Раді Вас бачити!

У квартирі було тихо.

Веріне стояла біля вікна й розглядала кімнату, намагаючись запам'ятати кожну дрібницю.

Вона все ще не могла повірити, що справді залишиться тут.

Кріс уже встигла кілька разів щось їй розповісти, Лілі принесла ковдру, а Еліза поставила на стіл чай.

Усе було так звичайно.

Наче це був просто звичайний вечір.

Але для Веріне він був зовсім не звичайним.

Нора стояла трохи осторонь.

Вона дивилася на дівчину й розуміла, що більше відкладати не можна.

— Веріне.

Дівчина повернулася.

— Так?

— Нам треба поговорити.

Веріне одразу напружилася.

Нора помітила це.

— Нічого поганого.

Вона сіла на диван.

— Просто я думаю, що ти маєш знати одну річ.

Веріне повільно сіла навпроти.

— Про що?

Нора кілька секунд мовчала.

Потім зробила вдих.

— Ти шукала Евелін Вейл.

Веріне завмерла.

— Так...

— Ти знайшла її.

Дівчина дивилася на Нору, не розуміючи.

— Що?

Нора подивилася їй прямо в очі.

— Я Евелін Вейл.

Веріне перестала дихати на кілька секунд.

— Ти?..

Нора кивнула.

— Так.

У кімнаті запала тиша.

Веріне переводила погляд із Нори на інших, ніби чекала, що хтось пояснить, що це жарт.

Але ніхто не посміхався.

— Тоді... — голос Веріне затремтів. — Тоді я справді...

— Так.

Нора обережно сказала:

— Ти справді знайшла свою родину.

Веріне опустила очі.

Сльози самі з'явилися на її обличчі.

Але Нора ще не закінчила.

— Є дещо, що ти повинна знати про мене.

Веріне витерла щоку.

— Що?

Нора довго дивилася у підлогу.

— Я була в секті.

Веріне здивовано подивилася на неї.

— Від народження.

Нора говорила спокійно, але голос видавав, наскільки важко їй це згадувати.

— Я прожила там до дев'ятнадцяти років.

Вона зробила паузу.

— Я не знала іншого життя. Для мене той світ був єдиним, який існував.

Веріне мовчала.

— А потім одного дня приїхала поліція.

Нора опустила погляд.

— Все закінчилося дуже швидко. Більшість людей із секти загинули під час перестрілки.

Вона зробила короткий вдих.

— Залишилися тільки я і Деніал.

— Хто це?

Нора вперше за весь вечір ледь усміхнулася.

— Син глави секти.

Веріне здивовано підняла брови.

— І він...

— Мій коханий.

Нора поклала руку на живіт.

— І батько моєї дитини.

Веріне подивилася на її руку.

Потім знову на Нору.

Усе, що вона знала про цю жінку за останні кілька годин, раптом стало зовсім маленькою частиною її історії.

Нора пережила своє минуле.

Вона вибралася.

Створила дім.

А тепер забрала сюди її.

Веріне тихо запитала:

— І ти все це пережила сама?

Нора похитала головою.

— Ні.

Вона подивилася в бік іншої кімнати.

— Поруч зі мною був Деніал.

І цього разу Веріне не знала, що сказати.

Вона просто підвелася й підійшла до Нори.

А потім обійняла її.

Без слів.

Бо іноді після чужої історії болю не потрібні слова.

Потрібно лише, щоб хтось залишився поруч.

Веріне обійняла її.

Спочатку Нора просто завмерла.

Вона не звикла, щоб хтось обіймав її після таких розмов.

Зазвичай це вона обіймала інших.

Заспокоювала.

Казала, що все закінчилося.

Що вони більше не там.

Що вони вижили.

А тепер хтось просто тримав її.

І Нора сама не зрозуміла, як це сталося.

Її пальці вчепилися в одяг Веріне.

Плечі здригнулися.

А потім вона заплакала.

Не тихо.

Не кількома сльозами, які можна швидко витерти й зробити вигляд, що нічого не сталося.

Вона плакала так, ніби всередині неї роками накопичувалося щось величезне й нарешті знайшло вихід.

Веріне сильніше обійняла її.

— Норо...

Але Нора вже не могла відповісти.

Їй стало боляче.

Фізично.

Наче все, що вона так довго тримала всередині, раптом почало розривати груди.

Перед очима з'явилися картини минулого.

Кімнати.

Запах крові.

Сліди після жертвоприношень, які вона прибирала.

Її маленькі руки, які робили те, що ніколи не мала робити дитина.

Дівчата.

Перелякані очі.

Тремтячі тіла.

Вона пам'ятала, як сиділа поруч із ними після того, як їх скривдили.

Як намагалася знайти слова.

Як гладила їх по волоссю.

Як казала:

«Я тут.»

А сама теж боялася.

Дуже боялася.

Потім прийшли крики.

Так багато криків.

Крики людей, яких вона не могла врятувати.

Крики тих, хто помирав.

Крики, які вона чула навіть тоді, коли навколо вже ставало тихо.

Нора заплющила очі.

— Я все це пам'ятаю... — вирвалося крізь сльози.

Веріне нічого не сказала.

Лише тримала її.

— Я пам'ятаю кожного...

Голос Нори зламався.

— Я думала, що забула.

Вона схлипнула.

— Але я нічого не забула.

Веріне обережно провела рукою по її спині.

І Нора нарешті дозволила собі не бути сильною.

Не бути тією, яка всіх рятує.

Не бути Евелін Вейл, яка вижила.

Просто бути Норою.

Жінкою, яка теж колись була дитиною.

Дитиною, яка бачила занадто багато.

І яка весь цей час несла це сама.

Тепер — уже ні.