з життям.

Нора стиснула пальці, стримуючи емоції.

— Але ти тут.

Веріне довго мовчала.

— Чому він зник?.. — раптом прошепотіла вона.

Нора подивилася на двері.

— Тому що більше тебе не скривдить.

Веріне заплющила очі.

І вперше за весь вечір дозволила собі просто стояти під гарячою водою, не думаючи, що зараз хтось прийде.

Не думаючи, що треба тікати.

Не думаючи про смерть.

Лише дихати.

А Нора залишалася поруч.

І цього разу Веріне знала: коли вона вийде з душу, там справді хтось буде.

— Я шукала Евелін Вейл, — тихо сказала Веріне.Нора завмерла.Це ім'я вона знала.Але поки нічого не сказала.— Як ти дізналася, де вона живе? — обережно запитала Нора.— Через знайомого мого тата. Він пам'ятав її.Веріне провела долонею по мокрому волоссю.— Сказав, що Евелін повернулася до квартири своїх бабусі й дідуся. Вона там зараз живе.Нора опустила погляд.У голові вже складалася картина.Квартира її бабусі й дідуся.Два поверхи.Кілька вільних кімнат.Місця достатньо.Нора раптом зрозуміла, що більше не хоче залишати Веріне саму.Не після всього, що вона сьогодні пережила.— Ти більше нікуди не підеш сьогодні, — сказала Нора.Веріне насторожено подивилася на неї.— Я не хочу бути для вас тягарем.— Ти ним не будеш.— Але...— У квартирі достатньо місця.Нора трохи усміхнулася.— Вона двоповерхова. Там можна загубитися, якщо дуже постаратися.Веріне вперше за вечір тихо засміялася.— Правда?— На жаль, так.

Нора зачинила двері будинку й озирнулася на Веріне.

— Готова?

Веріне невпевнено кивнула.

Вона досі тримала в руках одяг, який Нора їй дала, ніби боялася, що якщо відпустить його, усе це зникне.

— А куди ми їдемо?

— До квартири моїх бабусі й дідуся.

Веріне насторожено подивилася на неї.

— Там хтось живе?

— Я, Лілі вона моя донька,Кріс і Еліза. Але місця вистачить.

— Я не хочу нікому заважати.

Нора відкрила двері машини.

— Веріне, ти не заважаєш.

Дівчина повільно сіла.

Нора зачинила двері й обійшла автомобіль.

Коли вони рушили, Веріне спочатку сиділа дуже напружено. Вона дивилася у вікно, стежачи за вулицями, які поступово залишалися позаду.

Їй було дивно.

Вона їхала кудись, не знаючи, що буде далі.

Але вперше за цей вечір вона не боялася того, хто сидів поруч.

Нора увімкнула тиху музику.

— Якщо хочеш, можеш поспати.

— Не хочу.

— Добре.

Кілька хвилин вони їхали мовчки.

Потім Нора помітила, що Веріне постійно дивиться на неї.

— Що?

— Нічого.

— Тоді чому так дивишся?

Веріне трохи засоромилася.

— Просто... ти зовсім не така, як я уявляла.

Нора усміхнулася.

— А якою ти мене уявляла?

— Не знаю. Я навіть не знала, як ти виглядаєш.

Нора на секунду стиснула кермо сильніше.

— Ти давно мене шукала?

— Декілька місяців.

Вона знову повернулася до вікна.

— Я хотіла хоча б раз побачити когось із родини.

Нора нічого не відповіла.

Вона лише продовжила вести машину.

За кілька хвилин попереду з'явився знайомий будинок.

Великий.

Тихий.

З освітленими вікнами.

Веріне подивилася на нього.

— Це тут?

— Так.

Нора припаркувала машину.

Веріне ще кілька секунд не рухалася.

— Норо...

— Мм?

— Дякую, що забрала мене.

Нора подивилася на неї.

— Тобі не потрібно мені дякувати за те, що ти зараз у безпеці.

Веріне кивнула.

А потім відкрила двері машини.

Вона ще не знала, що переступає поріг не просто нового дому.

Вона нарешті наближалася до родини, яку шукала все життя.