Раді Вас бачити!

Глава — Червона зона

Ніч.

Вулиця майже спорожніла.

Ліхтарі освітлювали лише окремі ділянки дороги, залишаючи між ними густу темряву.

Дівчина кричала.

— Допоможіть!

Її голос губився між будинками.

Чоловік не зупинявся.

А потім…

Темрява.

На одну коротку мить зникло все.

Звук.

Вулиця.

Світло.

А наступної секунди він уже стояв у незнайомому приміщенні.

Чоловік озирнувся.

І завмер.

Це була красива кімната.

Не камера.

Не підвал.

Не місце, схоже на в'язницю.

Сучасні меблі. Велике ліжко. М'який диван. Телевізор. Книжкова полиця. Шафа з новим одягом.

На столі стояла чашка гарячої кави.

У кутку тихо світився екран:

21,5°C — оптимальна температура для вашого комфорту.

— Що за…

Він пройшов далі.

Окрема ванна кімната.

Душ.

Гаряча вода.

Чисті рушники.

Зубна щітка.

Навіть засоби для догляду.

Усе було новим.

Усе — ідеально чистим.

Він повернувся до кімнати.

І побачив двері.

Єдині двері назовні.

Металеві, майже непомітні серед дорогого інтер'єру.

Він натиснув на ручку.

Замкнено.

Сильніше.

Нічого.

Він ударив плечем.

Двері навіть не здригнулися.

Ще раз.

Потім схопив стілець.

Удар.

Стілець тріснув.

Двері залишилися неушкодженими.

Телевізор раптом увімкнувся.

На екрані з'явилася молода дівчина.

Красива.

Спокійна.

Її усмішка була майже людською.

— Доброго дня.

— Хто ти?!

— Я відповідаю за ваше перебування.

— Де я?!

— Через те, що ви становите загрозу суспільству, вас було ізольовано від інших.

На екрані з'явився напис:

ЧЕРВОНА ЗОНА

Чоловік мовчав.

— Категорія: вбивця. Ґвалтівник.

Він різко підійшов до телевізора.

— Випустіть мене!

— Це неможливо.

— Якого біса?!

— Перед початком перебування ви маєте ознайомитися з правилами.

На екрані з'явився список.

ПРАВИЛА ЧЕРВОНОЇ ЗОНИ

Перше. Не залишати приміщення без дозволу системи.

Друге. Не пошкоджувати обладнання комплексу.

Третє. Не нападати на інших ув'язнених.

Четверте. Не нападати на персонал.

П'яте. Заборонено здійснювати спроби втечі.

Шосте. Місцезнаходження комплексу не розголошується.

Сьоме. Особистість персоналу не розголошується.

Восьме. Харчування, вода, одяг та необхідні засоби надаються системою.

Дев'яте. Порушення правил матиме наслідки.

Чоловік дивився на екран.

— А якщо я просто піду?

— Вихід дозволений один раз на сім днів.

На екрані з'явився таймер.

06 ДНІВ 03 ГОДИНИ 47 ХВИЛИН

— І на скільки?

— Тривалість визначається системою.

Він нервово засміявся.

— Ви серйозно думаєте, що я сидітиму тут шість днів?

— Вам не потрібно сидіти без діла.

Дівчина на екрані усміхнулася.

— Кімната обладнана всім необхідним для комфортного проживання.

Він озирнувся.

Ліжко.

Диван.

Телевізор.

Книги.

Кухонний блок.

Ванна.

Усе було справді зручним.

Надто зручним.

— Харчування доставлятиметься щодня.

На екрані з'явилося меню.

СНІДАНОК — 08:00ОБІД — 13:00ВЕЧЕРЯ — 19:00

— Ви можете приймати душ у будь-який час.

Пауза.

— Спати скільки завгодно.

Ще одна.

— Переглядати фільми.

Він подивився на телевізор.

— І що, навіть інтернет є?

— Доступ до мережі передбачений.

Він уперше трохи заспокоївся.

Підійшов до столу й відкрив ноутбук.

Екран засвітився.

Ніякого пароля.

Лише кілька розділів:

НАВЧАННЯКНИГИФІЛЬМИМУЗИКАРОЗВИТОК

Він відкрив браузер.

Ввів адресу першого сайту.

ДОСТУП ЗАБЛОКОВАНО.

Інший.

Те саме.

Соціальні мережі — заблоковані.

Чати — заблоковані.

Електронна пошта — заблокована.

Форуми — заблоковані.

Він спробував знайти хоча б можливість залишити коментар під фільмом.

Нічого.

На екрані з'явився напис:

ФУНКЦІЯ СПІЛКУВАННЯ НЕДОСТУПНА.

— Навіть коментарі?

— Так.

— Написати комусь?

— Ні.

— Будь-який чат?

— Ні.

— Соціальні мережі?

— Ні.

— Тоді навіщо мені ноутбук?!

Дівчина спокійно відповіла:

— Для розвитку.

На екрані з'явилися доступні курси.

МОВИ.ПРОГРАМУВАННЯ.ІСТОРІЯ.ПСИХОЛОГІЯ.МАТЕМАТИКА.МИСТЕЦТВО.ПРОФЕСІЙНІ НАВИЧКИ.

— Ви можете проходити уроки, якщо бажаєте.

— А якщо не бажаю?

— Не проходьте.

Він насупився.

— Мене не змушуватимуть?

— Ні.

— Тоді що мені взагалі заборонено?

Дівчина відповіла без жодної зміни в голосі:

— Спілкуватися із зовнішнім світом.

Тиша.

— Ви можете дивитися фільми.

— Але не можете їх обговорювати.

— Так.

— Можете читати книги.

— Так.

— Але не можете написати автору.

— Так.

— Можете вчитися.

— Так.

— Але не можете розповісти комусь, чого навчилися.

— Саме так.

Він повільно закрив ноутбук.

Поглянув на каву.

Вона все ще була теплою.

Поглянув на ліжко.

На телевізор.

На книжки.

На ванну.

На двері.

Усе було ідеальним.

Нічого не бракувало.

Крім свободи.

Камера в кутку кімнати тихо повернулася в його бік.

Червоний індикатор засвітився.

Дівчина на вимкненому телевізорі вже не була видима.

Але її голос раптом пролунав із динаміків:

— Не хвилюйтеся.

Пауза.

— Вам буде комфортно.

Він подивився на двері.

— Ми подбали про все необхідне.

Ще одна пауза.

— Вам не буде холодно.

— Не буде голодно.

— Не буде нудно.

Він мовчав.

— І вам не потрібно боятися самотності.

Чоловік повільно підняв очі до камери.

— Чому?

Коротка пауза.

— Тому що ми завжди за вами спостерігаємо.

Клац.

Замок дверей остаточно зафіксувався.

І тільки тепер він зрозумів.

Його не посадили у в'язницю.

Йому дали дім.

Просто цей дім належав не йому.